1.2.Державне регулювання імміграції робочої сили.

Регулювання імпорту робочої сили переслідує дві основні мети:

1. Захист національного ринку праці від стихійного потоку трудящих-мігрантів, так як він загострює проблему зайнятості.

2. Забезпечення раціонального використання іноземних працівників, тобто застосування праці саме в тих областях, які не можуть бути забезпечені за рахунок внутрішніх трудових ресурсів. Міжнародна трудова міграція має як позитивні, так і негативні наслідки для країн-реципієнтів.

До позитивних наслідків можна віднести наступні:

1. Зайнятість робочих місць, пов'язаних з непрестижним або важкою працею, на які не претендують громадяни приймаючої країни. Наприклад, в 1995 році трудящі-іммігранти становили від загальної чисельності трудових ресурсів в Швейцарії 19,4%, в ​​Австрії - 10,2%, у Німеччині - 7,4%, у Франції 6,2%. При відсутності іноземних робітників обсяги виробництва в цих галузях були б значно менше. 2. Розширення внутрішнього ринку приймаючої країни за рахунок попиту на товари та послуги, висунутого іноземними робітниками. 3. Зниження податкового навантаження на державний бюджет. Трудові мігранти не тільки не вимагають, соціальних допомог, але, сплачуючи податки та інші обов'язкові внески, знижують відносну податкове навантаження на корінне населення . [5,с.45]

До негативних наслідків міжнародної трудової міграції як правило відносять такі:

1. Зростання нелегальної міграції, особливо за рахунок працівників, у яких закінчився термін трудового контракту, але вони не ходять повертатися на батьківщину, сподіваючись знову знайти роботу в приймаючій країні.

2. Зростання соціальної напруженості у зв'язку з ростом нелегальної імміграції.

В даний час в країнах-імпортерах робочої сили склалася система заходів державного регулювання імміграції, яка включає в себе законодавство про юридичну, політичному і професійному статусі іммігрантів, національні служби імміграції, а також міждержавні угоди з питань міграції. На міжнародному рівні діяльність національних імміграційних служб координується службою СОПЕМИ (Система постійного спостереження за міграцією), створеної країнами-членами ОЕСР (Організації економічного і соціального розвитку). В міжурядових угодах про наймання іноземної робочої сили обумовлюються умови перебування мігрантів в приймаючій країні, дотримання яких покликане захистити інтереси мігрантів.

Так, в міжурядових угодах про наймання іноземної робочої сили, що укладаються між ФРН та країнами-експортерами, є положення про те, що наймання і оплата іноземних робітників здійснюються роботодавцями на підставі тих же пунктів тарифних договорів, що і для німецьких робітників. Імміграційні служби країн контролюють, насамперед, в'їзд іммігрантів до країни. Вони видають дозволи на в'їзд відповідно до заявок підприємців про необхідні їм працівниках, причому такий дозвіл видається на певний термін. Першим етапом регулювання міграційних процесів можна вважати організацію вербування іноземних робітників, здійснюється на основі міжурядових угод. [5,с.56]

Міжнародні угоди можуть бути двосторонніми та багатосторонніми. В цих угодах встановлюються певні кількісні ліміти (квоти) на в'їзд громадян в ту чи іншу країну. Багатосторонні угоди мають місце між країнами Європейського Союзу. Особливе значення тут набуває регулювання імміграції з третіх країн (тобто з країн, що не входять в Європейський Союз). Ці угоди, як правило, реалізується через національні відомства, які займаються питаннями праці (наприклад, у Швейцарії - Федеральне відомство промисловості, ремесел і праці; у Фінляндії - Міністерство праці; в Китаї - Державне управління у справах іноземних фахівців).

Процедура реалізації угод про імміграцію полягає в наступному. Направляюча сторона працівників за кордон, проводить попередній відбір кандидатів відповідно до критеріїв, узгодженими з іншою стороною. Уповноважений орган сторони-відправника перевіряє відповідність пропонованих кандидатів-мігрантів умовам міжнародної угоди, а потім переправляє дані про цих кандидатів уповноваженому органу приймаючої сторони. [6,с.44]

В основному обмеження приймаючих країн не поширюються на наступні категорії працівників:

1. Працівники, які претендують на малооплачиваемую роботу, роботу з важкими і шкідливими умовами праці, не престижну і малокваліфіковану роботу.

2. Фахівці швидко і пріоритетних сфер економічної діяльності.

3. Представники рідкісних професій (огранщики алмазів, реставратори картин і старовинних рукописів, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування).

4. Фахівці вищої кваліфікації та представники вільних професій (видатні вчені, музиканти).

5. Керівний персонал фірм та їхніх підрозділів, а також підприємці, які переносять свою діяльність у країну і створюють нові робочі місця.

Слід зазначити, що державний апарат вербування іноземних робітників не завжди може впоратися з вербуванням працівників в необхідному обсязі. У зв'язку з цим у багатьох країнах існує інститут приватних посередників, тобто фірм або приватних осіб, які, отримавши від державних органів ліцензію на даний вид діяльності, займаються підбором кадрів для роботи за кордоном. Однак держава повинна контролювати діяльність подібних фірм. Відсутність такого контролю часто призводить до зростання нелегальної імміграції.

В останні роки багато країн, наприклад, Австрія, Швеція, Фінляндія намагаються посилити контроль над в'їздом в них іноземних працівників. Так Швеція має намір вимагати від іммігранта не тільки пред'явлення вже підписаного контракту на роботу, а й знання шведської або англійської мови, а також підтвердження про наймання житла. Але це не дає відчутних результатів.

Природно, що достовірних даних про розміри нелегальної імміграції мало. За оцінками фахівців в останнє десятиліття вона зросла. Це можна пов'язати не тільки зі збільшенням кількості людей, що намагаються "знайти щастя" за кордоном, але і з тим, що підприємець, який використовує іноземну робочу силу, при наймі нелегальних іммігрантів отримує більш керованих і дешевих працівників. Адже в цьому випадку не робляться страхові внески та інші платежі, обов'язкові при легальному наймі. Кількість нелегальних іммігрантів поповнюється не тільки за рахунок людей, які нелегально в'їхали в країну. [6,с.84]

Серйозною проблемою для приймаючих країн є повернення іноземних робітників на батьківщину після закінчення терміну контракту (тобто репатріація). Небажання повертатися на батьківщину пояснюється наявністю тих економічних, соціальних, психологічних проблем, з якими репатріанти неминуче зіткнуться в своїй країні. У ряді західноєвропейських країн приймалися програми, спрямовані на стимулювання репатріації. Так, наприклад, у Франції та в Німеччині вводилися матеріальні виплати в разі добровільного звільнення іноземних робітників, а також їх повернення на батьківщину. У 1982 році в ФРН були введені виплати турецьким і португальським робочим, які виплачувалися лише через півроку після їх повернення на батьківщину. Однак ці заходи не привели до істотного зниження чисельності іноземців.

Аналогічні заходи намагався прийняти уряд Нідерландів. Був розроблений проект закону про матеріально допомоги репатріантам і про обмеження термінів перебування іноземних робітників в країні. Однак ці пропозиції офіційних кіл викликали негативну реакцію з боку підприємців, так як в разі прийняття подібного закону вони позбавлялися дешевих, невимогливих працівників. Підприємці заявили, що введуть премію за те, щоб іноземці залишалися в країні. Крім програм, стимулюючих репатріацію шляхом виплати певних грошових сум, країни-імпортери робочої сили розробляли різні заходи, спрямовані на полегшення інтеграції повертаються робочих в економіку їх рідних країн. [6,с.111]

Франція в числі перших серед країн Західної Європи в грудні 1975 ввела систему профпідготовки для іммігрантів з Алжиру, Тунісу, Марокко, Португалії, Малі, Югославії, Туреччини, Іспанії. ФРН на початку 70-х років оголосила аналогічну програму професійної підготовки іноземців з Туреччини, Югославії, Греції. Однак число іноземців, які пройшли навчання в рамках цієї програми було досить незначно і не дало відчутних результатів щодо стимулювання репатріації. Одним із засобів, спрямованих на обмеження чисельності іноземних робітників, є встановлена ​​в деяких європейських країнах плата за наймання іноземних робітників, яка поступово підвищується. Однак незважаючи на цей податок, підприємцям у багатьох випадках вигідно використовувати іноземну робочу силу, особливо нелегальну, як менш захищену і більш керовану. Поряд з "м'якими" методами регулювання нелегальної імміграції (виплата премій за повернення на батьківщину і т.п.), уряди країн-реципієнтів використовують також і жорсткі примусові заходи, аж до примусової висилки їх з країни. [6,с.82]

В цілому можна сказати, що процес репатріації іноземних робітників з розвинених країн відбувався і відбувається повільно, незважаючи на вжиті заходи економічного і позаекономічного характеру. Збільшення репатріації стало б можливим лише в разі скорочення відмінностей в рівні життя і праці між країнами-реципієнтами та країнами-донорами, поліпшення соціально-економічних умов в країнах еміграції .