Правова і юридична база сестринської справи:

Правова і юридична база сестринської справи забезпечується основними законами й нормативними актами. Ці знання й уміле їх застосування сприяють запобіганню правопорушенням з боку медичних працівників і конфліктам із пацієнтами.

Основою правової і юридичної бази сестринської справи є:

1. загальні питання правового й медичного законодавства. До них належать питання правовідносин, юридичні поняття, такі як злочин, провина, обґрунтований ризик тощо. Розглядаються офіційні документи, закони Украї­ни та міжнародного права;

2. основи законодавства України про охорону здоров'я, допуск до медичної діяльності, атестацію, сертифікацію, акредитацію І ліцензування медичних закладів і працівників. Визначаються право на приватну медичну діяльність, відповідальність за завдання шкоди здоров'ю, а також правовий і соціальний захист медпрацівників;

3. трудове законодавство України і діяльність медичних працівників: висновок трудової угоди, визначення робочого часу, відповідальності за порушення трудової дисципліни, вирішення трудових суперечок;

4. цивільне законодавство України і діяльність медичних працівників розглядає питання прав і обов'язків медичних працівників, відповідальності за завдану шкоду здоров'ю, моральну шкоду;

5. адміністративне законодавство і відповідальність медичних працівників за порушення, скоєні ними при виконанні професійних обов'язків;

6. карне законодавство й відповідальність медичних працівників за злочини, скоєні ними при виконанні професійних обов'язків: необережне заподіяння тяжкої і середнього ступеня тяжкості шкоди здоров'ю: зараження ВІЛ, кри­ -

мінальний аборт, ненадання допомоги хворому, відмова громадянинові в на¬данні інформації, злочин проти безпеки, порушення санітарно-протиепіде¬мічного режиму, правил поводження з біологічними агентами (кров'ю та ін.), посадові злочини (хабарництво, недбалість тощо);

7) правова відповідальність за лікування, помилки, правопорушення в галузі охорони здоров'я. До них належать: відсутність загальної культури, неуважність, безтактність, необережність у висловлюваннях, ознайомлення сторонніх осіб з історією хвороби пацієнтів, незнання основ медичної психології та ін.

Увесь комплекс правової і юридичної бази сестринської справи спрямований на створення умов збереження здоров'я населення, забезпечення високої якості сестринської допомоги, законного захисту особистої гідності пацієнта і медичної сестри.

Загальні питання юридичної відповідальності медичних працівників

Одним із важливих питань у галузі охорони здоров'я є юридична відповідальність за правопорушення.

Юридична відповідальність медичного працівника за професшне правопорушення означає застосування до особи, яка вчинила правопорушення при виконанні професійних обов'язків, заходів державного примусу, передбачених правовими нормами, що супроводжуються певними втратами для винного особистого, організаційного чи майнового характеру.

В Україні тривалий час мова йшла переважно про кримінально-правові методи впливу на правопорушників у сфері медицини. Прийняття нового Цивільного кодексу України, розвиток законодавства про охорону здоров'я, формування судової практики у справах про притягнення до відповідальності медичних працівників свідчить про наявність чотирьох принципово різних видів відповідальності медичних працівників за скоєні правопорушення — кримінальної; цивільної (майнової); адміністративної; дисциплінарної.

Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні та шкідливі. Будь-який вчинок, що суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує нормальні умови Існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі зазвичай є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.

Правопорушення — це суспільно шкідливий протиправний вчинок, скоєння якого передбачає юридичну відповідальність. Щоб встановити, чиє конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення, тобто передбачені нормами права ознаки, за наявності яких скоєне визнається правопорушенням.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки всі правопорушення поділяють на злочини і проступки (провину). Злочинами визнаються правопорушення, пе-редбачені Кримінальним кодексом.

Підставою для юридичної відповідальності є правопорушення, тобто дія або бездіяльність, вчинені суб'єктом (дієздатною особою) усупереч встановленому в суспільстві правопорядку; наявність у діях суб'єкта складу правопорушення.

Юридична відповідальність — це вжиття щодо винної особи заходів державного примусу за вчинення правопорушення (наприклад, призначення кримінального покарання за скоєння злочину, штрафу — за адміністративний проступок, притягнення до дисциплінарної відповідальності — за порушення трудової дисципліни тощо).

Законодавством України встановлено такі види юридичної відповідальності:

1) кримінальна (найсуворіший вид відповідальності);

2) адміністративна;

3) цивільно-правова;

4) матеріальна;

5) дисциплінарна.

Існує також конституційна відповідальність (імпічмент президента, відповідальність народного депутата за порушення депутатських обов'язків) і кримінально-процесуальна відповідальність (заміна підписки про невиїзд на арешт).

Розрізняють такі види кримінальних професійних правопорушень:

1) злочини проти життя і здоров'я особистості;

2) злочини проти здоров'я населення;

3) посадові злочини;

4) господарські злочини.

До групи злочинів проти здоров'я й особистості включено:

1) ненадання допомоги хворому;

2) незаконне проведення аборту;

3) навмисне або необережне ушкодження;

4) навмисне або необережне вбивство.

Законодавство України, а також відомчі нормативні акти Міністерства охорони здоров'я зобов'язують медичних працівників надавати медичну допомогу особам, які постраждали від нещасних випадків або раптово занедужали, у будь-яку годину і в будь-якому місці. Відповідальність за ненадання медичної допомоги хворому медичним працівником передбачено в ст. 13 КК України: "Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, зобов'язаним згідно з установленими правилами надавати таку допомогу, якщо йому свідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого, — карається штрафом від 50 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років". Така сама дія, якщо вона спричинила смерть хворого або тяжкі наслідки, карається обмеженням волі на термін до 4 років або позбавленням волі на строк до 3 років Із позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на термін до З років або без такого.

Ст. 13 КК України передбачає відповідальність не тільки лікарів, й ін­ших медичних працівників — середнього медичного персоналу і т. д. Ненадання медичної допомоги хворому виражається в тому, що лікар або інший медичний працівник не виконує в конкретних умовах дії, спрямовані на порятунок життя або полегшення страждань хворого. Це можуть бути дії як безпосередньо медичного характеру (зупинка кровотечі, штучне дихання, уведення медикаментозних засобів і т. д.), так і транспортування в лікувальний заклад, виклик швидкої допомоги і т. д.

Поважними причинами ненадання медичної допомоги можуть бути: хвороба або тяжкий стан медичного працівника, неможливість у момент виклику залишити іншого тяжкохворого. Неповажними причинами ненадання медич­ної допомоги вважаються відмова лікаря в нічну годину скористатися наданим транспортом або його посилання на відсутність знань у тій або тій галузі медицини.

До кримінальної відповідальності медичні працівники також можуть бути притягнуті за наслідки, зумовлені порушенням професійних обов'язків. До таких наслідків належать смерть хворого, заподіяння шкоди хворому у вигляді ушкоджень різного ступеня тяжкості. Якщо наслідком протиправних дій лікаря при виконанні ним професійних обов'язків є смерть хворого, лікар може бути притягнутий до відповідальності за ст. 115 (навмисне вбивство), ст. 119 (убивство з необережності). Якщо ж наслідки неправомірних дій лікаря обмежуються різним ступенем шкоди здоров'ю, лікар відповідає за навмисне або необережне заподіяння тяжких, середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень (ст. 121, 122, 125).

Відповідальність за навмисне або необережне вбивство, а також за завдання тілесних ушкоджень може настати внаслідок незаконного застосування деяких нових методів діагностики і лікування. У медичній практиці допускається застосування тільки таких методів діагностики, лікування й профілактики, які дозволені Міністерством охорони здоров'я України. В інтересах хворого і з його згоди лікар може застосовувати нові, науково обґрунтовані, але ще не поширені методи лікування, діагностики, а також нові лікарські засоби.

Слід зазначити, що протиправні дії медичного працівника, що виходять за межі його повноважень, найчастіше завдають фізичну шкоду громадянам, тобто збиток здоров'ю. У ст. 367 КК України дається визначення недбалості: "невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов'язків унаслідок несумлінного ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободі й інтересам окремих громадян...". Стосовно медичних працівників це дії, які призвели до смерті хворого або шкоди здоров'ю людини (тяжкої і середньої тяжкості) унаслідок неналежного виконання своїх професійних обов'язків (недостатнє

обстеження хворих і невиконання спеціальних діагностичних досліджень, недбалі догляд і спостерігання за дітьми, несвоєчасна госпіталізація або передчасне виписування, недостатня підготовка і недбале виконання хірургічних операцій та інших лікувальних заходів, недостатня організація лікувального процесу, недотримання і порушення різних медичних інструкцій і правил та ін.).

Службова підробка — це внесення посадовою особою в офіційні документи свідомо неправдивих відомостей, Інша підробка документів, складання і видача свідомо неправильних документів (ст. 366 КК України).

Відносно медичних працівників такими документами можуть бути історії хвороби, медична картка, амбулаторний журнал, різні медичні до­відки тощо.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент скоєння адміністративного правопорушення 16-річного віку.

Об'єктивний процес інтеграції медицини в інші галузі суспільних відносин зумовлює постійне розширення переліку осіб, які через свої професійні обов'язки мають доступ до медичних даних і на яких покладається обов'язок зберігати в таємниці відомості про хворого.

Відповідно до ст. 145 КК України "Незаконне розголошення лікарської таємниці", суб'єктом злочину є медичні працівники та інші особи, у тому числі службові, яким відповідна інформація стала відома у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків. Для кваліфікації злочину не має значення, чи була така інформація довірена особі (надана за обліковим документом), чи стала відома за інших обставин (навіть і випадково, але у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків — лікаря, адвоката, нотаріуса, вихователя, спеціаліста-психолога тощо).

Отже, можна визначити коло осіб, які є основними суб'єктами збереження лікарської таємниці:

1. медичні працівники:

а) із вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори);

б) із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти);

в) молодший медичний персонал (санітари, няньки);

2. посадові особи органів управління охорони здоров'я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства та ін.);

2. студенти вищих та середніх медичних закладів освіти;

2. немедичний персонал лікувально-профілактичного закладу (працівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб тощо);

2. працівники страхових організацій;

2. співробітники судових і правоохоронних органів, яким стала відома інформація, що становить лікарську таємницю.

Цілком очевидно, що всі види взаємин лікаря і хворого, лікаря і колективу, які входять у поняття лікарської таємниці, не можуть регламентуватися

правовими нормами. Часом вони стають предметом лише моральної оцінки. Часто лише совість лікаря та його тактовність можуть підказати, розголошувати таємницю чи ні.

Деякі лікарі вважають, що пацієнтові (на його прохання) можна сповішати про тяжкість хвороби. Аргументують це тим, що лікар, замовчуючи про тяжкий стан або загрозу смерті, бере на себе відповідальність за матеріальні і духовні наслідки, наприклад, правом наслідування можуть скористатися не ті особи, яких хворий хотів би бачити спадкоємцями.

Тому рівень поінформованості пацієнта про стан його здоров'я залежить від розвитку й особливостей його психічного стану. Спокійна, врівноважена, вольова людина, знаючи правду про стан свого здоров'я, може бути помічником лікаря, а боягузлива лише перешкоджає лікуванню.

Одним із ключових питань взаємодії медицини і права практично завжди є лікарська таємниця, якої під час проведення лікування медичні працівники мають дотримувати.

У ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я ідеться про те, що "медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимне і сімейне життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі має бути забезпечена анонімність пацієнта".