1. Наші плани – утопія чи наука?

До планів і планування ставлення досить різноманіт­не. З одного боку, планування відрізняє людину як істоту розумну (Homo sapiens) від братів наших менших – тварин. Сім разів відмір (сплануй!) і один раз відріж – гласить відома мудрість. А з іншого боку, план (планову систему) вважають могильщиком соціалістичної економіки. Але чи винен у цьому план?

Досвід спілкування з іноземно-українськими фірмами свідчить, що такої жорсткої системи планування і контролю (до того ж – щодобового!), яку запроваджують кла­сичні бізнесмени, соціалістичний світ не бачив. Очевидно, го­ловне тут не в плані, а в монополії на планування. Одна спра­ва, коли монополістом планування є громіздка держава, яка не може здійснювати ні оперативного контролю, ні своєчасної корекції плану (тому СРСР жодної п'ятирічки і не виконав), інша – коли до планування залучається кожен суб'єкт діяль­ності, а не тільки держава. Тоді планування організовує іні­ціативу кожної людини і стає необхідною умовою не тільки більш ефективної діяльності (як індивідуальної, так і спільної), а й умовою справжньої демократизації нашого життя.

Коли планує диктатор і карає кожного, хто відхиля­ється від його вказівок, – це утопія і волюнтаристсько-авторитарна система керівництва.

Якщо ж до планування залучаються всі члени колек­тиву, які контролюють і корегують план, – це наука і раціо­нально-демократична система керівництва.

А тепер – проблемні питання з освітянського життя. Якщо краща вчителька переписує кращий план навчально-виховної роботи з класом і кладе його під сукно (для переві­ряючих), то чи не є вона – міні-диктаторкою і авторитаристкою?

І навпаки, якщо пересічна вчителька радиться з коле­гами, батьками, учнями і не боїться вивісити спільно складений план на дошку оголошень, то чи не є вона справжньою ненав'язливою демократкою?

Маю великий досвід спілкування з директорами шкіл Казахстану, Росії, України. І лише одного можу поставити за приклад в аспекті демократичного планування. Директор СШ №3 м. Павлодара (Казахстан) Віктор Васильович Новокшанов у 60-х роках минулого століття щотижня перед шкільною лінійкою піднімався на стілець, брав у руки мікрофон і мав п'ятихвилинну промову за такими пунктами:

1. що планувалося на тиждень у школі і що зроблено;

2. оцінка виконань і невиконань;

1. що планується на наступний тиждень і перспективу;

2. фінансові витрати школи за минулий тиждень і планування витрат на черговий.

Коротка промова завершувалася проханням до всіх присутніх вносити свої пропозиції в робочому порядку через відповідні органи учнівсько-батьківсько-учительського спів-урядування або напряму – через директора. Як бачимо, не­обов'язково чекати дозволу на гласність, прозорість і де­мократію "зверху", можна це робити і "знизу", виявляючи власну ініціативу навіть в умовах тоталітаризму.

А поспостерігайте за більшістю уроків. Чому вчитель, як правило, не доводить плану уроку до дітей? Бо він боїться його не виконати. Нічого страшного! В кінці уроку сміливо визнайте, що план недовиконано. Проаналізуйте – чому? І прийміть разом з класом рішення про те, коли надолужувати недовиконане: на перерві, вдома чи на наступному уроці?

Тож у тому, що ми не виконували п'ятирічок, а зараз розтягуємо перехідний період до кращого життя (якого? де його план? чи залучали нас до його складання?), є і провина школи, яка ігнорує більшість учнів під час планування своєї навчальної та виховної роботи (чи варто потім дивуватися, що учні відповідають взаємністю й ігнорують школу?).

В українській психології інтерес до проблем часу та його психологічної феноменології помітно зростає в останній чверті XX століття. Кияни Є. Головаха і О. Кронік (1984) вивчають психологічний вік особистості, полтавець В. Моргун (1992) вводить інваріант просторово-часових орієнтацій особистості в її структуру, чернівчанин В. Ковальов (1995) пропонує категорію "темпоральна психологія", а одесит Б. Цуканов (2000) видає монографію, присвячену часу в психіці людини тощо.

Ціла низка капітальних праць, що присвячені проблематиці психології часу й часових перспектив у життєдіяльності особистості, видана за кордоном (див. докладніше, наприклад: Ж.Нюттен, 2004; Ф.Зимбардо, Дж.Бойд, 2010; М.Чиксентміхайї, 2011).

Одним із засобів вивчення особистості та покращення планування витрат часу і його демократизації (залучення до планування всіх без винятку) є методика, яка розглянута далі.