44

Лекція N 6

Тема: «Медицина нового часу. Розвиток основних

теоретичних напрямків в медицині»

План лекції:

1. Великі природничо-наукові відкриття кінця XVIII-першої половини ХІХ століття-основи розвитку діалектико-матеріалістичних поглядів на природу.

2. Розвиток медицини, медичної науки та освіти в Україні у відповідний період.

3. Розвиток основних теоретичних напрямків в медицині.

В епоху Відродження в Італії, у період розквіту багатющої Венеціанської республіки, що веде велику торгівлю між сходом і заходом, відкривається медич­ний факультет Падуанского університету. В його стінах А. Ве­залием і його школою вперше був даний точний опис будови людського тіла, створюються передумови для відкриття В. Гарвеем кровообігу. Тут же Морганьи і засно­вує патологічну анатомію, тут же Д. Фракасторо розробляє вчення про контагіозні хвороби. Слідом за тим, у XVII сто­річчі, у Голландії відкривається медичний факультет Лей­денского університе­ту, у стінах якого царить схоластичний, книжковий підхід до вивчен­ня медицини. М. Бургавом проповідується положення, що відроджує стародавній принцип Гіппократа - вчитися в постелі хворого (клініч­ний метод).

Французький матеріалізм XVII-XVII вв. - породження важливих соціально-економічних зрушень. Він був одним з аспектів ідейної підготовки французької буржуазної рево­люції 1789 р. Суттєву роль у його розвитку відіграли лікарі. Лікар Леруа є фундатором цієї школи, в “особі лікаря Каба­ні­са, вона досягає свого кульмінаційного моменту, лікар Ламет­рі є її центром”.

Лікар Леруа дає початок цій школі, в особі лікаря Кабаніса вона досягає своєї кульмаційної точки, лікар Ламетрі є її центром.Декарт був ще живим, коли Леруа переніс декартовську конструкцію тварини на людину (дещо подібне в ХVIII ст. зробив Ламетрі ) і проголосив душу модусом тіла, а ідеї - механічними рухами. Леруа думав навіть, що Декарт приховав свою справжню думку. В кінці ХVIII ст. Кабаніс завершив картезіанський матеріалізм в своїй книзі ’’Співвідношення фізичного та морального в людині’’.

Кабаніс писав у кінці ХVIII ст.:’’Все в нинішньому стані медицини передбачає її наближення до великої революції. Швидкі покращення, що мали місце ... в багатьох галузях природничих наук, передбачають нам, що повинно трапитись і що трапиться з медициною’’. Дещо пізніше, в 1804 роціб в творі ’’Революція і реформи медицини’’ Кабаніс писав: сов, 1748 р., А.Лавуаз’є ,1773 р.,). Синтез сечовині (Ф.Велер ,1828р.). Єдина клітинна будова рослинних і тваринних організмів (М.Шлейден, 1838р., Т.Шванн, 1839р.). Еволюційне вчення Ч.Дарвіна і його книжка

’’Про походження видів’’ (1859р.). ’’Пізнання взаємних зв’язків процесів, здійснюючих в природі, рухалось великими кроками вперед...

По-перше, завдячуючи відкриттю клітини... По-друге, завдячуючи відкриттю енергії... По-третє, завдячуючи вперше представленому Дарвіном пов’язаному доказу того, що всі оточуючі нас зараз організми виникли в результаті процесу розвитку. Завдячуючи цим трьом великим відкриттям основні процеси природи пояснені, зведені до природничих причин... Таким чином, матеріалістичне бачення на природу зберігається тепер на ще більш великому фундаменті, ніж в минулому столітті’’ .

Ці відкриття сприяли розвитку діалектичного погляду на природу. В природі був відкритий зв’язок явищ і в природничому знанню міцно увійшла ідея розвитку. Вони багато чого зробили для повалення ідеалізму, закликали до експериментальних методів в дослідженнях, вивченню фізіологічних механіз­мів, критикували пануючу медичну теорію Шталя. Останній під­тверд­жу­вав, що хвороба - прямування душі, лихоманка - допомагає душі, лікування повинно допомагати душі рухатися в потрібному напрямку. Завдання лікаря - зміцнювати душу. Висміюючи його, Ламетри писав: «Говорити ніби «душа» є єдиною причиною всіх наших зрушень, притаманно скоріше фанатику, ніж філософу... Шталь наділяє душу абсолютною володаркою, у нього вона створює усе, аж до геморою». Головний твір Ламетри носить знаменну назву «Людина-машина»(1747 р.)

Ф. Велер у 1828 р. вперше синтезував органічну речовину - сечовину в пробірці, чим перекинув місток через здавалося б непрохідну пропасть між неорганічним і органічним світом.

Т. Шванн остаточно сформулював закон про єдність будови тваринних і рослинних організмів, показав, що елементарною част­кою цієї будови є клітина. У такий спосіб була зруйнована здавалася б непрохідна стіна між тваринним і рослинним світом.

Ч. Дарвін, у розробленії ним еволюційної теорії показав, що людина є ні що інше, як одна з щаблів загального еволю­цій­­ного розвитку тварин на землі, чим зруйнував здавалося б непрохідну стіну між твариною і людиною.

І навіть здавалася б непорушність хімічних речовин була похитнутою. Істотну роль у цьому відіграло відкриття будо­ви атомів, відкриття Д. И. Менделєєвим (1869 р.) закону періодичності будови речовин, що надало можли­вос­ті про­ро­ку­вати властивості невідомих до того часу, речовин, мож­­ливість їхнього переходу з одного в інше.

Ці відкриття не залишали місця для ідеалістичних погля­дів, які змушені були, під тиском неспростовних фактів, від­сту­пити на більш вузькі позиції. Відомий, наприклад, внесок російських вчених –

К.А. Тімірязєва, И.И. Мечникова, А.О. Ковалевского й ін. у розробку, пропаганду і підтримку еволюційного вчення Ч. Дарвіна. Відомо, що в США в 1923 р. відбувся «мавпячий процес», внаслідок якого і до сьогодніш­нього дня у феде­раль­них школах Америки заборонене викладання дарвінізму.

В середині XIX в. ідеалістичні погляди ще твердо гніздилися в уявленнях про процес мислення. Перемога над цими помилками - ще одна блискуча сторінка, що ілюструє продуктивні зв'язки медицини з передовою матеріалістич­ною філософією.

Розвиток медицини, медичної науки та освіти в Україні у відповідний період.

В середині 18 ст медико-санітарний стан Галичини був жахливий У Львові та провінції дуже часто виникали епідемії черевного та виспиного тифів, дизентерії віспи холери і навіть чуми, широко розповсюджені були малярія сифіліс та туберкульоз Наприклад, у 1770-71 рр у краю вибухла епідемія чуми, від якої померло біля 200 тис осіб Навіть у Львові багато будинків стояли порожні, вулиці були завалені сміттям та брудом, людські екскременти виливалися просто на вулиці по вулиці тинялися бездомні пси, які розносили заразу, зокрема сказ Лікування здійснювали різні знахарі в кращому випадку цирульники, мандрівні монахи, траплялися і різні пройдисвіти

На 20 тис жителів Львова було 6 лікарів (2 французи 2 поляки, чех та італієць) 3 них лише два французи мали лікарські дипломи Крім того у Львові з давніх часів існував цех цирульників, який загальною кількістю цирульників-майстрів досягав 22 осіб У провінції приблизно на 2 млн жителів було лише 7 лікарів (в Сокалі, Замості, Бродах, Краківці, Ярославі, Ряшеві). Це були переважно жиди та поляки

Аптек у Львові було 7, з них дві монастирські і п'ять загальних Одна аптека належала українцеві - Іванові Яхимовичу Цікаво, що аптеки крім ліків продавали свічки, мило, тютюн, різне коріння, олію, смаровидло для чобіт та ін

Поза Львовом було 11 аптек (у Станіславі, Перемишлі. Ярославі, Коросні, Сокалі, Бродах, Городенці, Білій, Заліщиках, Самборі, Замості) В Сокалі аптека належала українцеві - Іванові Ходоровичу, інші були в руках єзуїтів та жидів Були ще й аптеки внутрішнього вжитку при монастирях, шляхетських дворах Невеликі аптеки мав кожний лікар, цирульник, знахар. У 1772 р за першим поділом Польщі між Росією, Прусією та Австрією Західна Україна ввійшла до складу Австрійської імперії до нової провінції під назвою королівство Галіців з центром у Львові

Приєднання до Австрії внесло позитивні зміни у медико-санітарну організацію Галичини, бо медико-санітарна служба в Австрії була, порівняно з Польщею, організована більш досконало У Галичині на той час було багато маленьких шпиталів, розкинених по всіх повітах На час поділу Польщі у Галичині було 314 шпиталів з 1815 ліжками в них Утримували ці шпиталі монастирі, парафії, братства Але це були досить примітивні установи, невеличкі будиночки під

солом яними дахами, поділені на дві половини для чоловіків і ЖІНОК

У Львові було кілька шпиталів Найстаріший з них був шпиталь Святого Духа, створений у 15 ст Найкращим і найбільшим був шпиталь св Лазаря Були ще шпиталі св Станіслава, св Мартина, Сестер Милосердя, Боніфратрів Був і Український шпиталь при монастирі Василівн, організований ще у 16 ст Досить пристойні були монастирські та міські шпиталі в Ярославі та Перемишлі Від самого початку організації мед служби в Галичині провідне місце зайняв Андрій Крупинський, який практично став керівником здоровоохорони в краю Крупинський поставив (3 травня) питання про негайне створення у Львові медичної школи, яка б готувала лікарів, хірургів, цирульників, аптекарів і акушерок для всього намісництва

Крупинський прагнув до створення медичного факультету при Львівському університеті (призначити відповідних професорів з платнею і привілеями, заснувати ботанічний город, хімічну лабораторію, шпиталь для клінічного спостереження та лікування хворих) Він вносить пропозицію проводити навчання польською мовою, як мовою, що зрозуміла для широких мас (тоді майже всюди офіційною мовою викладання на медичних факультетах була латинська)

Передовою була також пропозиція Крупинського організувати у Львові навчання акушерок з місцевих баб-повитух, для чого він просив центральний уряд виділити грошовий фонд і прислати з Відня висококваліфікованих акушерок До проекту у Відні поставилися не дуже прихильно

Все ж медична школа у Львові була створена, але вона не була такою, як проектував Крупинський, тобто вищою медичною школою Ця школа не мала права надавати дипломів лікарів, термін навчання був короткий лише три роки Все ж ця школа відіграла певну роль у підготовці медиків Західної України. Із спеціальних дисциплін у школі викладали анатомію, фізіологію, загальну патологію, загальну та спеціальну хірургію, так звану матерію медику, хімію, ботаніку, рецептуру, клінічну медицину, спеціальну терапію, клінічну хірургію, десмургію, теоретичне та практичне акушерство. Викладання проводилося латинською, німецькою та польською мовами Спочатку в школі навчалося біля 70 осіб, у наступні роки кількість учнів досягла 100 осіб Ця школа проіснувала 100 років: з 1773 р. до 1874 року.

В наслідок діяльності Крупинського значно покращилося ме­дичне обслуговування населення Галичини. З Відня прислали декілька хірургів на посади повітових та міських інспекторів, видано ряд інструкцій у справі боротьби з інфекціями, впоряд­ковано лікувальну справу, перевірено всіх лікарів, хірургів, апте­карів, цирульників та акушерок, запроваджено певні обмеження у діяльності цирульників.

У лютому 1784 року при Львівському університеті (заснований у 1661 р.) було створено медичний факультет, з яким і об'єднано першу медичну школу Західної України. Навчальний план медич­ного факультету було побудовано досить добре, за зразком мед. факультету Віденського університету. Навчання на факультеті почалося у 1786 році. Перші роки існування мед. факультету були важкі. Кафедри були досить примітивно обладнані, склад професорів незадовільний. У 1795 році було відкрито декілька клінік, що привело до покращення викладання клінічних дисциплін, покращився склад професури. До викладання були залучені такі відомі професори, як Бальтазар Гаке (читав натуральну історію), Петро Краузе (викладав анатомію), Август Крігель (хірургія, патологія, фізіологія, проводив навчання студентів біля ліжка хворого). Пізніше у Львівському університеті працював Фрід, Франс, Мазель, які створили відому школу галицьких хірургів.

На жаль, і центральний уряд і місцева влада не досить прихильно ставилися до існування медичного факультету. Наприклад, професор Бальтазар Гаке заявив: "Вищий учбовий заклад у Західній Україні не потрібний і навіть небезпечний. Людність Західної України не прагне до науки, а хто хоче вчитися, нехай виїздить до Польщі". Як росіяни, так і поляки явно неприхильно ставилися до запровадження вищої освіти на українських змлях. Проте кількість студентів на мед. факультеті була досить велика, а саме: у 1789 р. - 56 осіб, у 1790 р. - 92 особи.

У 1805 році Львівський університет було закрито, а медичний факультет було реорганізовано у дворічну медико-хірургічну школу. Коротко про діяльність цієї школи, хоч це вже було у XIX ст. У 1833 р. школа реорганізовується у медико-хірургічну школу з трирічним терміном навчання, поширюється учбовий план та програма викладання. На першому році викладали анатомію та ботаніку, на другому - фізіологію, загальну патологію та терапію, спеціальну хірургію, фармакологію, рецептуру, акушерство та інфекційні хвороби; на третьому - спеціальну хірургію та спеціаль­ний курс акушерства. Як бачимо з програми, обсяг навчання в школі був непоганий. Після закінчення другого курсу хірурги та акушерки проходили двомісячну практику у шпиталі. На третьому курсі здійснювали практичні вправи біля ліжка хворого. За час свого існування Львівська медико-хірургічна школа підготувала більше тисячі лікарів-хірургів та акушерок. У 1871 році центральний австрійський уряд відмовив далі фінансувати школу, а в 1875 році школа перестала існувати.

На території всієї Російської імперії існував лише один медичний факультет при Московському університеті (відкр. у 1755 р.). Навчання на медичному факультеті почалося в 1764 р., кількість його слухачів обчислювалася одиницями. Лише у 1791 р. університет одержав право надавати ступінь доктора медицини, протягом 18 століття він випустив всього 20 докторів. Викладання медицини в Московському університеті стояло не на високому рівні і носило переважно теоретичний характер.

Існували в Росії ще медико-хірургічні школи в Москві, Петербурзі, Кронштадті та Калиново-Воскресенську. Учнями цих шкіл були переважно українці. Медико-хірургічні школи створю­валися при найкраще обладнаних великих шпиталях. Перший шпиталь у Єлисаветграді був заснований видатним українським лікарем Д.В. Волчанецьким у 1777 році. Пізніше в Єлисаветграді було створено великий шпиталь. У 1787 році при цьому шпиталі було засновано Єлисаветградсь-ку Медико-хірургічну школу, що стала першим вищим навчальним медичним закладом на східноукраїнських землях і відіграла значну роль у підготовці медичних кадрів в Україні. Школа почала працювати в липні 1788 року. Нею безпосередньо керував спочатку сам Г.О. Потьомкін, після його смерті - генерал Каховсь­кий, а з 1793 р. - О.В. Суворов.

За розрахунками царизму школа мала готувати лікарів для діючих армій на російсько-турецькому фронті. Мати в Україні власну медичну школу було давньою мрією української еліти. Українська молодь з більшою охотою їхала учитися до Єлисавет-града ніж до далеких і чужих Петербурга та Москви. Не дивно, що до Єлисаветградськоі школи відразу з'іхалося багато учнів з України, випускників (вихованціві Києво-Могилянської Академії. Харківського. Чернігівського та Переяславського колегіумів. Єлисаветградська медична школа була організована за зразком медико-хірургічних шкіл росії. Особливою вимогою для вступу в школу було знання латинської мови. За генеральним регламентом про шпиталі з 1735 року по всіх шпиіальних школах термін навчання був встановлений від 5 до 10 років. За розпорядженням Медичної канцелярії від 4 липня 1754 року встановлено один єдиний для всіх шкіл семирічний термін навчання. Але цього терміну не дотримувалися. Всі учні. що добре вчилися, вже після двох-трьох років навчання та складання іспиту одержували звання підлікаря, а за один-два роки після цього - звання лікаря. З 1795 р. кожен учень, що провчивси три роки і склав іспит, одержував звання підлікаря, після 4 року навчання - звання кандидат хірургії і після закінчення п'ятирічного назчання - звання лікаря. Викладачами Єлисаветградської Медико-хірургічної школи були: старший доктор шпиталю П. Колб. який викладав анатомію, фізіологію, хірургію і так зване "врачебное веществослоізіє"; доктор В. Домініціус, що викладав матерію медику і "практику медическую"; Єфрем Йосипович Мухін, який викладав остеологію і десмургію.

У різні періоди існування школи її викладачами були: П. Черновецький, Р. Чернявський. Д. Кісільоз. П. Терновський. 1. Бородулін, А. Лавреніюс, Остап Звіряка. На перший трьох курсах викладалися: математика, фізика, хімія, ботаніка, анатомія, фізіологія, медична матерія, рецептура, патологія, терапія, хірургія та секційний курс На четвертому курсі вивчали хірургію та акушерство. П'ятий рік навчання був присвячений курації хворих, чергуванню (дижурам) у клінічних палатах, практичним вправам, учні школи мали зробити не менше ніж 4 великі операції на трупі, приготувати не менше, ніж два анатомічні препарати. Анатомію вивчали не лише за підручниками та атласами, як це мало місце в закордонних університетах, але обов'язково проводили секцію померлих чи вбитих, у шпигалі кожному були організовані анатомічні музеї. Крім анатомії вивчали також патологічну анатомію, заведено було секцію трупів усіх померлих v шпиталі, що значно покращувало діагностику захворювань. Одночасно з анатомією учні навчалися засад судової медицини; фізіологію викладали або одночасно з анатомією, або як окрему дисципліну. Велику увагу приділяли вивченню так званої "матерії медики", - це був курс, до якого входили: ботаніка, фармакологія, фармація та фармакогнозія. Важливо, що цей предмет вивчали не лише теоретично, але проводились також практичні вправи в шпитальній аптеці та ботанічному городі. Надзвичайну увагу приділяли вивченню хірургії та десмургії. Х'рургія вивчалась перш за все на трупах, при чому кожен учень мусив зробити низку операцій, обов'язковою була присутність при операції та участь в обходах хворих. Дсмургію учні вивчали спочатку на фантомах, а потім роблячи перев'язки на хворих. Акушерство вивчалося на фантомах і на практичних вправах. Такі клінічні дисципліни, як очні, шкіряні, психічні та нервові захворювання викладались не тільки теоре­тично, як в більшості закордонних університетів, але вивчались безпосе­ред­ньо на хворих, бо шпиталь мав велику клінічну базу.

Значну вагу приділялося вивченню внутрішніх хвороб. Учні мусіли слухати лекції, проводити практичні вправи, вести історії хвороби. В Єлисаветградській Медико-хірургічній школі як теоретичні, так і практич­ні навчання проводились дуже інтенсивно. Щоденні теоретичні навчання тривали сім годин, а чотири години учні працювали біля ліжка хворого. Під час навчання відбувалися часті перевірки знань (іспити). Існували іспити щотижневі, місячні, тримісячні, в наприкінці року проводився так званий генеральний іспит. Учні Єлисаветградської Медико-хірургічної школи як і учні інших медико-хірургічних шкіл Російської імперії, корис­ту­ва­лися підручниками на латинській, німецькій та російських мовах. Більшість медичних підручників були перекладені на російську або латинську мову українськими вченими-медиками.

У 1768 році український вчений П. Погорецький перекладає на латинську мову широко відомий тоді підручник внутрішніх та хірургічних захворювань Й. Шрайбера, у 1780 р. цей самий підручник перекладає на російську мову український вчений Нестор Максимович-Амбодик; Український вчений Никон Кар-пинський складає (1778) першу в Росії фармакопею. Нестор Максимович-Амбодик видає медичний латино-руський словник, медико-паталого-хірургічний словник, шестимовний підручник з акушерства, чотиритомне "Врачебное веществословіе", ботаніку. Єлисаветградська Медико-хірургічна школа проіснувала 10 років (1787-1797). За цей час навчалося у школі 247 учнів та 10 волонтерів. Школа підготувала 153 підлікарів та лікарів. Але війна закінчилася, а центральний російський уряд не був зацікав­лений у збереженні вищої медичної школи в Україні. Учні були відкомандировані до Московського та Петербургського училищ.

Українці не лише посідали керівні посади у вищій медичній адміністрації Російської імперії, але були також активними організато­рами медичної справи у намісництвах, губерніях, провінціях та містах майже всієї Росії, і в першу чергу в Україні. Для того, щоб краще зрозу­міти роль українців у організації медичної справи в Росіській імперії, тре­ба сказати кілька слів про організацію медичної адміністрації в Росії та роль іноземців у керуванні медичною справою імперії.

У 1581 році в Москві було організовано Аптекарську Ізбу (палату), яка була початком організації медичної управи в Росії. У 1620 році Аптекарську Ізбу було перейменовано на Аптекарський приказ. У 1707 р. Аптекарський Приказ було реорганізовано в Аптекарську, а потім Медичну канцелярію. У 1763 р. на чолі всієї медичної справи в Росії була поставлена Медична Колегія. Посади верховних лікарів - архіятрів, директорів Медичної Кан­целярії, членів Медичної Колегії посідали переважно чужинці, в основному німці. У 1708 р. на території Росії було створено вісім губерній, Україна була включена у склад єдиної тоді Київської Губернії. У 1719 році кількість губерній у Росії було збільшено до 11 і вони були поділені на провінції. У 1737 році був виданий указ про призначення до найбільших міст лікарів. В Україні було встановлено за штатом 9 посад лікарів у так званих малоро­сійських полках та п'ять посад у слобідських полках.

У 1796 році Лівобережна Україна дістала назву Молоросійської губернії, а Слобідська Україна-Слобідсько-Української губернії, на півдні України разом з Кримом утворено Новоросійську губернію. Правобережну Україну поділено на три губернії: Київську, Подільську та Волинську. У 1802 р. Малоросійську губернію поділено на Миколаївську, Катерино­славсь­ку та Таврійсь­ку. З 1797 року у всіх губерніальних містах було створено губерні­альні лікарські управи. Після створення губерніальних управ ме­дичне обслуговування провінції трохи налагодилося. До складу Губерніальної Лікарської Управи входили: лікар-інспектор, дікар-оператор, лікар-акушер та канцелярист. В кожному повіті на державному бюджеті були введені посади повітового лікаря, одного старшого, молодшого та однієї повитухи. Не лише керівні посади у вищій адміністрації, а й посади губерніальних та міських лікарів Росії та в Україні займали переважно чужинці. Лише за Петра 1 на різні керівні лікарські посади в Росії були запрошені 150 чужинців. За підрахунками дослідників українці в цей період посідали 13 посад інспекторів, 9 посад акушерів, 6 посад операторів губерніальних лікарських управ, 7 посад лікарів провінців, намісництв, губерній, 8 посад міських лікарів, 5 посад повітових лікарів, не враховуючи лікарських посад у карантинах, шпиталях та інших медичних установах.

Як бачимо українці брали значну участь в організації медичної справи і в центрі і на провінції, зокрема на таких відповідальних, як губерніальні лікарі, інспектори, оператори та акушери губер­наторських лікарських управ. Українці з більшою охотою працю­вали в Україні, часто відмовляючись від вигідних посад у Росії.

Один з найвидатніших наших вчених того часу Данило Самой-лович був довгий час керівником протиепідемічної боротьби на півдні Росії, членом комісії для попередження та лікування морської язви та головним лікарем усіх карантинів України. Його найближчими співробітниками були лікарі А. Бучаров, С. Копитковський, М. Борисевський, П. Малинов­ський та 1. Яновсь-кий. Відомий український вчений Іван Полетика був 20 років керівником знаменитого Васильківського карантину. Керівником цього карантину був також відомий український вчений Петро Погорець­кий. Васильківський карантин був однією з найвідпові­дальніших установ для боротьби з епідеміями (чумою) в Україні. Він складався з головного карантину, що містився у Василькові та підвідділів у Переяславі, Черка­сах, Луганську, Бахмуті, Ізюмі, Переволочні. Працю цього карантину було побудовано за зразком відомого на всю Європу карантину у Венеції. Завданням карантинів було слідкувати де з'являються підозрілі на епіде­міч­ні захворювання, проводити спостереження над хворими і здійсню­вати всі заходи необхідні для попередження розповсюдження хвороби.

Керівником (медичним інспектором) Дубосарської карантинної контори був Остап Звіряка, Дмитро Писченко - керівником Таган різької карантинної контори, Яків Стефанович Донцов був док­тором Євпаторій­ської, Могилівської, Козловської карантинних контор.

Майже всі видатні українські лікарі 18 століття довший чи коротший час працювали як військові лікарі, багато з них посідали відповідальні пости. Никон Карпинський був генерал-штаб докто­ром сухопутної армії, Остап Звіряка - медичним інспектором Чорноморського флоту, Семен Успенський - лікарем Балтійського флоту, С. Єфреїнов - головним лікарем Азовського флоту та морського шпиталю в Азові, Григорій Соболевський - головним доктором гвардійських полків, Матвій Крутень - доктором Першої дивізії, Сава Леонтович - доктором Нижегородської, Степан Фіял-ковський - доктором Севської, Кузьма Рожалін - доктором Севсь-кої та Української, Йосип Тимковський - доктором Смоленської та Московської дивізій, Ілля Руцький - доктором Московського легіону, Петро Погорець­кий - доктором Сибірського корпусу. Полковними лікарями були Михай­ло Трохимовський, Матвій Крутень, Петро Симоноський, Яків Стефано­вич-­Донцов, Михайло Стефанович-Донцов, Йосип Шумлянський, Дмитро Павловський, Кузьма Рожалін, Ілля Руцький, Хома Тихорський, Данило Самойлович, Яків Сандул-Стурдза. Досить багато лікарів були лікарями так званих українських полків, а саме:

Волчанецький був лікарем Першого Київського Козачого полку, Петро Загорський - лікарем Орденського полку у місті Хоролі, Іван Тишевський - Полтавського легко-кінного полку, Михайло Шидловський - Азовського піхотного полку, Петро Малахів -Чернігівського легко-кінного полку, Яків Стефанович-Донцов -Київського легко-кінного полку, Семен Успенський - Миргородсь­кого легко-кінного полку, Петро Беркович - Сумського Гусарського полку, Яків Сандул-Стурдза був лікарем Третього Єлисаветградсь-кого батальйону, Опанас Масловський - Четвертого Київського батальйону. Сила Митрофанів був старшим лікарем Київського військового шпиталю, а Кузьма Рожалін, Остап Звіряка - старшими докторами Єлисаветградського військового шпиталю. Видатними військовими докторами були: М.П. Баранович, Ф.Е. Громницький, М.Г. Добро-вольський, 1.Г. Каширський, Т. Ольхович, А.Я. Травменський, Я.Теребинський. Переважна більшість україських лікарів, що працювали військовими лікарями, мали дуже високі фахові кваліфікації. Українські вчені-медики відіграли у 18 столітті визначну роль в організації та розповсюдженні медичної освіти та науки в Росії. Саме українці поряд з німцями, голландцями та іншими чужинцями були найвидатнішими викладачами та професорами шпитальних шкіл, медико-хірургічних училищ, а пізніше профе­сорами Московського університету, С.-Петербургської та Мос­ковської медико-хірургічних академій.

З історії розвитку медичної освіти та науки на території Російської імперії відомо, що перша медична школа в Московщині була створена у 1654 році в Москві при Аптекарському приказі. У Т706 році за наказом Петра 1 у Москві було побудовано: "Гошпиталь для аптекарської науки". Ця школа почала працювати в 1707 р., навчання в ній продовжувалось від 5 до 15 років. Ця школа стала зразком для інших шпитальних, або як їх звали пізніше медико-хірургічних шкіл у Росії та в Україні. Школи ці створювали при великих шпиталях, які одержували після цього назву генеральних. У 1733 році було відкрити медичну школу при С.-Петербургсь-кому Сухопутному, а трохи пізніше при С.-Петербурзькому Морсь­кому або Адміралтейському та Кронштадському Морському Гене­ральних шпиталях. У 1787 році було відкрито Медико-хірургічну школу в Україні при Єлисаветградському Генеральному шпиталі. У 1764 році почав працювати медичний факультет Московського університету. У 1783 році було засноване Калінківське Медико-хірургічне училище. Урядові німецькі медичні кола в Росії були зацікавлені утримати в своїх руках справу медичної освіти і медичної служби і тому проектували зробити це училище повно­правною вищою медичною школою на рівні з університетами. Планували приймати для навчання в ньому переважно німців-дітей лікарів та інших німецьких урядовців, що працювали в Росії, мовою викладання в училищі була німецька.

Але життєва практика показала, що це училище не було кращим ніж згадані шпитальні школи, ніж Медико-хірургічні академії де головними організаторами навчання та професорами були українці.

У 1786 році з 4-х шпитальних шкіл були створені 3 медико-хірургічні училища: у Петербурзі, Москві та Кронштадті, у 1787 році сторене Єлисаветградське Медико-хірургічне училище в Україні. Спочатку при кожному училищі було створено лише по три кафедри: анатомії, фізіології та хірургії; патології, терапії та медичної практики; ботаніки, матерії медики та хімії. У 1787 році за пропозицією Олександра Шумлянського було засновано ще одну, 4-ту кафедру - акушерства, жіночих та дитячих хворіб. Крім того, при кожній школі проводились курси малювання, викладалася латинська мова, фізика та математика. У 1798 році було засновано Петербурзьку та Московську Медико-хірургічні академії. Кронтшадтське Медико-хірургічне училище було лік­відоване в 1799 р., а Калінінське - у 1802 році. Московська Медико-хірургічна академія проіснувала самостійно лише 5 років, у 1808 році вона була відновлена, як філія Петербурзької Медико-хірургічної академії, в 1837 р. знову одержала титул окремої академії. Медико-хірургічні академії спочатку мали 7 кафедр, а саме: патології; акушерства; судової медицини; анатомії та фізіології; ботаніки та фармакології; хімії; математики та фізики.

На кафедрах крім працівників було 7 ад'ютант-професорів, малювальні майстри, лаборанти, бібліотекарі. Кількість слухачів у академіях коливалася від 100 спочатку до 500 осіб. Для історії української медицини важливим є те, що між організаторами шкіл, керівниками кафедр, професорами та викладачами всіх цих перерахованих медичних шкіл, Медико-хірургічних училищ та академій вчені медики українці займали одне з перших, а в деяких школах - перше місце. Єдиними конкурентами українців у цих школах були чужинці: німці, голландці та ін. Кількість викладачів і професорів московитів була дуже незначна. Дослідник історії української медицини Василь Плющ наводить список українців професорів та викладачів медичних шкіл, який охоплює більше 50 осіб але не може стверджувати, що цей список охоплює всіх професорів та викладачів зазначених шкіл. Одним з перших професорів і викладачів у Петербургзьких та Московських шпитальних школах були: Іван Полетика, Петро Погорецький, Мартин Тереховський, Яків Саполович, Хома Тахорський, Опанас Шафонський, Сава Леонтович, Ілля Руцький, Никон Капринський, Григорій Соболинський, Олександр Шумлянський, Нестор Амбо-дик-Максимович, Кузьма Рожалін, Касіян Ягельський. При створені медико-хірургічних академій у Петербурзі та Донцов, Григорій Сухарев, Андрій Федоровський, Степан Фіялковський. Професорами та викладачами С.-Петербурзької Шпитальної школи при Московському Генеральному шпиталі були: Нестор Амбодик-Максимович, Никон Карпинський. Сила Митро-фанів, Ілля Руцький, Яків Саполович, Хома Тихорський, Григорій Соболевський, Кузьма Рожалін, Сава Леонтович, Дмитро Пав-ловський, Денис Понирка.

У Кронштадській шпитальній школі, а потім Медико-хірургічному училищі викладали Нестор Амбодик-Максимович, Андрій Федоровський, Мартин Тереховський, Павло Шумлянський, Семен Усенський.

Українські вчені-медики були широко відомі не лише в Російській імперії. Найвидатніші праці українських медиків та їх імена були відомі в усій Західній Європі.

Праці Данила Самойловича, Нестора Амбодика-Максимовича, Олександра Шумлянського, Мартина Тереховського та ін. не раз цитувалися і передруковувалися у західно-європейській медичній літературі. Українські вчені медики були членами ряду закордонних академій наук, наукових товариств та ін. наукових установ. Своєрідний рекорд не лише серед українських але й західно-європейських вчених встановив Данило Самойлович, який був членом Академії наук Діжонської, Німецької, Марсельської, Ліонської, Тулузької, Мангаймської, Майянської, Туринської, Па-дуйської, членом Вільного Вченого Зібрання в Парижі, Нан-сіньської Медичної Колегії, членом Вільного Санкт-Петербурзького Економічного Товариства і членом Державної Медичної Колегії Російської імперії;

Андрій Італійський був почесним членом Римської Академії Наук та членом Російської Академії Наук, Олександр Шумлянський був членом-кореспондентом Паризького музею. Членами Російсь­кої Академії Наук були Петро Загорський, Андрій Італійський, Йосип Каменський, Никон Карпинський, Тимофій Сміловський та Хома Тихорський.

Почесними членами Петербурзької Медичної хірургічної Академії були Гаврило Попов, Яків Саполович, Петро Загорський, Іван Орлай де Кобро, членом цієї академії був Йосип Каменський, а членом-кореспондентом - Михайло Трохимовський. Членами С.-Петербурзького Вільного Академічного товариства були Нестор Амбодик-Максимович, Никон Карпинський, Данило Писчиков, Тимофій Сміловський, Григорій Соболевський та Данило Самой­лов. Йосип Каменський був почесним членом московського Това­риства лікарських та фізичних наук. Данило Писчеков - почесним членом Товариства дослідників природи та членом Вільного Економічного товариства, Павло Шумський почесним членом Товариства змагання лікарських та фізичних наук при Московсь­кому університеті

Розвиток основних теоретичних напрямків в медицині.

РОЗВИТОК АНАТОМІЧНОЇ НАУКИ

Одним з найвидатніших вчених кінця 18- початку 19 століття був Петро Олександрович Загорський (1764-1846 р.р.). До 1833 р. він керував кафедрою анатомії та фізіології Петербурзької медико-хірургічної академії. Написав понад сто наукових праць і був автором першого в Росії оригінального підручника з анатомії (виданий у 2 т. в 1802 р., а потім перевиданий 5 разів). У 1807 році він був обраний екстраординарним академіком Академії Наук. За спеціальні заслуги в галузі медичної науки у честь 50-ліття його наукової праці була вибита спеціальна золота медаль та засновано фонд його імені.

Ілля Васильович Буяльський (1789-1866 р.р.) був другим видатним анатомом Російської імперії. З 1833 до 1844 року керував кафедрою анатомії, у 1842 р. одержав звання академіка Московської хірургічної академії. Він написав понад сто праць з анатомії та хірургії, розробив оригінальний метод заморожування трупів, один із перших українських хірургів запровадив загальне знеболення та ін.

Видатним українським вченим 19 ст. були професори Мос­ковської медико-хірургічної академії Єфрем Йосипович Мухін та Павло Андрійович Наранович (1801-1874 р.р.).

Тимофій Степанович Іллінський (1820-1867 р.р.) був анатомом, гістологом, патолого-анатомом, працював у Петербурзі, Харкові, Москві і за кордоном. Першим професором анатомії медичного факультету Харківсь­кого університету був Людвіг (Яків) Йосипович Ванноті (1771-1819 р.р.). Він написав 6. друкованих праць. У промові, яку він проголосив ЗО серпня 1818 р., висловив думку, що "всі хвороби можна вилікувати, і лише незнання лікарів - причина, що хворі вмирають".

Наступником Л. Ванноті був Іван Дмитрович Книгін (Булгаков) (1773-1830 р.р.) з 1811 до 1825 р. очолював кафедру анатомії та фізіології Харківського університету. Після 1. Книгіна професором анатомії та фізіології університету був Олександр Савич Венедиктов (1799-1882 р.р.), який напсав кілька праць про холеру та цікаву працю про бальзамування трупів. З 1860 до 1871 р. викладав нормальну та патологічну анатомію Душан Федорович Лямбіль (1824-1895 р.р.) за національністю чех. Його праці були присвячені різним питанням анатомії, гістології, патології, судової та клінічної медицини. Д. Лямбль ввійшов у історію медицини відкриттям лямблій. З 1888 до 1897 року кафедру анатомії в Харківському університеті посідав М.С. Попов, який працював над вченням анатомії нервової системи. З 1897 по 1908 р. кафедру очолив учень М. Попова О.К. Білоусов, що продовжував працю свого вчителя.

Він склав "Синаптичні таблиці нервів", які протягом десятиліть були найкращим посібником для працівників неврологічних клінік та для анатомів. Першим професором анатомії Київського університету був Микола Іларіонович Козлов (1814-1889 р.р.). Працював у Києві в 1841-1844 роках, за цей короткий час встиг заснувати при університеті патологоанатомічний музей, один з перших викладав історію медицини.

Видатним анатомом був Олександр Петрович Вальтер (1818-1889 р.р.), посідав кафедру фізіологічної анатомії і гістології К.університету з 1844 до 1868 р. Написав підручник анатомії ("Курсъ анатоміи человеческого тела для 'учащихся"), ряд праць про теплоутворення у тваринному організмі, про вплив холоду й тепла на фізіологічні процеси та ін., писав багато про методи навчання. О.П. Вальтер домігся побудови нового анатомічного театру за проектом архітектора Беретті, який у свій час був одним з кращих анатомічних закладів Європи.

Великою його заслугою було видання першого в Україні медичного часопису "Современная медицина". Наступником О.П. Вальтера був славнозвісний анатом та гістолог Володимир Олек­сійович Бец, який обезсмертив своє ім'я відкриттям великих пірамідальних клітин у корі рухової зони головного мозку. Він проводив систематичні досліди розвитку і росту кісток, склав чудовий атлас поверхні головного мозку людини, опрацював чудову методику досліджень центральної нервової системи, зба­гатив анатомічний музей своїми колекціями.

З професорів-анатомів Київського університету 19 ст. слід згадати і Михайла Андрійовича Тихомирова (1848-1902 р.р.). Тихомиров уславився працями з вивчення кровоносної системи людини, цікавився іншими питаннями анатомії, проблемами ант­ропології, методикою викладання анатомії.