Історіографія досліджень[ред. • ред. Код]

До постаті Петра Сагайдачного здавна існував інтерес в українській історіографії. Особливістю вивчення особи українського гетьмана була незначна кількість письмових джерел, які містили неоднозначні характеристики його діяльності. Дослідження присвячені Сагайдачному завжди перебували під впливом позанаукових — політичних та ідеологічних чинників. Для вітчизняної історіографії характерна певна романтизація та ідеалізація образу гетьмана. Натомість в російській імперській історіографії увага акцентувалась на відповідності дій козацтва інтересам самодержавної влади Росії і, виходячи з цього, давались неоднозначні оцінки вчинкам Сагайдачного. Радянські історики змушені були враховувати у своїх дослідженнях офіційні ідео­логічні настанови, наприклад тези про возз'єднання України з Росією та кла­сову боротьбу у суспільстві^[73][74].

Підвалини теоретичних та ідеологічних наукових поглядів на постать Петра Сагайдачного були сформовані в історичній літературі XVIII — початку XIX сторіччя. Середкозацьких літописців XVIII сторіччя найбільш повна інформація міститься у літописі Григорія Грабянки. Саме він формує образ Сагайдачного, як захисника християнського світу від турків та татар та акцентує увагу на його культурницькій та благодійницькій діяльності. Проте, у даному літописі присутні і значні фактичні хиби, зокрема, не вірно визначена дата Хотинської битви^[73]. В літописі Самійла Величка про Петра Сагайдачного розповідається в тексті другого розділу першого тому, серед гетьманів, що передували Богдану Хмельницькому. Проте, в цій роботі наявні чисельні літературні вигадки, котрі мали тривале життя у фаховій літературі^[75]. З середини XVIII сторіччя почав занепадати літописний жанр і на його місце приходять твори козацько-старшинської історіографії. Найяскравіше це проявилось у обробці праці Тимофія Титловського, здійсненою полковим обозним С.Лукомським у 1770 році. В цьому творі відносно небагато фактичних хиб, що відрізняє його від інших історичних праць XVIII сторіччя.

В другій половині XVIII сторіччя перед російськими істориками поставили завдання визначити місце історії українських земель в межах історії Росії. Це знайшло відображення у працях офіційних російських істориків. В роботі Герхарда Міллера «Историческія сочиненія о малороссіи и малороссіянахъ» ставлення до українського гетьмана відображається з точки зору російського самодержавства і в загальному міститься негативна характеристика його дій. Подібної точки зору дотримувався у своїй роботі «Літописна оповідь про Малу Росію»(1787) і Олександр Рігельман, який відверто вороже ставився до козацької вольниці, що суперечила природі самодержавної влади^[73].

Протягом XIX — початку XX сторіччя був зроблений визначний науковий доробок у вивченні історичної постаті Петра Сагайдачного. В цей час історики спиралися на архівні джерела, проте часто ставились до них недостатньо критично. В цих працях часто ідеалізувалася історична постать Петра Сагайдачного, а опис його діяльності підлаштовувався під авторські умоглядні схеми. Найважливіші для тогочасної історіографії дослідження про життя і діяльність запорозького гетьмана відображені у працях Дмитра Бантиша-Каменського (1822), Миколи Маркевича (1842), Михайла Максимовича (1843,1850), Пантелеймона Куліша (1874), Володимира Антоновича(1883), Івана Каманіна (1901) та Дмитра Яворницького (1913)^[76]. Серед вчених що більш критично ставились до архівних джерел та працювали на засадах наукового вивчення діяльності Петра Сагай­дачного слід відзначити Платона Жуковича (1906) та Михайла Грушевського (1909)^[74]. В цей же період до постатті Сагайдачного звертаються польські історики Олександр Яблоновський, Францішек Равіта-Ґавронський, Владіслав Томкєвич. В своїх работах вони відзначають його значення у налагодженні польсько-козацьких відносин, а також непослідовність політики уряду стосовно запорожців. Загалом в польській історіографії часто підкреслюють важливу роль Петра Сагайдачного як далекоглядного політика та дипломата, що сприяв розвитку та налагодженню взаємин між урядом та козацтвом та неодноразово допомагав Речі Посполитій під час війн із її супротивниками ^[77].

В радянські часи інтерес до постаті українського гетьмана був доволі кволий. Радянські історики (зокрема, Володимир Голобуцький, Ной Рашба, Кость Гуслистий) знаходилиись під впливом пануючої у країні ідеології і змушені були робити поправки у своїх дослідженнях на офіційні ідеологічні настанови (возз'єднання України з Росією, кла­сова боротьба у суспільстві).

Після отримання Україною незалежності, відбувся сплеск популярності тематики, пов'язаної з гетьманством Петра Сагайдачного. Частина авторів відродили моду на його романтизовані образи XIX — початку XX сторіччя. Зокрема, цим відзначаються роботи Олени Апанович та Богдана Сушинського. Серед сучасних дослідників, що займаються комплексним, багатоаспектним вивченням та висвітленням біографії та діяльності Петра Сагайдачного можна відзначити Петра Саса, Ю.Мицика таВ.Брехуненка^[78].