2. Антична система музичного виховання

Виникнення перших античних естетичних теорій відноситься до VІ-V ст. до н.е., коли досягла розквіту рабовласницька демократія. Політична рівність вільних громадян і демократизація державного устрою сприяла духовному піднесенню, високим досягненням науки і мистецтва. Цей шлях історичного розвитку виховав у греків особливий світогляд. Він навчив гідно цінувати реальні здібності й можливості людини – громадянина. Найвище цінувалися мудрість, рівновага, помірність у всьому. Саме ці здібності й можливості були зведені у вищий художній принцип, в естетичний ідеал Древньої Греції. Пошук в усьому краси й гармонії – це важливий момент в естетичній свідомості древніх греків.

В античному світі побутували уявлення про заняття, достойні вільної людини, і заняття, які підходили тільки рабам. Художні заняття, як і фізична праця, вважалися недостойними вільної людини [15].

Музика задавала ритм, що правив усім, поезія привносила смисл, а танець надавав цілому тілесну конкретність жесту. Увесь цей комплекс в єдності був необхідним доповненням до атлетики, яка розглядалася як морально-життєве тренування людини, завжди твердої і непохитної у своїх вчинках. Антична етика – переважно етика жесту і пози – не змогла знайти собі більш дієвого педагогічного інструменту, ніж мусичне мистецтво. Саме тому в античній естетиці одним з елементів демократичної системи виховання була музика, яка використовувалася як засіб гармонійного розвитку особистості. Музика пронизувала всі аспекти античного буття: релігію, політику, культуру, освіту, дозвілля, творчість.

Греки прилучалися до співу з раннього дитинства в сім'ї. Характерно, що вони не прагнули до нового в музиці. Переважна більшість їхніх піснеспівів була створена в одному стилі, і будь-які відхилення від нього не допускалися.

Особливо наочно це виявлялося у неприйнятті музики інших народів, яку греки презирливо називали "варварською". Таким же було ставлення еллінів до чужоземної музики навіть у IV ст. до н.е., коли їх контакти майже з усіма народами Середземномор'я та їх культурами стали постійними [15, с. 113-114]. Ця особливість музичного смаку греків підтверджується також тим, що сам Олександр Македонський під час своїх далеких походів возив з собою грецьких музикантів, щоб позбавити себе від слухання "неблагозвучного і ненависного" співу місцевих жителів [15, с. 14].

У будь-якій сфері античного життя ми стикаємося із змаганням, особливо в художній та інтелектуальній царині. Не дивно, що древні греки вважали необхідним встановлення загальнонаціональних змагань, які б відповідали духу еллінської культури. Найпочеснішими для музикантів були Піфійські ігри, які проводилися в Дельфах біля святилища Аполлона на честь його перемоги над драконом Піфоном. Музичні змагання полягали у співі з інструментальним супроводом, а пізніше – у виконанні самостійних творів на кіфарі або авлосі (кіфара схожа на ліру; авлос – на флейту). За легендами, це свято проводилось спочатку один раз на вісім років, а з 586 р. до н.е. – через 4 роки. Імена переможців музичного конкурсу вибивалися на мармурових стелах, які виставлялися на загальний огляд у громадських місцях [15, с. 153]. Піфійські ігри проводилися до кінця IV ст. (останній раз відбулися навесні 394 року).

Ідеал античності – мусична людина, яка перебуває під постійним покровительством муз і одночасно є їх служителем. Служіння музам – це не тільки художня творчість, але й будь-які досягнення, у тому числі олімпійські, які є виявом величності духу [15, с. 101].

Навчання складному мистецтву аедів, які в Древній Греції входили до цеху ремісників, здійснювалось індивідуально. У рамках сім'ї професійні знання передавалися від батька до сина, від покоління до покоління, а якщо стороння людина бажала присвятити себе цьому мистецтву, то її всиновлювали [28, с.131]. Музична освіта аеда полягала в тому, що вчитель (здебільшого батько) навчав хлопчика гри на кіфарі, віршуванню, співу. У сфері інструмен­тального музикування також переважали методи індивідуального навчання.

Питанням музичного виховання у Древній Греції приділялася виключна увага. Зокрема, в Аркадії і Спарті всі громадяни до 30 років повинні були навчатися співу й інструментальній музиці; участь у хорі було обов'язком кожного молодого грека.

Система шкільної освіти в Афінах зводилася до мусичної й гімнастичної освіти й охоплювала дітей у віці від 7 до 16 років. Основою власне музич­ного виховання були хоровий спів, гра на флейті, лірі та кіфарі. Спів був тісно пов'яза­ний з музикуванням і мав одним із завдань підготовку дитячих і юнацьких хорів для участі у змаганнях.

У Спарті (VII – VI ст. до н.е.), яка була єдиним військовим табором, де все – від виховання дітей до деталей побуту – було підпорядковано державній військово-політичний організації, музиці відводилася лише одна роль – пробуджувати мужність, сприяти зміцненню духу воїнів. Тому дітей вчили співу й музиці не менш ретельно, ніж чистоті мови і володінню зброєю. Держава всіляко сприяла поширенню військово-патріотичної музики, оскільки вона повністю відповідала мілітаристському духу Спарти [15, с. 218].

Мусичній освіті греки надавали величезного значення не тільки тому, що ознайомлення з подвигами героїв і висловлюваннями мудреців виховувало етичні якості, але й тому, що музичний ритм і гармонія, як вони вважали, привчали до упорядкованості в рухах, думках, емоціях, діяльності. Платон писав: "Коли навчились грати на кіфарі, вчать їх знову віршам інших хороших поетів-піснетворців, прикладаючи слова до музики, і змушують душі дітей звикатися з правильними чергуваннями і ладами, щоб, стаючи більш лагідними, статечними і врівноваженими, були вони готові й для промов і для діяльності: адже усе життя людини потребує статечності й доброго ладу" [цит. за 43, с.7].

Вважається, що витоки грецької мусичної освіти були закладені на острові Кріт, де хлопчики вільних громадян вчилися співу, інструментальній музиці й гімнастиці, які розглядалися в єдності. Відомості про перші мусичні школи античності в Спарті відносяться до другої половини УП ст. до н.е. До них приймали дівчат із знатних родів, які до заміжжя навчалися поетичному мистецтву, грі на музичних інструментах та співу. Так зародилася і стала згодом стійкою традиція хорових шкіл.

Навчанням: "хоревтів" займалися "хородидаскали", яких наймав хорег. Обов'язки дидаскалів виконували поет і авлет, які відповідали, відповідно, за літературно-художню і музичну частину [43]. Однак спочатку ці обов'язки виконував виключно поет, який сам писав текст і підбирав музику. Крім того, він учив хоревтів співати і танцювати, і сам під час виступу був серед хористів, виконуючи функції корифея (керівника хору). Авлет же виконував скромніше завдання – акомпанував хору. Привертає увагу диференціація хорів за віковими групами. Виникають дитячі та чоловічі хори, пізніше на змаганнях з'являються авлети-діти й авлети-чоловіки. Виступи дітей на змаганнях були своєрідним творчим звітом тих, хто готував їх до конкурсу [15, с. 62].

Значним кроком у розвитку музичної освіти стало винайдення способу запису музики. Відома нам древньогрецька буквенна нотація почала використовуватися не раніше III ст. до н.е. Нотні знаки запозичувалися з грецького і фінікійського алфавітів.

Визнаючи сильний вплив музики на людей, античні держави прагнули регулювати музичне життя, встановлюючи певні нормативи художнього смаку. Зокрема, в Римі смертна кара виносилась за створення або виконання пісні, яка ображала гідність конкретної людини [15, с. 224].

Ці погляди древніх складали вчення про "етос", в якому стверджувалася морально-виховна роль музики. Вчення про музичний етос стало основою всієї педагогічної теорії класичного періоду. На музиці й музичному вихованні ґрунтувалася вся система громадської освіти древніх греків. Не випадково у грецькій мові "освічена" людина означає "мусична". Становлення вчення про музичний етос в Древній Греції пов'язане з ім'ям відомого афінського філософа і педагога середини V ст. до н. є. Дамона, вчителя Перикла і Сократа.

Антична теорія музично-естетичного виховання досягла вершин у працях Платона й Арістотеля. На думку О.Ф.Лосєва, Платон розумів музику як щось тілесне, матеріальне. Для нього у музиці "мислиться иайзвичайнісінька гімнастика, але застосована не до фізичного тіла, а до психіки, тобто мислиться морально-життєве тренування людини, завжди твердої й непохитної, завжди однакової і чітко організованої, точнісінько так, як організований рух небесних світил" [28, с. 23].

Через усі твори Платона червоною ниткою проходить осудження будь-яких мистецьких новацій. Навіть незначні відхилення від усталених жанрових координат він вважав недопустимими як "беззаконня в музиці". Платон вва­жав, що у зразковій державі повинні призначатися особи, які б керували музичними і гімнастичними мистецтвами, оцінювали виступи артистів і відбирали нові музичні твори для використання, стежили за дотриманням традицій і чистотою жанрів. Філософ виступив проти суто гедоністичного ставлення до нього: "Музику треба оцінювати і з погляду насолоди, яку вона дає, але не всіляку музику маємо тут на увазі, а ту, найпрекраснішу музику, що втішає найкращих і досить вихованих людей" [28, с. 138].

В "ідеальній" державі ГІлатона музика як наймогутніший засіб виховання душі людини мислилася лише стосовно представників вищих соціальних верств – мудреців і воїнів. Щодо землеробів, торговців, ремісників, навіть художників, не говорячи вже про рабів, яких філософ взагалі вважав нездатними до етичної поведінки, виховання вважалося непотрібним.

Досягненням Арістотеля стала насамперед розробка теорії наслідування (мімесису). Ідея про те, що мусичне мистецтво є повторенням реальних життєвих ситуацій і характерів, бере початок у древніх магічних уявленнях і дістала поширення в естетиці Стародавньої Греції. Музика трактувалась як одна з форм художнього наслідування, що найближче відтворює процеси людської психіки і максимально наближене до психічних переживань: "Ритм і мелодія містять у собі такі відображення гніву й лагідності, мужності й поміркованості і всіх протилежних їм властивостей, а також інших моральних якостей, що найбільше наближаються до реальної дійсності" [цит. за 16, с. 139].

Мистецтво, вважав він, не самоцінне, воно пов'язане з моральним життям людей і підпорядковане завданням "удосконалення в доброчинності". Твори мистецтва облагороджують людину тим, що через "катарсис" (очищення) душі звільняють її від негативних пристрастей. На думку Арістотеля, катарсис – мета мистецтва.

Арістотель створив оригінальну систему початкового виховання дітей, яка включала чотири предмети: музику, образотворче мистецтво, граматику і гімнастику. Мета такої системи навчання – розвинути в людині вищі духовні сили, зробити її зовнішньо і внутрішньо прекрасною. "Навчання музики відповідає самій природі цього віку: замолоду люди не схильні добровільно налягати на щось, їм неприємне, а музика якраз за своєю природою належить до таких предметів, що дають приємність" [7, с. 141]. Важливою є думка Арістотеля про те, що музичне виховання мас бути різним для різних вікових груп. Арістотель першим з античних філософів підкреслював необхідність практичної музичної діяльності в процесі навчання дітей.