Ділова суперечка

Ділова суперечка як вид комунікації широко застосо­вується під час обговорення розбіжностей у ситуації, коли немає єдиної думки щодо обговорюваного питан­ня. У літературі з комунікації немає єдиного розуміння терміна суперечка, однак більшість фахівців кваліфіку­ють її як процедуру, у якій один доводить, що якась думка правильна, а інший — що вона помилкова. Іноді наголошується, що особливістю суперечки є не доказ істинності власної тези, а словесне змагання, при яко­му кожний відстоює свій погляд щодо певного спірно­го питання. На практиці суперечки проводяться в неупорядкованих, неорганізованих формах, а також без дотримання загальноприйнятих правил і принципів. Су­перечці як різновиду ділової комунікації властиві такі характеристики:

1) суперечка припускає наявність принаймні двох су­б'єктів, одного з яких варто називати пропонентом, а ін­шого — опонентом;

2) учасники суперечки мають однакові права в процесі обміну думками;

3) предметом суперечки є положення, щодо якого кож­на зі сторін має власну думку, що називається позицією або тезою;

4) розходження позицій сторін робить суперечку обго­воренням на рівні явища, а не на рівні сутності. Тому будь-яка суперечка — вельми поверхневе обговорення спірного положення;

5) позиції сторін суперечать одна одній і найчастіше мають відкрито заперечувальний характер;

6) процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі ду­мок;

7) боротьба думок у суперечці нерідко досягає найви­щої форми — конфлікту, або боротьби думок, коли кож­на зі сторін наполягає на істинності своєї тези і хибності тези опонента. Кожен доказ в аргументації такого типу становить собою заперечення доказу опонента. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, усунення;

8) предметне поле обговорення спірного питання, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість та­кож обумовлена тим, що мова в суперечці йде не про сутності, а про поверхові характеристики предмета;

9) суперечка як вид ділової комунікації не регламен­тована ані в процедурному, ані в просторовому, ані в ча­совому відношеннях.

Культура проведення суперечки

Досягти своєї мети — вироблення певного спільного погляду на актуальну проблему і вибір ефективних шляхів її розв'язання — учасники ділової суперечки можуть тіль­ки у тому випадку, якщо дотримуватимуться загальнообо­в'язкових правил і норм її проведення. Основними вимога­ми до культури ведення суперечки є:

- повага до опонента;

- витримка;

- вмотивована аргументація;

- об'єктивна оцінка.

Повага до опонента. Учасникам дискусії необхідно чітко усвідомлювати, що кожен з них має незаперечне право на власну думку, судження про певний предмет чи явище, може по-своєму оцінювати його і публічно відстоювати свої переконання. Звичайна людська неприязнь, яка ви­никає між тими, хто дотримується протилежних погля­дів, тільки перешкоджає досягненню кінцевої мети супе­речки, відсуваючи ділові об'єктивні цінності на другий план, підмінюючи їх непотрібними, навіть шкідливими емоціями. Якщо починають грати помітну роль особисті симпатії або антипатії, то суперечка стає безплідною.

Витримка. Психологами було встановлено, що у випад­ку спроби нав'язати опонентові різко відмінну від його влас­них переконань думку вона за контрастом видасться тому зовсім неприйнятною. Через це не рекомендується супере­чити з ним буквально у всьому. Тактично виправданим буде спочатку погодитися з доказами опонента, замість ні ска­завши так, що свідчитиме про неупередженість і прагнен­ня до об'єктивності. Проте, визнавши певні докази правди­вими і логічними, необхідно вміти продемонструвати або довести, що насправді вони не стосуються предмету обго­ворення і не можуть бути свідченням того, що опонент має рацію. Не сприяє досягненню бажаного результату гарячкуватість і поспішність у судженнях та доказах. Як доводять спостереження, що з двох учасників суперечки відстояти власну думку до кінця вдається тому з них, хто має більше витримки і є більш урівноваженим, хоча в усьому іншому вони рівні. Холоднокровна людина має незаперечну пере­вагу тому, що мислить спокійно і послідовно, тоді як збу­джена витрачає забагато енергії на емоції і не встигає вча­сно дібрати вагомі докази, знайти слабкі місця позиції опо­нента і при цьому не порушити логічної послідовності ви­кладу власної позиції.

Вмотивована аргументація. Не варто починати або при­єднуватися до ділової суперечки тому, хто не є достатньою мірою компетентним у питаннях і проблемах, винесених на розгляд. Якщо думка чи позиція мають форму звичайного особистого враження і формулюються фразами типу мені здається, то вважати такий погляд серйозним, важливим і вартим уваги не можна. Поширеною помилкою або свідо­мим прийомом є відхід від безпосереднього предмету обго­ворення і підміна тези, тобто замість дискусії щодо основ­них складових частин проблеми мова починає йти про не­значні, дріб'язкові аспекти, розгляд яких не сприяє пов­ному розв'язанню проблеми в цілому. Необхідним для усіх учасників суперечки є однозначне розуміння термінів і спеціальних понять, які використовуються у полеміці. На користь своєї позиції слід наводити такі аргументи, які, по-перше, грунтуються на відомих фактах, по-друге, побу­довані з дотриманням законів загальної логіки, по-третє, безпосередньо стосуються обговорюваної проблеми. Пра­вильність позиції пропонента стає більш наочною, якщо він може послатися на досвід, наприклад, відомих компа­ній або приклади з ділового життя інших людей, а головне, якщо аргументатор чітко формулює висновки, які слід зро­бити, якщо пристати до його думки, і відповідні конкретні пропозиції вирішення проблеми.

Розрізняють три основні види аргументів:

1. Факти. Факти — річ уперта. Але слід мати на увазі, що не завжди оратор має у своєму розпорядженні весь можливий обсяг даних. Найчастіше в його розпорядженні є тільки окремі факти, вони можуть бути і типовими, і окремим, але на їхній основі робиться загальний висно­вок. Тому до такого аргумента треба ставитися критично, аналітично. Це ж стосується і статистичних даних резуль­татів соціологічних опитувань, бо погрішності методики збирання цих даних можуть призвести до перекручування фактів.

2. Посилання на авторитетних дослідників або знавців — вельми розповсюджений вид аргументів. Учасник дискусії повинен бути твердо переконаним, що його опонент і слухачі визнають авторитетність людини, на яку він поси­лається, і поважають її думку.

3. Закони, теорії, аксіоми, традиційно прийняті у певній сфері бізнесу.

Іноді учасники ділової суперечки або дискусії вдають­ся до некоректних прийомів аргументації. Це можуть бути:

- аргументи до особи — прийом, коли опонент нама­гається створити несерйозний, жартівливий образ су­перника, покликаючись на його реальні або вигадані недоліки, заперечуючи не власне його аргументи, а саме право і спробу їх наводити. У такий спосіб під­ривається довіра до суперника і його доказів.

- аргумент до неуцтва — використання у вигляді аргу­ментів таких маловідомих фактів і тверджень, досто­вірність яких ніхто з опонентів не може перевірити. Додатково робиться наголос на некомпетентність су­перника.

- аргумент до публіки — спроба використати думку (нехай навіть хибну), настрої і вподобання аудито­рії як доказ на користь власної позиції. Вдало зігра­ти на почуттях слухачів і таким чином натиснути на опонента більшістю — сумнівне мистецтво, до якого вдаються у разі відсутності справді неспростовних доказів.

- аргумент до авторитету — посилання на погляди відомих авторитетів у цій справі, визнаних спеціалістів. Хоча їх думка у кожному конкретному випадку може бути помилковою, розрахунок робиться на те, що опонент не наважиться спростовувати погляди людей, наділених авторитетністю в очах публіки.

- аргумент до почуття жалю — намагання викликати в опонента співчуття до себе і змусити його через це погодитися з наведеною аргументацією або у чомусь поступитися.

- аргумент до сили — пряма погроза фізичною розпра­вою, звільненням з посади, іншими неприємними на­слідками в особистому і діловому житті.

Подібні некоректні способи ведення дискусії повинні суворо обмежуватися і каратися усіма учасниками диску­сії чи суперечки, зацікавленими у продуктивності її ре­зультатів.

Об'єктивна оцінка. У процесі суперечки і слухачі, й учас­ники оцінюють ту чи іншу пропозицію, думку, зауважен­ня. Важливо, щоб ця оцінка була об'єктивною, тобто за­снованою на реальних фактах, доведених положеннях і не містила емоційного забарвлення. Об'єктивність оцінки часто порушується.

Нехай хтось N стверджує: «Оскільки мали місце обста­вини А, В, С, то ми можемо дійти висновку, що трапився факт F». Ця аргументація може бути оцінена таким чином:

1. «N має рацію. Обставини А, В, С дійсно мали місце, звідси ми просто зобов'язані дійти висновку, що трапився Р».

2. «N має рацію, бо я бачив на власні очі В».

3. «N обманює, бо С не мало місця».

4. «N не має рації, бо для настання F недостатньо А, В, С, необхідним є також D, а його, як відомо, не було».

5. «N жартує, і не варто всерйоз сприймати його аргу­ментацію».

6. «Не вірте N, він говорить, що трапився F, бо свідо­мо хоче ввести нас в оману, адже він представник іншого напрямку (політичного, світоглядного, релігійного)».

7. «К говорить, що мало місце А, бо він хоче мене скри­вдити».

8. «N говорить, що трапився F. Він справжній негідник! Треба позбавити його можливості говорити такі речі».

9. «Я не розумію, як можна сумніватися в правоті такої шанованої людини, як N. Зрозуміло, що трапився F, якщо N так говорить» тощо.

Необ'єктивна оцінка перешкоджає швидкому і конс­труктивному розв'язанню проблеми, тож у ході дискусії чи суперечки її слід уникати і застерігати від цього інших.