Соціологічна інтерпретація консенсусу виходить з проблем, породжених соціальною диференціацією суспільства:

нові соціальні верстви, групи, страти реалізують і виборюють свої інтереси у відкритому і латентному протистоянні, боротьбі. От­же, говорити про соціальну згоду, не торкаючись соціальної струк­тури сучасних суспільств, неможливо, адже згода можлива лише тоді, якщо колишні конфліктуючі групи здатні зкоректувати свої інте­реси і позиції заради підтримання соціального миру. Переформовані пострадянські суспільства все ще страждають від ворожості різних соціальних груп одна до одної;

поглиблюється дихотомія суспільства на вищі та низькі верст­ви; крім того, боротьба у верхніх прошарках за владу, ресурси і при­вілеї певним чином «заражує» інші верстви суспільства і породжує епідемію конфліктів. Соціологія конфлікту опрацьовує відповідні до соціальних криз консенсуальні заходи і технології: державну лінію на політику соціальної згоди (наприклад, Всеукраїнське громадсь­ко-політичне об'єднання «Злагода»); антиконфронтаційні програми виведення країни із кризи; окремі злагоджуючі урядові акції; форсу­вання системи узагальнюючих цінностей, які визнаються пріоритет­ними у порівнянні з будь-якими груповими інтересами тощо.

Політична інтерпретація консенсусу розглядається як наяв­ність певних базисних цінностей і норм, які поділяють всі головні соціальні групи. Це перш за все свідчить про загальну згоду щодо про­цесу прийняття рішень, коли меншість заздалегідь готова підкорити­ся рішенням більшості, яка перемогла у відкритому політичному протистоянні, а остання згодна забезпечити права меншості на про­тест, критику і опозицію. Отже, таким чином консенсус трансфор­мує владу в авторитет.

У сучасному суспільстві консенсус ґрунтується на свободі осо­бистості, визнанні не тільки її інтересів, а й інтересів і цінностей інших членів суспільства. Гарантування прав особи через права гро­мадянина є основою гуманістичної сутності консенсусу. Найспри­ятливіші умови досягнення політичного консенсусу виникають завдя­ки загальному поширенню норм толерантності, компромісу, грома­дянськості, через примирення окремих інтересів етнічних, лінгвістич­них, релігійних та економічних груп. Таку ж роль примирення різних інтересів відіграють і політичні інститути, законодавчі органи, суди, коаліційні політичні партії, публічні школи, які об'єднують плю­ралістичне суспільство.

Всі ліберально-демократичні держави, стверджує В. Кудрявцев, можуть розглядатися як консенсуальні демократії. Однак одні сус­пільства більш консенсусні, ніж інші. Певну оцінку ступеня консен­сусу в конкретному соціумі (державі) можна дати за трьома параме­трами: по-перше, за системою правил і регулюючих механізмів розв'язання політичних конфліктів; по-друге, за природою конфліктів, що виникають усередині цієї системи; по-третє, за методом розв'язан­ня цих конфліктів.

Безсумнівно, метод консенсусу є за сучасних умов єдиним ро­зумним засобом вирішення найскладніших проблем і розв'язання політичних конфліктів. Визнання загальної злагоди одним із найваж­ливіших принципів суспільного життя формує нову сучасну свідомість громадян, в якій не має місця непримиренності та упередженості.

Зміст юридичного консенсусу як методу розв'язання конфлікту полягає в тому, що він передбачає таку узгодженість позицій, коли більшість учасників прийняття закону (чи іншого юридичного акту) підтримують запропоноване рішення і не виступають проти його прийняття. Отже, консенсуальна думка є серединною, поміркова­ною, виваженою; рівень консенсусу свідчить, наскільки дана кон­кретна пропозиція узгоджена, тобто наближена до загальної думки. В сучасних умовах суспільного розвитку України, як і всіх по­страдянських держав, найдемократичнішою та ефективною систе­мою прийняття рішень, що дозволяє попередити різноманітні конфліктні ситуації, стає консенсуальна система.

Механізм консенсусу — це не тільки нова система голосуван­ня, а й новий підхід до вирішення гострих суспільних проблем; це універсальний демократичний принцип, який сприяє вільному роз­витку всіх форм політичної активності в їх гармонійній взаємодії.

Методом прийняття рішення щодо консенсусу є консенсуаль-не голосування. Воно передбачає наявність декількох пропозицій з обговорюваного законопроекту чи іншого рішення і здійснюється шляхом урахування запропонованих преференцій'. Якщо у ході об­говорення було висловлено декілька досить різних пропозицій, то при підбитті підсумків слід взяти за основу ті (або ту) пропозиції, що здобули високого рівня консенсусу і не суперечать принциповій ідеї законопроекту.

Така ж ефективна методика консенсуального голосування мог­ла б бути застосована й до процедури обрання депутатського корпу­су всіх рівнів. Якщо б виборці мали можливість виставити у вибор­чих бюлетенях свої преференції, то результати були б зрозумілі вже у першому турі; як наслідок, із політико-правової практики зникли б повторні голосування і поняття «вибори, що не відбулися».

Однак, крім позитивних якостей, консенсуальний метод має та­кож окремі вади, пов'язані з рівнем політичної та правової культу­ри. По-перше, це необхідність багаторазових узгоджень позицій, що занадто затягує прийняття рішення. По-друге (і це більш істотно), виникає загроза прийняття неконкретних, розпливчастих і, нарешті, неякісних рішень.

Усередині держави юридичний консенсус стикається з багатьма перешкодами, особливо за відсутністю засад громадянської злаго­ди. Саме тому законодавство, як правило, не містить вимог щодо вирішення спірних питань виключно консенсуальним методом. Юри­дичний консенсус майже завжди має факультативний характер, тоб­то консенсуальна процедура розглядається як попередня стадія чи альтернативний варіант прийняття рішення.

І все ж надання переваг консенсуальним технологіям і методам сприятливо впливає на психологічний клімат як конкретної устано­ви, організації, колективу, так і суспільства в цілому; орієнтує не на конфронтацію і тиск щодо незгодних, а на врахування й альтерна­тивних позицій. Отже, консенсус формує нову свідомість суспільства, коли визнання чужих інтересів є умовою здійснення своїх власних сподівань і прагнень.

Консенсус і компроміс — споріднені, взаємопов'язані явища; частіше за все вони стають результатом переговорів конфліктуючих сторін. Компроміс на відміну від консенсусу зорієнтований на вирішення конфліктної проблеми спільними зусиллями сторін-учасниць. У головному ж він складається із взаємних поступок: це так зва­ний «класичний» метод простого розв'язання конфліктів усіх рівнів — технологія «торгу». Вона досить проста у дії, але часто не розв'язує суперечності остаточно, а тільки тимчасово відкладає рішення на більш віддалений строк. Саме тому, за думкою Д. Доуелла, «ком­проміс — добра парасолька, але поганий дах»; він вважає, що ком­проміс є досить часто доцільним у міжпартійній боротьбі, але май­же ніколи не дає бажаного ефекту тому, хто керує державою.

Які ж вади вбачають конфліктологи у компромісі? По-перше, спори з приводу позицій ведуть до урізаних угод; по-друге, утворюється ґрунт для хитрощів і вивертів; по-третє, можливо погіршен­ня стосунків через погрози, тиск і підрив контактів; по-четверте, за наявності декількох сторін «торг» ускладнюється тощо.

Але, не зважаючи на це, в реальному житті компроміс застосо­вують досить часто, щоб загасити ті чи інші конфлікти. Для його до­сягнення А. Анцупов пропонує техніку так званої «відкритої розмо­ви», яка полягає в тому, щоб:

- заявити, що конфлікт є невигідним обом сторонам і запропо­нувати його припинити;

- визнати свої помилки, які вже мали місце протягом конфліктно­го протиборства;

- зробити можливі поступки опоненту в тому, що не є для вас головним, принциповим;

- висловити побажання про відповідні поступки з боку опонен­та, які стосуються ваших головних інтересів у конфлікті;

- спокійно, без негативних емоцій обговорити взаємні поступ­ки, в разі необхідності скоректувати їх;

- якщо вдалося домовитися, то якимось чином зафіксувати (відмітити) те, що конфлікт вичерпано1.

Отже, компроміс — це відступ, зміна позицій, але за певних умов, які влаштовують обидві сторони. Учасник конфлікту перегля­дає свої позиції в світлі більш значних (глобальних) інтересів, на­приклад, йому б хотілося зберігти стосунки з опонентом або ж не втратити через продовження конфлікту більш значних цінностей, ніж являє собою об'єкт протиборства. Таким чином, з одного боку, він втішає себе певною компенсацією, а з іншого — задовольняє та­кож інтереси людини, що виявила небайдужість до нього.

І все ж компроміс не у повному розумінні відступ, це скоріше зближення позицій через поступки. У міру розвитку конфлікту до ком­промісу дійти все складніше і складніше, але й дедалі все важливіше.

Конфліктолог А. Ішмуратов дослідив, як можна дійти психо­логічного компромісу на певних фазах конфліктної взаємодії:

1) у латентній фазі компроміс означає відступ від своєї гор­дині, іноді досить першим заговорити про свої сумніви і спробува­ти прояснити причини невдоволення;

2) у демонстраційній фазі доцільно першим зробити стра­тегічний компромісний хід — викликати опонента на дискусію і за-

явити: «Можливо, я помиляюсь або не так щось сприймаю?». Ро­зумна людина оцінить цей крок, зрозуміє, що це компроміс;

3) в агресивній та фатальній фазах пошуки компромісу і кроки до нього вже можуть виявитися фатальними для сторони-ініціатора. Тому компромісом на цих фазах вже будуть допущення кого-небудь як посередника та легітимація його як такого обома сторонами1.

Отже, психологічний компроміс — це природна спроба змінити свою свідомість, зробивши крок назустріч іншому в бік виходу із конфлікту. Крім того, за видами порушень у міжособистісному спіл­куванні ще виокремлюють:

- прагматичні компроміси — бачити в опоненті людину, адже конфлікт виник не тому, що ви неоднакові, а тому, що ви не можете

узгодити свої інтереси;

- комунікативні компроміси — передбачаючи, що ви неадек­ватно сприймаєте ситуацію, навіть викривлюєте реальність, слід ви­робити установку: «пробую, намагаюсь зрозуміти, що з нами відбу­вається» ;

- нормативні компроміси — якщо ви вважаєте супротивника негідником через його принципи і норми поведінки, вашим внутрішнім компромісом (компромісом душі) буде поважне ставлен­ня до його уявлень про справедливість. Якщо ви обидва спробуєте винайти універсальну норму справедливості, то таким чином буде досягнуто нормативного (легітимного) компромісу.

6.Технології конфліктного медіаторінгу. Медіація (від лат. те-діаііо — посередництво) посідає особливе місце серед засобів і тех­нологій розв'язання конфліктів; на відміну від суду та арбітражу во­на дозволяє сторонам шляхом переговорів неюридичними засобами лише за участю посередника-медіатора вирішувати конфліктну про­блему. Отже, конфліктний медіаторінг — це проведення перего­ворів за участю медіатора.

Розробка і застосування методів посередництва сьогодні ста­ють справою професійних конфліктологів-медіаторів. Медіатор бе­ре участь: а) в організації переговорів; б) у наданні їм якнайбільше конструктивного характеру; в) у сприянні пошуку сприйнятливих для обох сторін умов закінчення конфлікту.

Оскільки під час медіаторінгу остаточне рішення приймають самі конфліктуючі сторони та добровільно беруть на себе обов'язки його виконувати, постільки (як свідчить статистика) такі добровільні

угоди між опонентами виконуються краще, ніж постанови суду чи арбітражу. Навіть у такій законослухняній державі, як США, рішен­ня судів по цивільних справах виконуються приблизно у 40% ви­падків, тоді як угод, досягнутих у ході спільної домовленості, додер­жуються 70% учасників.

Специфіка конфліктного медіаторінгу на відміну від судових процедур полягає у такому:

- процес медіації є добровільним для конфліктантів, а медіатор обирається ними вільно (в цьому медіація є схожою з третейським судом);

- у ході медіаторінгу опоненти самі опрацьовують і приймають остаточне рішення щодо примирення; медіатор лише сприяє цьому, але ніяких обов'язкових повноважень у нього не має;

- якщо в суді сторони зобов'язані підкоритися судовому рішен­ню, то медіація припускає лише прийняття рішення за спільною зго­дою та добровільні зобов'язання щодо їх виконання;

- медіаторінг спрямований не на встановлення правих і вину­ватих, а на пошук згоди; опоненти за допомогою посередника обго­ворюють і обирають для себе найкращий варіант розв'язання конфлікту; отже медіація скоріше зорієнтована на вироблення пев­ної проміжної узгодженої форми «справедливості», ніж на доведен­ня останньої до вимог чинної юридичної норми;

- медіація відбувається конфіденційно, тому її ризик є мінімаль­ним, оскільки кожна із сторін може в будь-який момент відмовити­ся від продовження переговорів;

- процедури медіаторінгу не є такими, що дорого коштують, і досить часто потребують менше витрат, ніж традиційні судові проце­дури; крім того, процес медіації триває відносно швидко (порівняно з судовим розглядом), що також створює переваги в економії часу.

Медіація особливо ефективна в тих випадках, коли необхідно відновити стосунки між людьми, для яких добрі відносини в май­бутньому є життєво важливими (опіка над дітьми під час розлучен­ня батьків, об'єднання компаній тощо). Але медіація може принес­ти ефект лише тоді, коди обидві сторони свідомо вирішили врегу­лювати конфлікт. Методи медіаторінгу спрямовані головним чином на ведення переговорів у дусі співробітництва та зорієнтовані на ре­зультат у версії «виграш-виграш»; отже, успішна медіація має при­вести всіх учасників конфлікту до спільної перемоги.

Але саме з цих причин існують обмеження щодо застосування медіаторінгу в деяких конфліктах. Так, його категорично недопустимо застосовувати для розв'язання кримінально-правових конф­ліктів чи у відповідних гострих ситуаціях, де однією із сторін є ду­шевно хвора (неосудна)особа.

Професійна і сумлінна медіація має ґрунтуватися на таких прин­ципах: добровільність (щодо участі сторін і в обранні медіатора); рівноправність сторін; нейтральність медіатора; конфіденційність; раціональність; коректність; ділове співробітництво; уникання маніпу­ляцій.

Допомогаючи сторонам надійти бажаного результату (згоди), медіатор-посередник виконує чимало професійних функцій. Наве­демо деякі з них.

1. Аналітична функція — спонукає сторони ретельно аналізу­вати конфліктну ситуацію, щоб виявити в ній найістотніші моменти і, крім того, забезпечити розвиток комунікації між опонентами.

2. Аудіо-візуальна функція — медіатор повинен бути активним слухачем і спостерігачем, щоб чітко уловити змістовні моменти та емоційні акценти в розмові опонентів, а потім довести їм, що їх «по­чули», та спробувати перекласти зміст обговорення на «беземоційну» раціональну мову.

3. Організаторська функція — медіатор виступає посередни­ком у домовленості сторін щодо процедури ведення переговорів і надалі підтримує виконання сторонами цих процедурних угод та то­лерантну поведінку в ході переговорів.

4. Функція «генератора ідей» — медіатор здійснює спроби до­помогти опонентам винайти нові варіанти рішення, ніж ті, що до цього не дуже ефективно обговорювались; тут важливо не висувати свою «готову» ідею (проект рішення), а. стимулювати учасників до пошуку більш оптимальних варіантів узгодження.

5. Функція розширення ресурсів опонентів — медіатор допома­гає учасникам чи сам постачає їм необхідну конкретну (іноді юри­дичну) інформацію, її першоджерела, які б були абсолютно об'єктив­ними і спонукали сторони до зближення.

6. Експертна функція — медіатор контролює реалістичність ідей, що обговорюють сторони, та оцінює їх на можливість виконан­ня прийнятих угод. Тестування і оцінки, які застосовує медіатор, ма­ють бути раціонально виваженими і коректними.

7. Навчальна функція — медіатору частіше за все доводиться навчати конфліктантів процесу ведення переговорів: тобто, навчити сторони мислити, діяти і вести переговори з орієнтацією на співробітництво; запобігати маніпулятивним прийомам, не сумісним з переговорами; допомогти побачити проблему «очима протилеж­ної сторони» тощо.

З цих функцій, принципів і багатьох (в основному психолого-конфліктологічних) прийомів складається процес медіаторінгу, який містить декілька стадій:

І — вступне слово медіатора щодо сутності та принципів дано­го процесу;

II — відрекомендування сторін, коли кожна з них детально вик­ладає своє бачення конфліктної проблеми;

III — «вентиляція емоцій»: учасникам надається можливість відверто виплеснути емоції та почуття, що накопичились за цей час;

IV — формування порядку денного переговорів;

V — вироблення пропозицій (бажано варіативне) — це голо­вна стадія медіації;

VI — підготовка остаточної угоди та її прийняття;

VII — вихід із медіації — оціночний етап, коли сторони завдя-кують посереднику і емоційно висловлюють своє задоволення;

VIII — стадія постконфлікту: медіатор певний час відслідковує результативність угоди на поведінці колишніх опонентів, щоб зроби­ти висновки щодо ефективності проведеного медіаторінгу.