Це зумовлювалось:
на Волині, на відміну від інших районів України і Росії, був чималий прошарок польського населення (485 тис. чоловік, або 9,2%), зокрема дворянства, яке поділяло погляди й прагнення прихильників визвольного руху в самій Польщі
Правобережна Україна разом з Волинню, яка перебувала раніше під гнітом панської Польщі, розглядалася частиною польських повстанців, що поділяли великодержавну програму дворянської знаті про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., як її провінції
беручи курс на залучення населення Київської, Подільської і Волинської губерній до польського національно-визвольного руху, його організатори («червоні») виходили також з того, що тим самим вони зможуть у потрібний для них час відвернути певні сили царської армії від придушення повстання в Царстві Польському
Отже, основною причиною січневого повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху на Волині сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії.
Розділ 2. Розгортання подій на Волині у ході повстання.
Повстання розпочалося 10 січня 1863 року в несприятливих зимових умовах. Близько 6 тисяч слабо озброєних патріотів утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції. Царський уряд, маючи 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості бунтівників. Під контролем останніх опинилися тільки невеликі містечка і села, що не мали стратегічного значення. Фактично повстання перетворилося на партизанську війну. Лише окремі загони налічували понад тисячу чоловік.
Улітку партизанський рух посилився. Групи патріотів нападали на російські гарнізони і колони, атакували містечка. На місці розбитих і розпорошених загонів швидко утворювалися нові. Через повстанські лави пройшло понад 200 тисяч осіб, відбулося близько 1200 збройних сутичок і боїв. Та в більшості випадків польські загони змушені були відступати і розпорошуватися перед численнішими силами противника.[3, с.127]
Разом із тим, Центральний національний комітет, оголошений Національним урядом, здійснюючи керівництво повстанським рухом з підпілля, зумів розбудувати досить ефективну адміністративну мережу. Уряд підтримував правопорядок, вершив революційне правосуддя, збирав податки, випускав кілька підпільних видань. «Таємна держава» функціонувала справно, населення підпорядковувалося його розпорядженням, а громадська солідарність обмежувала до мінімуму кількість донощиків.
Програмою дій уряду, поміж іншого, передбачалося зрівняння в правах селян та інших суспільних верств, надання селянству загального виборчого права, скликання вищих зборів країни як представницького органу влади, запровадження законодавчо обґрунтованої й підтвердженої парламентським шляхом системи справляння податків та багато іншого, про що в Російській імперії навіть мріяти не доводилось.[3, с.140-143]
Крім власне польських земель, повстання охопило терени Литви і частково Білорусії та Правобережної України в тому числі і Волині.
Ще наприкінці березня 1863 року польський уряд видав «Золоту грамоту», видрукуване золотими літерами звернення до селян. У Грамоті та в спеціальній відозві «до братів-русинів», що поширювалася на Волині, Поділлі й інших частинах Правобережжя, наголошувалося, що повстання скероване проти самодержавства за демократичну Польщу, в якій кожен отримає широкі права і свободи, а селяни – земельні наділи без викупу. Гарантувалося також право вживання рідної мови в школах і судах.[1, с.56]
В Україні перші партизанські загони з’явилися наприкінці квітня, спочатку на Волині, далі на Київщині, особливо – у Васильківському повіті. Координацією їхній дій займався створений заздалегідь «Провінційний комітет на Русі». Основу повстанських сил у Києві становили студенти університету Св. Володимира (тоді там багато вчилося поляків). Однак неподалік від міста їхні загони, загалом кількасот чоловік, були розгромлені російською армією.[2, с .145]
У Київській окрузі утримувалося до 45 тисяч царського війська. Цього з лишком вистачило не тільки для ліквідації виступів на Правобережжі, але й для участі в каральних акціях на території Люблінської та Гродненської губерній. Відповідно до офіційних рапортів, у Київській губернії не залишилося жодного озброєного повстанця через 8 днів з часу їх першої появи, у Волинській – через 20 днів. Найбільші загони – під проводом сина повстанця 1830 року, полковника російської армії Едмунда Ружицького та Владислава Рудницького – наприкінці травня з боями пробилися до австрійського кордону й перейшли до Галичини.[2, с.146]
У Києві учасників повстання, патріотів-поляків А.Зелінського, В.Крижанівського та інших, було страчено біля стін Косого Капоніру, так називалося одне з укріплень міської фортеці.
Українські селяни, у черговий раз обдурені російською владою, в масі своїй не підтримали повстанців, серед яких переважали польські шляхтичі. Навіть навпаки, як повелівали урядники, створювали загони самооборони – так звану селянську варту із царськими офіцерами на чолі. Стражникам обіцяли частину майна, відбитого ними у повстанців. З іншого боку, погрожували відповідальністю за погане виконання обов’язків. Отож і нападала селянська варта на розсіяні групи повстанців, а також на маєтки шляхтичів.
Однак, як поміж селян, так і в армії знаходилися співчуваючі бунтівникам. До тисячі військовослужбовців, у тому числі близько 300 офіцерів, відмовилися стати катами польського народу і перейшли на бік борців за визволення від імперського гноблення, з них близько третини – українці. 89 героїв, захоплених у полон, за вироками польових судів царату були розстріляні чи повішені. А ще серед командирів повстанців були француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та інші іноземці.[4]
В загоні Едмунда Ружицького (1824-1897), вихідця із Житомирського повіту, який з квітня 1863 року вів бойові дії на території Житомирського і Новоград-Волинського повітів, воювала насамперед місцева шляхта. Царський уряд у придушенні збройного виступу поляків зробив ставку на місцеве українське селянство, яку вбачало в повстанні черговий наступ польських панів на свою віру і свободи, хоча б якими куцими вони не були. Владою заохочувалося створення сільської озброєної варти для протидії повстанцям, за розшук учасників повстання, їх складів із зброєю та продовольством селян наділяли безкоштовно землею, найбільш активним волосним і сільським старшинам була пожалувана медаль «За усердие». Тим часом чисельність загону Е.Ружицького досягла тисячі чоловік. Він захопив містечко Полонне Новоград-Волинського повіту і вирушив на Миропіль, де відбувся перший тяжкий бій з урядовими військами. Повстанці втратили багато людей і змушені були рейдувати по Волині та Поділлю, переслідувані царськими військами і зазнаючи нових втрат, поки 19 червня (ст.стиль — В.В.) не відійшли на австрійську територію в районі містечка Радзивілова. Однак більша частина дрібної шляхти, однодвірців та селян-католиків на Волині повстання не підтримали.[2, с. 70]………………….. Так, один із мимовільних учасників повстання, Ян Цирил Незабитовський, дрібний шляхтич, який служив домашнім учителем, повертаючись після великодніх свят із своїм племінником Климентієм з Кременецького повіту додому, біля Любара Новоград-Волинського повіту був оточений невеликим загоном повстанців. Як описує Ян Цирил: «...Двое из них слезли из своих лошадей, сели на мой воз и погнали к обозу, где выпрягли моих лошадей из моего воза и запрягли в свой, при котором их лошади были усталые. Я же извинялся тем, что еду на работу, но они на то не обращали внимания, и так я с ними прибыл в м.Полонное Новоград-Волынского уезда, где имел я способность в первый раз увидеть Рожицкого (Ружицького — В.В.); тогда я ему жаловался за насилие, но он отвратился и отошел, ничего не ответив, и я принужден был остаться с ними, простояв в м. Полонне три дня... После перестрелки с войсками возле Мирополя опять завернули в Полонное, после того ходили в продолжении десяти дней по каким-то селениям...» Незабитовський пише, що через декілька днів повстанці, яких переслідували царські війська, відступили до австро-російського кордону, який перейшли поблизу села Польчинці, після чого були роззброєні цісарською вартою і заарештовані. Учасників загону розмістили згодом по різних в’язницях і фортецях Австро-Угорщини, сам Ян Незабитовський сидів в одній із фортець у Моравії (Чехії — В.В.). Чимало документів у Житомирському державному архіві доносять до сьогоднішнього часу прізвища місцевих активних учасників повстання. Так, Новоград-Волинський повітовий справник доповідав губернським властям у третій декаді червня про те, що на фільварку в с.Харковець, який належить «мятежному помещику Климентию Жураковскому, шайкой мятежника Ружицкого оставлено на Харковецких полях лошадей с потертыми седлами и неспособных к верховой езде, а взамен у помещика взято свежих и хороших.» Справник прохав губернатора про дозвіл щодо передачі для потреб його поліцейської команди трьох коней із восьми, що їх залишили бунтівники.[3,с.120] Ще одна із архівних справ, яка називається «Об однодворце Игнатии Козицком и прикосновенных к оному дворянину 28 человек, содержащихся в Житомирском тюремном замке», доносить до сьогоднішнього часу прізвища учасників повстання з Новоград-Волинського повіту: Ігнатія Козицького, Франца Красновського, Ігнатія Корчевського, Климентія і Вікентія Захаревичів, а також однодвірців Жукостинського, Душка, Труб’янського, Камінського, Юрковського, Янковського. Попереднє слідство щодо названих осіб проводив Новоград-Волинський повітовий справник. Для всебічного розслідування участі названих осіб у повстанні та винесення по цій справі відповідної ухвали в місті Житомир було утворено воєннопольовий суд. Характерно, що рушійною силою зазначеного повстання, як і виступу за національну незалежність Польщі тридцятирічної давності, відомого як Листопадове повстання, була дрібна шляхта, переведена царською владою до розряду однодвірців.[6]
Ще до оголошення початку Січневого повстання 22 січня 1863 р. ряд українців, згуртованих у Комітеті російських офіцерів (а це понад сто людей), що діяли в російських гарнізонах у Варшаві, Каліші, Плоцьку, Люблині, Радомі та інших містах Польщі, брали участь у конспіративній праці польських революціонерів. За підпільну діяльність, прошитий кулями екзекуційної роти під мурами Модлінської твердині, 28 червня 1862 р. загинув українець пор. Петро Сливицький. Разом з ним тоді були розстріляні росіянин пор. Іван Арнольд і поляк, підстаршина Францишек Ростковський. У відповідь на це їхній товариш, зв’язаний з конспіраційною діяльністю, капітан Андрій Потебня в Саксонському саду (поль. Ogród Saski) вистрілив у варшавського намісника ген. Александера Людерса.[3,с.89]
Андрій Потебня – це рідний брат Олександра Потебні, мовознавця і філософа (1855–1891). Він народився 31 серпня 1831 р. на Полтавщині (село Перекопка) в сім’ї штабскапітана. Був випускником Константинівського кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі. У столиці зблизився з польськими революційними демократами Ярославом Домбровським і Зиґмунтом Падлевським. Згодом, як поручник Шліссельбурзького полку Першої армії в Царстві Польському (поль. Królewstwo Polskie – ред.) створив таємний Комітет російських офіцерів, з Домбровським і Падлевським брав участь у заходах при підготовці повстання. Ці люди підтримували зв’язки з організацією «Земля і воля» в Петербурзі та з групою діячів часопису «Колокол» у Лондоні, проводячи енергійну аґітацію серед солдатів російської армії. Після вибуху повстання Потебня взяв у ньому активну участь і, ведучи відділ польських повстанців до наступу, загинув 5 березня 1863 р. в сутичці з російськими військами під Пєсковою Скалою к. Олькуша. Ще перед тим на Серадзькій землі успішну повстанську діяльність вів командир 32-особового партизанського відділу Макар Дрогомирецький, народжений 1842 р. в Україні, якого повстанці назвали «Князем». Після низки бойових дій і зради одного з учасників, 12 лютого 1863 р. він опинився в оточенні майже півтисячного російського загону, був поранений у бою під Пишковом Серадзького повіту, відтак його вбили пострілами й закололи понад тридцятьма багнетами. Українець похований у братській могилі в Пишковському лісі. На Серадзькій землі загинули також кілька солдатів-українців, які, попавши у повстанський полон, перейшли на сторону повстанців. Були це, зокрема: Василь – розстріляний 26 березня в Лодзі, Григорій – загинув у бою під Крушином 29 серпня 1863 р., повстанський хірург у лазаретах Відави Ізидор Коперницький – вояк ген. Тучановського. У низці публікацій зустрічаємо прізвища учасників повстанських загонів, зокрема Ткаченка, Купренка, Дудея, Воробця, Мінатого, Макаренка, Захарченка, які за свою участь на боці повстання поплатилися життям. Організований «червоними» (радикальне крило повстанців – ред.) у Варшаві Центральний комітет ще до вибуху повстання вів аґітацію серед непольського населення, на землях давньої Речі Посполитої. Через кілька днів після спалаху повстання, 5 лютого, Тимчасовий національний уряд видав відозву до «Братів русинів», у якій наголошувалося, що підтримка ними повстання надасть їм право на самовизначення. Тому частина українців з теренів Холмщини і Підляшшя живо відгукнулася на цей заклик. Зокрема, лікар з Дубенки Холмського повіту д-р Іван Нечай організував партизанський загін. У ніч проти 23 січня 1863 р. його відділ несподівано атакував Грубешів й очистив місто від царських військ.[4,с.135] Здобувши зброю і гроші, Нечай почав жваву бойову діяльність. Він зібрав під своєю командою біля 400 повстанців, серед яких більшість становили українці. Накази у відділі Нечая видавалися українською і польською мовами, а солдати шанобливо називали хороброго доктора «батьком». Оточений численнішими царськими військами загін Нечая був розбитий, а сам важко поранений лікар попав у полон і був розстріляний. Він помер з окликом: «Хай живе свобода!»………………………………………………………….. Іван Нечай, якого на пам’ятниках в Дубенці і Красниставі названо Міколаєм Нєчаєм, народився 1818 р. в родині службовця низького ранґу в Грубешеві. Початкову школу закінчив у рідному місті, а середню освіту здобув у Замості (1838). Не встановлено, де саме здобув медичну освіту, але в 40-ві роки ХІХ ст. він як лікар повернувся до Грубешева. Поселившись у Дубенці Холмського повіту, крім лікарської практики, брав участь у громадському житті. Вже 1861 р.вів антицарську діяльність, установив контакт зі штабом повстання в Люблині, почав організовувати грубешівський повстанський загін з українських селян, дрібної польської шляхти та ремісників. []Допомагали йому емісар Центрального національного комітету Кукель і колишній офіцер піхоти Освальд Радзейовський. Вночі з 22 на 23 січня 1863 р. загін Нечая здобув Грубешів та роззброїв російський гарнізон. Потім загін, кількість вояків якого збільшилася до майже 400 людей, вирушив на Краснистав. Під Рудкою 17 лютого, відтак 22 лютого в районі села Жалина в бою з реґулярними військами загинуло понад 150 повстанців, а 22 потрапили в полон. Серед них – і поранений командир І. Нечай. Засуджений російським військовим судом на кару смерті, був розстріляний 19 березня 1863 р. в Красниставі. У соту річницю його загибелі Товариство любителів Красниставу встановило пам’ятник, а згодом його ім’ям названо вулицю неподалік монумента.[1, с.98]
Крім нього, десятки українців були членами різних повстанських загонів Підляшшя й Холмщини, зокрема: Карпо Білогорець, Кирило Бобрук, Яков Ільчук, Данило Ящук, Іван Левчук, Іван Лиско, Микола Мирончук, Андрій Олещук, Олександр Остапюк, Антон Павлющук, Данило Процек, Антоній Рупца, Михайло Савчук, Яким Вакула – з Радзинського пов.; Павло Ігнатюк, Прокоп Михальчук, Онуфрій Лесюк, Василь Романюк, Корнило Шевчук, Теодор Трофімчук, Іван Василюк, Матвій Верчук – Біла-Підляський пов.; Іван Бабин, Ілля Гаврилюк, Михайло Кірильчук, Гнат Стороженко, Пилип Шурин – Грубешівський пов.; Петро Алексюк, Павло Гарасим, Микола Канікула, Павло Оленчук, Яків Оленчук, Іван Полещук, Фома Ващук, Антон Венечук, Олександер Романюк – Красниставський пов.; Михайло Шимонюк – Замостянський пов., Кіндрат Гаврилко – з Холма. Маловідомим фактом історії Січневого повстання є те, що повстанським відділом, який найдовше боровся з царатом, був загін ксьондза Бжузки з Люблинщини, до складу якого входило чимало українців. Його розгромлено щойно у квітні 1865 р. Газета «Wytrwałość» писала про це: «З Підляшшя повідомляють, що там все ще веде підпілля ксьондз Бжузка на чолі відділу з поляків та українців, які втекли з московського війська і яких вже саме це змушує до боротьби до останньої краплі крові». Українці служили добровольцями в організованому на Волині відділі Ружицького. Мемуарист тих років згадує, що у відділі «побіч мови і команди польської бриніла часто мова русинська (українська), русинська пісня часто піднімалася над рядами…………………………………………………………. У рядах повстанців Ружицького боровся відділ під командою Володимира Шашкевича. Очевидець підкреслює, що цей відділ «мав навіть свою бойову русинську пісню, здається, укладену самим організатором цього загону». Водночас були спроби організування великого українського повстанського відділу в Галичині. З його допомогою планувалося розпочати антицарське народне повстання в Україні. Однак ведені на цю тему розмови між представниками львівських українців і комісаром повстанського уряду в Галичині полк. Струсем закінчилися невдачею. Причиною було те, що представники «білих» (консервативно-ліберальне крило повстанців – ред.), які в ході повстання дійшли до влади, відмовляли українцям права на самовизначення, вважаючи Україну невід’ємною частиною корони. Не можна говорити про якийсь масовий партизанський рух українського населення 1863 р. Однак є фактом, що немало наших земляків взяло діяльну участь у визвольній боротьбі польського народу і заплатило за це своїм життям або сибірською каторгою. Повстання закінчилося політичним програшем обох народів. Хоч участь українців не набрала масового характеру, – серед них було лише кілька сотень активних повстанців, – але фактом є те, що в ході повстання українські акценти звучали (відозва до «Братів русинів»; державна символіка Речі Посполитої Трьох Народів Польщі, Литви і Русі – Орел, Погоня, Архистратиг Михаїл; трьохскладова повстанська печатка, «Золота грамота» українською мовою, мова наказів, найменування командира «батьком», українська пісня). Це, у свою чергу, викликало істерію ряду російських часописів, унаслідок чого посилилися репресії проти народжуваного українського національного руху. Частину національних діячів заарештовано, а міністр Пйотр Валуєв підписав 20 липня 1863 р. горезвісний циркуляр, що «ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Був це черговий, започаткований собором Російської церкви 1690 р., лінґвоцид української мови, завершений 1876 р. указом царя Александра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друку ориґінальних творів і перекладів, заборону сценічних вистав та друкування текстів до нот українською мовою. Наслідки цього маємо донині. Проблема статусу української мови через півтора століття є однією з наболілих національних дилем сучасної України.[7]
Царський указ від 5 березня 1863 р. встановлював нові правила для
накладання секвестру на маєтки тих осіб, що були причетні до польського
повстання. Вони передбачали, що вилучене майно для збереження в цілості
має передаватися в містах урозпорядження міських управлінь, а в повітах –
тодішнім палатам державного майна. Власник і його родина відсторонювалися від секвестрованого маєтку.
На виконанняцьогоуказу,25 квітня1863 р.міністерство державного майна видалоциркуляр про накладаннясеквестру на маєтки осіб, що були причетними до заворушень, які мали місце в прикордонних із Царством Польським губерніях. Генерал-губернаторам надавалося право одноосібно вирішувати питання, пов’язаніз секвестром земельних угідь і майна. Так, 10 серпня 1863 р. волинський генерал-губернатор надіслав розпорядження Луцькому повітовому суду про підтвердження секвестру маєтків шляхтичів Волинської губернії І. Блажовського, О. Вележинського і Ф. Скуржинського, які взяли участь уповстанні [8,с.127]
У лютому 1864 р. Волинське губернське управління надіслало циркуляр Луцькому повітовому суду про те, що губернатор розпорядився відшукати маєтки і капітали для конфіскації їх ускарбницю, щоналежали шляхтичу С.Оржешку, у зв’язку з участю його в політичних заворушеннях [8, с.130]
Царським указом від 23 липня 1863 р. передбачався обов’язковий викуп українськими селянами наділів, що були в їх користуванні, але належали польським землевласникам. Після 1863 р. в результаті конфіскації землі у польських поміщиків, згідно з вищезазначеним указом, наділи у правобережних селян зросли. Так, якщоза Положенням 19 лютого1861р. на Київщині та на Поділлі на одного селянина припадало 1,9 дес. і викупного платежу 2 крб. 50 коп. з дес., а на Волині – 2,3 дес. й платежу 2 крб. 20 коп., топісля 1863 р. у Волинській губерніїна душу сталоприпадати 3,9 дес. При найменшому викупному платежі 0,78 коп. (у Київській–2,54 дес. викупному платежі 1 крб. 56 коп., у Подільській – 2,39 дес. і викупному платежі– 1 крб. 60 коп.) [13, с. 33]
Із наведених даних видно, що, додавши селянам землі та знизивши за неї викупний платіж, уряд прагнув таким способом значно обмежити польське поміщицьке землеволодіння . Така політика тривала і в наступні роки. 10 грудня 1865 р. був виданий і опублікований указ про заборону купувати нові землі особам польської національності, який аж до 1 травня 1905 р. служив основним бар’єром до збільшення земельних володінь поляків .
Головна спрямованість цього указу полягала у встановленні фінансового тиску на шляхетське землеволодіння. В січні 1864 р. спеціальним рішенням запроваджувався податок на польських землевласників у розмірі 10% від річного прибутку під приводом покриття витрат на матеріальне забезпечення полонених поляків, їх депортацію, заробітну платню судових військових комісій, збільшення кількості православних церков тощо. Встановлений “податок на національність” у розмірі до 5% річних зберігався до кінця ХІХ ст.
Київський, подільський і волинський генерал-губернатор О. Безак 25 серпня 1866 р. повідомив міністра фінансів про суми 10% збору по губерніях. За цим показником Волинь займала перше місце – 418757 крб. 24 коп. (Київська – 412640 крб. 12 коп., Подільська – 371257 крб. 18 коп.). [1, с.180]
Потрібно зауважити, що серед царських урядовців, зокрема у міністра внутрішніх справ П. Валуєва, загальне прагнення економічно послабити поляків-землевласників не отримало схвалення, більше того, виразно виявився намір перетворити їх в опору російського трону. Так, у записці імператорові Олександру ІІ від 8 серпня 1864 р. П. Валуєв констатував, що “у нашого ультрапатріотизму є прикра риса: він схильний розмовляти мовою ненависті, тоді як ненависть не є ані урядовим, ані державним почуттям”[12,с.241]
Дискримінаційні заходи, які поширювались на польську шляхту з боку царськихвластей, часто обминали представників найбільш знатної земельної
аристократії. Вона користувалася відвертим покровительством з боку царського двору. Так, вдова таємного радника княгиня Ольга Огінська просила імператора, щоб він, враховуючи вірну службу її чоловіка, дозволив не поширювати на неї і її неповнолітніх синів тих обмежень, які були встановлені для осіб польського походження в західному краї. Тому волинський губернатор 11 березня 1866 р. надіслав розпорядження повітовим судам Волинської губернії проте, щоза“…велінням Государя Імператора на княгиню Ольгу Огінську і її синів нові правила, встановлені щодо осіб польського походження для західного краю, не поширювати.
Отже, основними осередками національно-визвольної боротьби поляків на Волині стали міста Житомирського та Новоград-Волинського районів. Поляки вдало використовували проти російські настрої українського населення для боротьби.