Вступ…………………………………………………………………… .....3
Розділ 1. Причини та передумови січневого повстання 1863-64 рр........5
Розділ 2. Розгортання подій на Волині у ході січневого повстання…..12
Розділ 3. Наслідки січневого повстання 1863-64………………………24
Висновки………………………………………………………………… 30
Список використаних джерел і літератури…………………………..32
Вступ
Актуальність досліджуваної теми полягає у тому що більшість інформації знаходиться у мемуарах та спогадах учасників повстання. І вся ця інформація не упорядкована. Більшість дослідників цієї теми зосереджують свою увагу на січневому повстанні вцілому. Зовсім мало дослідників які б займали я саме перебігом подій повстання саме на Волині
Чимало дослідників історії України приділяють увагу вивченню теми польського січневого повстання, небагато дослідників вивчають події повстання саме на Волині. Волинь не тільки стала додатковим осередком збройної боротьби поляків а й стала джерелом постачання невдоволених людей у лави повстанців. Зараз за часів незалежності стало відомо що чимало українців брали активну участь у січневому повстанні.
Об’єктом дослідження є збройні загони повстанців на території Волині у період 1863-1864 рр.
Предметом дослідження виступає діяльність збройних формувань повстанців у досліджуваному регіоні. Важливим також є питання співпраці українців з російською владою.
Мета дослідження полягає в розкритті діяльності польського національного-визвольного руху в період 1943-1945 рр. на території Волині, його роль та значення.
Завдання:
проаналізувати діяльність збройних загонів повстанців на територіяї Волині.
охарактеризувати головні бойові дії у 1863-64 рр.
дослідити зв’язки українців у співпраці з російською владою
Хронологічні рамки даної курсової роботи охоплюють період з 10 січня 1863 (початок повстання) і до закінчення повстання в вересні 1864. До уваги потрібно взяти також і початок 1865 р. оскільки деякі осередки повстанців діли ще на початку 1865.
Територіальні межі дослідження даної курсової роботи включають території Волинського регіону, а саме Волинську, Рівненську, частину Житомирської, Хмельницької та Тернопілської областей
Джерельна база. Як джерельну базу використано мемуари та спогади учасників січневого повстання.
Моя робота складається з вступу,основної частини,яка поділена на три розділи,висновки,список використаної літератури і джерела.
Розділ 1. Причини та передумови січневого повстання 1863-64 рр.
В суспільно-політичному житті Волині, XIX ст. проходило, як відомо, в жорсткій боротьбі офіційної влади із так званою «польською інтригою», причому, жертвами цієї боротьби ставали не лише поляки, але й українці, які у кожному із випадків, як тільки-но намагалися виявити в чомусь власну самобутність, або заявити про власні інтереси, як відразу ж зараховувалися до союзників «польських інсургентів».
Так звана «польська проблема» вже була досить задавненою на середину XIX ст., однак жорсткі заходи, які проводилися владою з часів Листопадового повстання 1830-31 рр. дещо лібералізувалися в перший час приходу до влади Олександра II, який під враженнями щойно програної Кримської війни взявся за реформування імперії. Саме в цей час короткого періоду ліберальних настроїв новоявленого імператора, відбулося активне пожвавлення польського національного руху, що вийшов далеко за межі польських земель. Таємні гуртки, товариства, об'єднання створилися у Харкові, Києві, Петербурзі. В самій же Польщі, зокрема у Варшаві, патріотичний рух, започаткований таємними організаціями, переріс на початку 60-х рр. у цілий ряд відкритих антиурядових виступів, як-то: маніфестації 29 листопада 1860 p., 25 та 26 лютого 1861 p., а також 8 квітня 1861 р.[5,с.326-328]. Зрештою, російська влада запровадила в Королівстві військовий стан з жовтня 1861 p., а польські патріоти, в свою чергу, створили навесні 1862 р. Центральний Національний комітет і розпочали підготовку до збройного повстання.
В такому конфронтаційному протистоянні російсько-польських інтересів, які поширилися, безумовно, і на українські терени, кожна із сторін намагалася залучити українців на свою сторону і, воднораз, болісно та ревно реагувала на будь-яку невідповідність своїм сподіванням. Причому, російська влада трималася тактики силового збереження існуючого режиму в межах кордонівствореної імперії; натомість, поляки активно провадили роботу по формуванню нових стосунків в суспільстві, власне, створення нації поляків. He маючи важелів реального реформування взаємин серед різних станів польської спільноти, головними засобами діяльності польських активістів-націотворців були агітаційні акції та прокламації. Зміст тих агітацій та закликів свідчить про наявність в колах тогочасної польської аристократії та інтелігенції чіткого розуміння, що власну державу можна вибороти лише на нових умовах організації життя, а саме побудови громадянських стосунків.
Щодо діяльності поляків над реалізацією ідеї формування суспільних стосунків громадянського типу, красномовними документами є прокламації, що поширювалися того часу. Зокрема, влітку 1861 р. на Волині з'явився документ-звернення до інтелігенції, в якому проголошувалося, що селяни залишаються незадоволеними після, так званого, звільнення, яке зберегло їхню залежність, а отже, цілком можливими в найближчому часі можуть стати масові протести. Уряд, в свою чергу, не в силах розуміти суть подій і веде Росію до Пугачовщини, тож освічені класи повинні взяти владу в свої руки, щоб врятувати народ від знущань: «Якщо суспільство не зробить цього, воно зазнає терору, тому що уряд, при своїй нездатності вести національні справи розумним чином, вдається до необхідності застосовувати систему утисків» [10, с. 120].
В іншій прокламації, адресованій полякам, наголошувалося, що всі верстви суспільства повинні жити в згоді і взаємній любові, намагатися піднімати селян до кращого рівня життя через переведення їх у стан власників землі, а також наданням їм освіти. Необхідно повсюдно створювати школи, перевиховувати старших людей і молодь. Потрібно поширювати дух недовіри до уряду, не шукати у влади допомоги у вирішенні жодних питань, все необхідно вирішувати самим, власними силами громадою. Необхідно єднатися і брататися всім станам поляків, а також євреям, які є такими ж поляками, тільки іншої віри і всім разом трудитися для блага незалежності Польщі. До цього ж запрошувалися також жителі Литви і Руси, які, не зважаючи на різницю станів, мов і віри, є також співвітчизниками поляків [10, с. 124-126].
Такі ж заклики до порозуміння селян із поміщиками, а також до «злиття» євреїв з рештою польського суспільства проголошувала ще одна прокламація, водночас, вона ж пропонувала шлях реалізації таких цілей у спосіб «поширення серед народу переказів та ідей про Польщу, які б викликали любов до Польської історії та народної культури»[1, с.254-260]. Реакцією на останню прокламацію стало розпорядження київського генерал-губернатора, яким він застерігав чітко контролювати можливі «зближення» поміщиків-поляків із селянами, зокрема закликав спостерігати аби не було поступок при отриманні селянами земельних ділянок, а разом з тим, навідріз забороняв людям польського походження, а також латинському духовенству створювати школи для навчання селян писемності [1, с. 290].
Як бачимо, кожен із наведених документів поширював ідеї гуртування всіх станів польського суспільства в єдиний організм нації. Однак, привертає увагу той факт, що в жодній із прокламацій ніколи не згадувалися імена етносів, які проживали на землях за які вели боротьбу поляки як за свої історичні креси та на яких, власне, і поширювалися ці прокламації. He йдеться, зокрема, й про українців як національно-культурну окремішність. Натомість, під поняттям «жителі Литви та Руси», автори намагалися «влити» народи українців, білорусів та литовців у «єдине море» польської нації. Красномовно зрозумілим це є із акценту стосовно євреїв, яких названо: «такими ж поляками, тільки іншої віри». Власне, тактика дій ідеологів та стратегів творення польського політичного організму польської нації через перелік вищевказаних фактів, до певної міри, співпадає із тактикою російських «великодержавників». Оголосивши територію в певних кордонах «історичними землями» колишньої Польщі, всі, хто перебував тут як місцеві мешканці, автоматично проголошувалися представниками польської нації і на всіх, в рівній мірі, мали поширюватися спільні закони польського політичного та культурного життя. [9,с.30].
Автори прокламацій заохочували до соціальної консолідації шляхом поступок селянам в питаннях земельної власності, а водночас наданням рівних прав всім станам суспільства, водночас, пропагувалася ідея громадянської форми правління. Важливою є також духовна консолідація до якої закликали прокламації: надання освіти всім станам суспільства, поширення ідей спільності історії та культури, спільності величі минулого та страждань теперішньої Польщі тощо. Все це свідчить про те, що серед поляків вже активно діяв фермент націотворення.
Однак, надзвичайно необачним прорахунком поляків була відмова українцям у праві власного політичного самовизначення. Більше того, зарахування українців a priori у склад польського суспільства та включення українських земель у межі територіальних претензій польської держави, відновлення якої було головною метою поляків, звісно були роздратуванням для українців. Причому, навіть ті незначні поступки, які проектувалися теоретично як демократичні засади побудови майбутнього польського суспільства, в повсякденному житті практично були недосяжними і не лише через відсутність реальних політичних важелів їх реалізації, але й через суспільні та культурні традиції взаємин між поляками та українцями, які склалися впродовж попередніх кількох століть спільного співжиття.
Поляки в своїх проектах побудови майбутньої Польщі передбачали певну національно-культурну автономію українців, але ця автономія мала реалізуватися виключно в межах польської держави. Відомою в цьому відношенні є так звана «Золота грамота» звернення до сільського українського люду із заохоченням до спільних повстанських дій проти імперської влади. Грамота, в основному, була спрямована на роз'яснення майбутньої політики Польської держави (після її відновлення) щодо земельного питання в Україні і гарантувала, таким чином, закріплення за всіма селянами земель, які хто тримав, «навічно і без викупу». В свою чергу, поміщикам, які втрачали такі землі, обіцяно було надати викуп з державного скарбу. Безземельним будникам, бобилям, халупникам, двірським людям обіцяно було вирішити питання про наділ землею найвищою владою, як тільки така влада буде встановлена. Що ж до громадського устрою, то Грамота передбачала надати всі права, свободи і вольності всім станам суспільства: «Ручаєм і вічно обіцяєм свободу прав віри, якої хто придержується і вживання своєї мови в школах судах і других земських розправах»[14,с.69-70]. Цим, власне, і вичерпується у вказаному документі вирішення проблеми суспільного устрою, без подальшої деталізації.
Набагато очевидніше виявляє себе польська позиція щодо українського питання у заяві Центрального Комітету (тобто, основного революційного уряду, який керував польським повстанським рухом), що була надрукована в «Колоколі» Олександра Герцена. «Ми [поляки, від імені яких говорить Центральний Комітет Ю.З.] були позбавлені політичного існування насильно. Ми цього насильства ніколи не визнавали й не можемо визнати. Тому ми не визнаємо ані нових кордонів, ані урядів, заснованих на руїнах нашої свободи. Для нас немає Польщі розділеної, для нас Польща єдина, та, що постає із злуки Польщі, Литви й українців, без всякої гегемонії котрогось з трьох народів. Виходячи з такої точки погляду, ми змагаємося відбудувати Польщу в давніх кордонах, залишаючи народам, які живуть в тих кордонах, тобто литовцям та українцям повну свободу залишатися в союзі з Польщею або влаштуватися за власною волею». І далі: «Вимагати від нас, поляків, щоб ми не домагались відбудування Польщі в давніх кордонах, значить, вимагати від нас визнати поділи і зректися сили, яку дає справі нашої свободи союз трьох народів злучених в одну цілість» [9,с.29].
Причиною повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. Польські патріотичні організації, що виникли наприкінці 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозумінні з російськими змовниками. На кінець 1861 року у національному русі склалися два головні політичні табори, які отримали назву партій "білих" і "червоних"[9,с. 80-82].
"Білі" представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики "пасивної опозиції", яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно кордонів 1772, литовські, білоруські та українські землі. були схильні до того, щоб використати утруднення царизму й домогтися усунення національних обмежень, розширення своїх прав, здобуття автономії або національної незалежності. Але на відміну від «червоних», які бачили єдино реальний шлях до здійснення поставленої мети в збройному повстанні, «білі», боячись народного руху, дотримувалися поміркованої тактики.
"Червоні" включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 р; тільки частина "червоних" визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення. Консервативно-аристократичні кола виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства. У червні 1862 "червоні" утворили Центральний Національний Комітет в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце та А. Гіллер. У підготовці до повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів в Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції[10, с.120].
Велику увагу приділяли керівники руху Волині: