Питання для самоконтролю:

1. Які підстави розірвання трудового договору передбачені ст. 36 КЗпП України?

2. У яких випадках працівник може розірвати трудовий договір за власним бажанням?

3. У який термін працівник має письмово повідомити власника підприємства про розірвання трудового договору?

4. Що є гарантією захисту працівників від необгрунтованних звільнень?

5. Який порядок звільнення працівників за п. 1 ст.40 КЗпП України передбачений законодавством?

6. Хто має переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників?

7. Чи може звільнити працівника власник або уповноважений ним орган без попередньої згоди виборного органу первинної|злагоди| профспілкової організації?

8. Який порядок звільнення з роботи працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу?

9. Хто є третіми особами, які мають право вимагати розірвання трудового договору?

Тема 5. Робочий час і час відпочинку

1. Поняття і нормативи робочого часу.

2. Ненормований робочий день, надурочні роботи.

3. Поняття і види часу відпочинку.

4. Щорічні відпустки і порядок їх надання.

1. Робочий час і час відпочинку в трудовому законодавстві України є найважливішими правовими категоріями. Це пояснюється тим, що регламентація робочого часу в чинному законодавстві виступає як одна з гарантій забезпечення права на відпочинок. Так, ст. 50 КЗпП України визначає нормальну тривалість робочого тижня, яка не може перевищувати 40 годин на календарний тиждень. Це означає, що із загального тижневого балансу часу (168 годин) тільки 40 годин зазнають певної правової регламентації і є робочими.

Робочий час в сучасних умовах можна визначити як час, встановлений законом або колективним договором, а також угодою сторін трудового договору на підставі закону, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати свою трудову функцію.

Дане визначення поняття робочого часу свідчить про те, що працівник зобов'язаний виконувати свою трудову функцію протягом нормативів робочого часу. Норматив робочого часу - це встановлена законом або на його підставі норму постійної тривалості робочого часу, яка підлягає безпосередньому дотриманню протягом певного календарного періоду. Такими нормативами робочого часу є: робочий день, робочий тиждень і похідні від них - робоча зміна, робочий місяць, робочий рік та інші.

Робочим днем визнається встановлена законом тривалість праці працівника в межах календарної доби. Законом від 7 травня 1960 р. встановлений робочий день тривалістю не більше 8 годин. Від робочого дня, як встановленої законом щоденної тривалості робочого часу, необхідно відрізняти робочу зміну. Робоча зміна - передбачена в порядку локального регулювання відповідно до норми робочого часу облікового періоду тривалість праці працівника протягом доби. Тривалість зміни може бути більше або менше встановленої законом тривалості робочого дня, але в середньому за обліковий період повинна відповідати його нормі.

Робочий тиждень як режим робочого часу виражається в кількості робочих і вихідних днів у календарному тижні. Існують два режими робочого тижня: п'ятиденний з двома вихідними днями і шестиденний з одним вихідним днем.

Під робочим місяцем і робочим роком розуміється нормальне число робочих годин, які доводяться на даний календарний період.

У законодавстві нерідко замість тривалості робочого дня і робочого тижня скорочено вживається узагальнююча категорія “тривалість робочого часу". КЗпП України передбачає три види робочого часу:

1. нормальна тривалість робочого часу;

2. скорочена тривалість робочого часу;

3. неповний робочий час.

Нормальна тривалість робочого часу - це загальновстановлена тривалість робочого часу на конкретному підприємстві для всіх працівників, зайнятих на роботах із звичайними нормальними умовами праці. Такою загальновстановленою тривалістю робочого часу є 8-годинний робочий день і 40-часовий робочий тиждень або інша тривалість робочого часу, визначена в колективному договорі конкретного підприємства.

Скорочена тривалість робочого часу - такий вид робочого часу, тривалість якого внаслідок спеціальної норми закону менше встановленої норми тривалості робочого часу і встановлюється законом в залежності від суб'єктів трудових правовідносин або від умов праці. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється без зменшення заробітної плати.

Так, скорочена тривалість робочого часу для працівників у віці від 16-ти до 18-ти років встановлена в кількості 36 годин на тиждень, для осіб у віці від 15-ти до 16-ти років (для учнів від 14-ти до 15-ти років, працюючих в період канікул) - 24 години на тиждень. Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не може перевищувати 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, які дають право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, визначеному законодавством.

Підприємства і організації за рахунок власних коштів можуть встановлювати скорочену тривалість робочого часу для жінок, які мають дітей у віці до 14-ти років або дитину-інваліда (ст. 51 КЗпП).

Неповний робочий час - це такий вид робочого часу, тривалість якого в порівнянні зі встановленою законом нормальною і скороченою тривалістю зменшена за згодою працівника і власника або уповноваженого ним органу. Він виступає як додаткова гарантія реалізації права на працю тієї категорії громадян, які внаслідок об'єктивних причин не можуть працювати на умовах нормальної тривалості робочого часу. Домовленість про роботу з неповним робочим днем або неповним робочим тижнем може бути досягнута як при прийомі на роботу, так і згодом. Однак власник (або уповноважений ним орган) зобов'язаний встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину у віці до 14-ти років або дитину-інваліда, а також жінки, яка має на піклуванні хворого члена сім'ї (відповідно до медичного висновку) або здійснює за ним догляд. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою яких-небудь обмежень обсягу трудових прав працівників. Оплата праці в цих випадках здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або в залежності від виконаної роботи (ст. 56 КЗпП).

2. В основі правового регулювання робочого часу лежить робочий час встановленої законом тривалості або, в межах закону, встановленої колективним договором тривалості. Однак у деяких випадках законодавство допускає відхилення від нормального робочого часу у бік його збільшення. До числа таких відхилень, передусім, відносяться: ненормований робочий день і надурочні роботи.

Відповідно до чинного трудового законодавства ненормований робочий день не є особливою нормою робочого часу. Це час нормальної тривалості, при якому законодавець допускає для певної категорії працівників здійснення своєї трудової функції понад загальновстановлені норми. За суб'єктивним складом встановлення ненормований робочий день пов'язаний з певним переліком, який додається до колективного договору конкретного підприємства. Основною формою компенсації надурочних годин при ненормованому робочому дні є надання додаткової відпустки (ст. 76 КЗпП України). Ненормований робочий день, як правило, встановлюється, окремим категоріям керівників, службовців і фахівців, працюючих в умовах, коли час їх праці не піддається точному обліку і лише як виняток може бути встановлений водіям легкових автомобілів (крім таксі). Водіям легкових автомобілів, працюючим в умовах ненормованого робочого дня, крім додаткової відпустки, встановлюється ще і додаткова грошова винагорода.

Наступним відхиленням від нормальної тривалості робочого часу є надурочні роботи. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня.

У відповідності до ст. 62 КЗпП України, надурочні роботи, як правило, не допускаються. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, передбачених законодавством:

1. при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також для запобігання стихійному або суспільному лиху, виробничій аварії і негайному усуненню їх наслідків;

2. при проведенні суспільно-необхідних робіт з водопостачання, газопостачання, опалювання, освітлення, каналізації, транспорту, зв'язку для усунення випадкових і непередбачених обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3. при необхідності закінчити розпочату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин або випадкової затримки за технічними умовами виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного або суспільного майна, а також у разі термінового ремонту машин, станків або іншого обладнання, коли несправність їх викликає припинення робіт для значного числа працюючих;

4. при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу і скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5. для продовження роботи при нез'явленні змінника, коли робота не допускає перерви.

Дозволяючи залучення працівників до надурочних робіт у деяких виняткових випадках, законодавство разом з тим обмежує їх шляхом:

1) закріплення вичерпного переліку підстав застосування надурочних робіт (ст. 62 КЗпП України);

2) обмеження кола працівників, які залучаються до надурочних робіт. У жодному випадку не можна залучати до надурочних робіт: вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей у віці до 3-х років; осіб молодше 18-ти років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професіонально-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять. Жінки, які мають дітей у віці від 3-х до 14-ти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт тільки з їх згоди. Інвалідів дозволяється залучати до надурочних робіт лише з їх згоди і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП України).

3) покладання на власника або уповноважений орган обов'язку отримання попередньої згоди дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)на проведення надурочних робіт (ст. 64 КЗпП України);

4) встановлення граничної кількості таких робіт (ст. 65 КЗпП України). Надурочна робота не повинна перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів поспіль і 120 годин на рік.

3. Конституція України (ст. 45) і Кодекс законів про працю України (глава V) в числі основних трудових прав працівників передбачають право на відпочинок. Таке право забезпечується, з одного боку, законодавчим обмеженням тривалості робочого часу, з іншого, - чіткою регламентацією видів часу відпочинку і порядку їх надання.

Законодавство про працю розрізняє такі види часу відпочинку:

1. перерви протягом робочого дня;

2. щоденні перерви в роботі;

3. щотижневі вихідні дні;

4. святкові дні;

5. щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня з урахуванням призначення і правового режиму бувають двох видів: перерви для відпочинку і харчування, які не включаються до робочого часу, і додаткові перерви для деяких категорій працівників, які зараховуються до робочого часу.

Протягом робочого дня працівникам повинна бути надана перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин (ст. 66 КЗпП України). Конкретна тривалість перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Перерва повинна надаватися, як правило, через чотири години після початку роботи. Працівники використовують перерву для відпочинку та харчування на свій розсуд. У цей час вони мають право відлучатися з місця виконання роботи.

При роботах, які не допускають перерви (наприклад, ливарні і прокатні цехи), працівники отримують можливість харчуватися протягом робочого часу.

Окремим категоріям працівників надаються додаткові перерви під час робочого дня, які включаються до робочого часу і регулюються спеціальними нормативними актами:

1. перерви для відпочинку при вантажно-розвантажувальних роботах;

2. перерви на роботах зі шкідливими умовами праці;

3. перерви на фізкультурні паузи або для виробничої гімнастики;

4. перерви для обігрівання;

5. перерви для годування дитини;

6. в інших випадках, передбачених законодавством.

Щоденний відпочинок - це перерва в роботі після закінчення робочої зміни і до її початку в наступний робочий день. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочої зміни і режиму роботи. За загальним правилом тривалість щоденного відпочинку повинна складати разом з часом обідньої перерви не менше подвійної тривалості роботи в попередній робочий день (ст. 59 КЗпП України).

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. За загальним правилом щотижневий день відпочинку при шестиденному робочому тижні надається всім працівникам підприємства в один загальний вихідний день - неділю. Однак на безперервно діючих або працюючих в недільні дні підприємствах працівникам може надаватися щоденний день відпочинку і в інші дні тижня. У випадку, коли святковий або неробочий день (ст. 73 КЗпП України) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Тривалість щотижневого відпочинку обчислюється з моменту закінчення роботи напередодні вихідного дня і до початку роботи в наступний день після вихідного дня і повинна бути не менше 42 годин (ст. 70 КЗпП України).

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається у виняткових випадках, перерахованих у ст. 71 КЗпП України. Така робота може бути компенсована за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або в грошовій формі в подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП України).

Згідно зі ст. 73 КЗоТ України, робота на підприємствах, установах, організаціях не проводиться у наступні святкові і неробочі дні:

1 січня - Новий рік;

7 січня - Різдво Христове;

8 березня - Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня - День Перемоги;

28 червня - День Конституції України;

24 серпня - День незалежності України.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят:

7 січня - Різдво Христове;

один день (неділя) - Пасха (Великдень);

один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних общин інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідають відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням цих днів.

Робота в святкові і неробочі дні компенсується у відповідності зі ст. 107 КЗпП України.

4. Одним з видів часу відпочинку є відпустка. Державні гарантії і відносини, пов'язані з відпустками, регулюються Конституцією України, Законом про відпустки, Кодексом законів про працю України та іншими законами і нормативно-правовими актами України.

Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових правовідносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустку нарівні з громадянами України.

Щорічна відпустка - це встановлена законом кількість календарних днів у році безперервного відпочинку, яка надається працівнику із збереженням заробітної плати і місця роботи.

Згідно із законом України від 15.11.1996 р. "Про відпустки" і КЗпП встановлені такі види відпусток:

1. щорічні відпустки (основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);

2. додаткові відпустки в зв'язку з навчанням;

3. творчі відпустки - для завершення наукової роботи (дисертації, підручника і ін.);

4. соціальні відпустки (відпустка по вагітності і родах; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);

5. відпустки без збереження заробітної плати.

Тривалість відпусток обчислюється в календарних днях. Святкові і неробочі дні (ст. 78-1 КЗпП України) при визначенні тривалості відпусток не враховуються.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше 24-х календарних (15 робочих) днів за відпрацьований робочий рік, що обчислюється з дня укладення трудового договору. Для деяких категорій працівників законодавством встановлена інша тривалість щорічної основної відпустки:

1. працівникам, зайнятим на підземних гірничих роботах – 28 календарних днів;

2. для осіб молодше 18 років - 31 календарний день;

3. для інвалідів I і II групи - 30 календарних днів, а для інвалідів III групи - 26 календарних днів;

4. для керівних, педагогічних, науково-педагогічних працівників освіти і наукових працівників - 56 календарних днів.

Щорічна відпустка за бажанням працівника може бути поділена на частини за умови, що основна безперервна частина повинна бути не менше 14 календарних днів.

Право на оплачувану щорічну відпустку за перший рік роботи виникає після закінчення 6 місяців роботи. До закінчення вказаного строку відпустка може бути надана у випадках, передбачених законодавством. Наприклад, вагітним жінкам відпустка приурочується до відпустки по вагітності й родах і т.ін. Подальші щорічні відпустки визначаються графіком. Ці графіки встановлює власник або уповноважений ним орган за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації.

Щорічна відпустка повинна надаватися щорічно у встановлений строк. Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадків звільнення працівника, який не використав відпустку. У виняткових випадках, коли надання відпустки працівнику в поточному році може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, допускається із згоди працівника і за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації перенесення відпустки на наступний робочий рік.

Нарівні із щорічною основною відпусткою працівникам може бути надана і додаткова відпустка.

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, які виконують роботи, пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих чинників, відповідно до Списку виробництв, цехів, професій і посад, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Право на щорічну додаткову відпустку мають працівники, трудова діяльність яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним й інтелектуальним навантаженням (тривалістю до 35 календарних днів), а працівникам з ненормованим робочим днем надається додатково до 7 календарних днів. Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним або трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника на даних роботах.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватися одночасно із щорічною основною відпусткою або окремо від неї. Загальна тривалість щорічних основної і додаткової відпусток не повинна перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних роботах, - 69 календарних днів.

Чинне законодавство про працю реалізовує два види відпусток без збереження заробітної плати, які відрізняються один від одного за правовим режимом їх надання.

Перший вид відпусток без збереження заробітної плати пов'язаний з правом, але не обов'язком власника або уповноваженого ним органу надання таких відпусток. До таких відносяться відпустки, які надаються в порядку, передбаченому ст. 84 КЗпП України, коли внаслідок сімейних обставин та інших поважних причин працівникові за його заявою може бути надана власником або уповноваженим ним органом відпустка без збереження заробітної плати. Тривалість такої відпустки повинна бути обумовлена угодою сторін, але не більше 15 календарних днів на рік.

Другий вид відпусток без збереження заробітної плати надається в обов'язковому порядку за бажанням працівника в наступних випадках (ст. 25 Закону України "Про відпустки"):

1. матері або батькові, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальній установі), які мають двох і більше дітей у віці до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

2. чоловікові, дружина якого знаходиться в післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;

3. особам, які одружуються, - тривалістю до 10 календарних днів;

4. особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно;

5. пенсіонерам за віком і інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно і таке інше.