2. Теорії суїцидальної поведінки.

Самогубство як предмет вивчення й сьогодні ще просочений неправдивими відомостями і упередженнями. Тому вчені присвячують свої праці з'ясуванню його психології й психопатології, для того, щоб допомогти виявленню й розумінню людей із суїцидальними тенденціями. Варто зазначити, що по питанню про суїциди не існує повної згоди навіть між великими теоретиками. Представники різних наукових напрямків, послідовники численних психологічних шкіл розглядають його під різними кутами зору.

Зиґмунд Фрейд

27 квітня 1910р. на засіданні Віденського психоаналітичного суспільства відбулася дискусія на тему "Самогубство в дітей". Фрейд затверджував, що у своєму прагненні відучити дітей від їхнього досвіду раннього сексуального життя педагоги часто кидають ще не зрілих учнів напризволяще перед суворими випробуваннями подальшого життя. Він говорив, що, хоча про самогубство відомо мало, але, очевидно, воно дійсно є запереченням життя через жагуче бажання смерті. Це зауваження передвіщало пізніше положення Фрейда про існування інстинкту смерті.

Робота Фрейда "Сум і меланхолія" присвячена його теорії суїциду. Є два види потягів: один з них – інстинкт життя, Ерос, інший – це потяг до смерті, руйнуванню й агресії, Танатос. Для Фрейда смерть є чимсь більшим, ніж просто подією тілесного життя. Смерть буває бажана. Існують постійні коливання між силою цих двох протилежних інстинктів. Ерос згодом старіє, вічний же Танатос залишається найвищою мірою напористим "до самого кінця, на всім протязі життя людини, досягаючи своєї мети лише приводячи його до смерті".

Суїцид і вбивство являють собою прояву імпульсивного й руйнівного впливу Танатоса. Убивство – це агресія, спрямована на інших, а суїцид – це агресія, спрямована на себе. Дуже важливо, підкреслював Фрейд, що вбивство не можна виправдати, і воно може бути відвернено. Суїцид також, по суті, є вбивством навиворіт, не повинен бути виправданий і може бути відвернений.

Карл Меннингер

Меннингер згодний із Фрейдом у тім, що в житті людини існує напружена боротьба між інстинктами самозбереження й саморуйнування. Дослідивши глибинні мотиви самогубства, він виділив три складові частини суїцидальної поведінки.

Для того щоб зробити самогубство, по-перше, необхідно мати бажання вбити. Воно, наприклад, проявляється в люті немовлят, якщо їх бажання фруструються. "Подібно грудним дітям, що противляться відібранню від грудей і почувають, що в них забирають щось, на що вони мають право, ці люди (суїциденти), будучи здебільше інфантильними, можуть не витримати перешкод на шляху виконання їхніх бажань". Бажання вбити в цьому випадку звертається проти "бажаючого" і реалізується шляхом самогубства.

По-друге, необхідно випробовувати бажання бути вбитим. Подібно тому, як убивство є крайньою формою агресії, бажання бути вбитим являє собою крайню форму підпорядкування. Вимоги совісті найчастіше виявляються настільки непохитними, що позбавляють людину внутрішнього спокою. Щоб бути покараним через порушення моральних норм, люди часто ставлять себе в ситуацію, у якій вони змушені страждати. Зрештою, вони викупають свою провину тільки тим, що повинні бути вбиті.

Останнім складеним спонуканням є бажання вмерти. Його можна проілюструвати прагненнями деяких розпачливих водіїв або альпіністів, які буквально мають потребу в тім, щоб піддавати себе постійної небезпеки. Бажання вмерти дуже поширено й серед душевнохворих, особливо тих, які вважають, що смерть є єдиними ліками від їхніх щиросердечних мучень.

Альфред Адлер

"Бути людиною - означає відчувати свою неповноцінність". Ця теза є основним положенням "індивідуальної психології" Альфреда Адлера. Прагнення дозволити певні життєві проблеми спонукує людей до подолання своєї неповноцінності. Але, якщо деяким індивідам це не вдається, вони починають відчувати потребу знищити навколишніх. Суїцид у цьому контексті стає схованою атакою на інших людей. За допомогою саморуйнування людин прагне викликати співчуття до себе й осуд тих, хто відповідальний за його знижену самооцінку. Адлер описував почуття власної неповноцінності в суїцидальних людей, які "шкодять іншим своїми мріяннями про рани або наносять їх собі".

Карл Юнг

Торкаючись питання про самогубство, Юнг указував на несвідоме прагнення людини до духовного переродження. Воно може стати важливою причиною смерті від власних рук. Люди не тільки бажають піти від нестерпних умов справжнього життя, роблячи самогубство.

Крім того, вони квапляться зі своїм метафоричним поверненням у чрево матері. Тільки після цього вони перетворяться в дітей, знову породжених у безпеці. В образній мові символічної мудрості століть ("архетипах") є знамените Розп'яття: після смерті людини очікує нагорода у вигляді нового життя внаслідок воскресіння.

Джеймс Хиллмен

Послідовник Юнга психоаналітик Джеймс Хиллмен ставиться, імовірно, до найбільш послідовних захисників самогубства. Він уважав превентивні підходи юриспруденції, медицини й теології відносно суїциду перешкодами для його адекватного розуміння. Хиллмен указував, що занадто довго погляду на суїцид були моралістичними й ірраціональними в тому розумінні, що його варто запобігати, будь-що-будь. Медицина, на його думку, ніколи чесно не дивилася в особу цій проблемі, тому що метою лікарів завжди було продовження життя людини. Юридична наука, у свою чергу, уважала: ми можемо, не порушуючи закон, убивати собі подібних різними способами й по різних мотивах, але, лицемірно заявляла вона, ми не вправі ні за яких умов виправдатися й одержати прощення за вбивство самих себе. Священики ж, думав він, перешкоджають самогубству не тому, що це суперечить волі Бога, а по "причині" ложно зрозумілої теологічної догми.

Хиллмен уважав, що суїцид є важливим і законним способом знаходження смерті, що "звільняє найбільш глибокі фантазії людської душі". Він з англійського філософа Дэвида Юма: "Коли я падаю на свій меч, те цим я приймаю смерть від руки божества настільки ж, як якби вона була наслідком нападу лева, падіння в прірву або лихоманки".

Герри Стек Саллівен

У психології Салливен розробив теорію міжособистісного спілкування. Так само, як електрони приводяться в рух магнітним притяганням, так і людина реагує на інших значимих його людей. Взаємини індивіда з іншими людьми є найважливішим моментом життя. Кожна людина має три уособлення "Я". Коли людина почуває себе в безпеці, він є "гарним Я"; у стані тривоги він стає "поганим Я"; у психотичних кошмарах індивід перетворюється в "не - Я". Людина оцінює себе головним чином відповідно до відношення до нього інших людей.

Якщо виникне погроза його безпеки через недозволену кризу, то конфлікт і тривога можуть стати для людини нестерпними. У цих обставинах у нього може виникнути бажання перевести своє "погане Я" в "не - Я" і в такий спосіб зробити суїцид. У стані депресії й саморуйнування також є привабливою альтернативою для індивіда. Суїцид відбиває, на думку Салливена, переорієнтоване на себе вороже відношення індивіда до інших людей і зовнішнього миру.

Карен Хорні

Вона вважала, що якби дітям забезпечили оточення, вільне від тривоги, то вони б росли й процвітали. Однак культура, релігія, політика й інші суспільні сили вступають у змову з метою перекручування розвитку особистості дитини.

Почуваючи себе в небезпечному оточенні, діти розглядають світ як вороже середовище для життя. Це викликає в них поява описаної Хорні "основної тривоги". Суїцид може виникнути як наслідок дитячої залежності, глибоко вкорінених почуттів неповноцінності або того, що Хорні називає "ідеалізованим образом", наявним у людини про самого себе. Самогубство може бути також "суїцидом виконання", через виникнення в людини почуття невідповідності стандартам, очікуваним суспільством. У відповідності з поглядами Хорні, суїцид є результатом сполучення внутрішніх характеристик особистості й факторів навколишнього середовища.

Емиль Дюркгейм

У роботі "Самогубство"(1897), він затверджував, що самогубство, що у той час уважалося чисто особистісним феноменом, може бути краще пояснене як реакція людини на особливості, у якому він живе. Частоту саморуйнування можна чітко зв'язати з певними соціальними умовами. Дюркгейм установив взаємозв'язок суїциду – учинку конкретного індивіда – з оточенням, у якому він існує.

Відповідно до теорії Дюркгейма існує три види суїцидів. Більшість суїцидів егоїстичні. Саморуйнування в цьому випадку пояснюється тим, що індивід почуває себе відчуженим і роз'єднаним із суспільством, родиною й друзями. Існує також аномічне (від аномія -"безправ'я" ) самогубство, що виникає, якщо людина зазнає невдачі в адаптації до соціальних змін. Такі суїциди часті в часи суспільних криз, таких як економічна депресія, або, навпаки, у часи процвітання, коли суїциди роблять нувориші, які не можуть пристосуватися до нового для них стандартам життя. Останнім типом є альтруїстичне самогубство, при якому авторитет групи над індивідом є настільки більшим, що він втрачає свою ідентичність і в силу цього жертвує собою на благо суспільства.

Норман Фейбероу

Норман Фейбероу є психологом - дослідником, що працює в області профілактики самогубств протягом більше чверті століття. У свій час він був президентом Міжнародної асоціації профілактики суїцидів і заснував міжнародний рух, діяльність якого сприяла організації більш ніж 200 центрів профілактики самогубств в одних тільки США. У своїй книзі "Багатолике самогубство" (1980) Фейбероу вперше описав і систематично досліджував ті форми саморуйнуючої поведінки, які до цього не ставилися до суиїцидальних. Наприклад, зловживання різними речовинами, включаючи наркотики, алкоголь і тютюн; соматичні хвороби: захворювання серця або травми хребта, при яких пацієнти не дотримують призначеного лікування й режиму; злочину, проституція, делінквентну поведінку, які небезпечні можливістю краху особистості; ризиковані види спорту, такі як стрибки з парашутом, у воду з великої висоти або хенг-глайдинг. Фейбероу так коментує ці ризиковані захоплення: "Суспільство цінує небезпечні й ризиковані вчинки, тому що вони надають інтерес життя, сприяють прояву інтенсивних емоцій, а також стимулює дослідження невідомого й пізнання всього нового".

Едвін Шнейдман

Едвін Шнайдмен був першим директором Центра досліджень і профілактики суїцидів у Лос-Анжелосе. В 1957 році в співавторстві з Норманом Фейбероу він випустив книгу "Прикмети самогубства". Через 4 роки він написав книгу "Лемент про допомогу". Обидві ці книги вважаються класичними в області суїцидології. У своїй разючій книзі "Смерті людини" (1980) Шнейдман, ґрунтуючись на класичних спостереженнях, приводить типологію індивідів, що грають безпосередню, причому часто свідому, роль у наближенні своєї смерті.

Шукачі смерті розстаються з життям навмисно, причому таким чином, що порятунок є неможливим або вкрай неймовірним. Ініціатори смерті: до них ставляться невигойно хворі, що позбавляють себе систем забезпечення, від'єднуючи голки або канюли.

Гравці зі смертю - це ті хто, говорячи мовою гри, роблять своє життя ставкою в ситуації відносно низкою ймовірністю виживання, як наприклад, у російській рулетці, де шанси загинути становлять 5 з 6. Існує ще тип людей схвалюючих смерть, хоча й не граючої активної ролі в її наближенні, але чесно заявляють, що бажали б свого кінця. Цей тип часто зустрічається серед тривожної молоді й самотніх старих. Підсумовуючи, можна сказати словами Шнейдмана "смерть наближається через необережність, необачності, нерозсудливості, безпам'ятності людини або внаслідок інших подібних психологічних механізмів".

А. Альварес

А.Альварес, відзначає, що в психологів і психотерапевтів, що займаються лікуванням суїцидальних хворих, часто зустрічається недостатність емпатії. Вона виражається вербальним і мімічним проявом гніву й роздратування, передчасним завершенням лікування або зниженням частоти психотерапевтичних сеансів. Причинами цієї реакції, на його думку, може бути усвідомлення лікарем своєї некомпетентності в запобіганні можливого самогубства або нездатності впорається зі своїми особистими суїцидальними імпульсами.

Його робота "Жорстокий бог" (1971) є проникливим і глибоким дослідженням суїциду. У ній він пише: "Я повинен зізнатися, що я є невдалим самогубцем...".

Елізабет Кюблер-Росс

Вона була практикуючим лікарем у Швейцарії, потім переїхала в США й працювала над дослідженням проблем смерті, сполучаючи її з викладанням психіатрії в Університеті Чикаго. Видатний бестселер "Про смерть і вмирання" (1969), широко відомі семінари й лекції зробили її одним з видатних дослідників горя.

Елізабет Росс відома своїм вивченням психології різних етапів переживання наближення смерті. Вона відносить до них наступні.

Заперечення: "Це не може трапитися із мною, це помилка, ви, напевно, говорите про кого іншому." Заперечення діє подібно буферу після зненацька приголомшливої звістки.

Гнів: він може мати будь-яку спрямованість. Вістря гніву людини може бути адресовано групі або окремій людині. Гнівлива ворожість проявляється в люті, заздрості або збурюванні. Їхнім об'єктом часто буває медичний персонал лікарень: "Від лікарів немає ніякої користі. Вони тільки й думають, що про гру в гольф. Вони не так роблять аналізи й призначають неправильне лікування".

Угода: цей етап є угодою, у якій ставкою стає чиєсь життя: "Якщо я пообіцяю триматися подалі від гоночної траси, чи допоможете Ви мені вижити?" "Якщо Ви мене вилікуєте, я обіцяю ніколи не обманювати мою дружину". "Давайте кинемо карти. Якщо випадає козирна карта, я залишуся жити, а якщо немає – то вмру".

Депресія: вона може бути формою передсмертного горя. Все навколо здається похмурим, людина почуває себе нагим і незахищеним. У цьому стані він стає пророком власної приреченості. У цей час людин часто відрізняється малотоваристкістю, втрачаючи інтерес до життя.

Прийняття: на цьому етапі індивід, уболіваючи про прийдешню втрату, починає думати про смерть із якоюсь часткою тихого очікування. Абрахам Маслоу використовує для характеристики цього стану термін "самоактуалізація": "Я прожив повне й завершене життя. Тепер я можу вмерти." Слід зазначити, що, на думку багатьох психіатрів, тільки менш 2 % населення переживають цю стадію.

Елізабет Росс, із суб'єктів суїциду, виділяє наступні категорії важкохворих, що обмірковують самогубство:

1) ті, хто відчуває потребу контролювати всіх і вся;

2) ті, кому прямо повідомляють про те, що в них невиліковне захворювання.

"Ми нічого більше не можемо зробити тому, що ви занадто пізно звернулися по допомогу":

хворі, що бідують у пересадженні органів, яким пообіцяли нереальну перспективу можливості їхнього одержання;

хворі, які перебувають в ізоляції, покинуті друзями й родиною або одержують у кризовому стані неадекватну медичну допомогу. Деякі хворі кінчають із собою далеко не відразу. Замість цього "вони порушують режим, не приймаючи медикаментів, таким чином, напівпасивно зі свою смерть".