2 Структурні зрушення та основні завдання структурної політики України

Викладені вище тенденції та закономірності мають бути враховані Україною, яка зараз розв'язує завдання самоідентифікації в системі світогосподарських зв'язків. На тернистому шляху знаходження власної ніші в глобальній економіці стрижнем стратегії й тактики економічного зростання повинна стати орієнтація структурних трансформацій на розбудову ефективної та конкурентоспроможної економіки постіндустріального типу з яскраво вираженими екологічними та соціальними пріоритетами.

Слід зазначити, що у перше десятиріччя незалежності динаміка та напрями структурних зрушень зазнали суперечливого впливу як позитивних, так і негативних факторів. Серед позитивних найбільш вагомими були: розширення сфери дії ринкових відносин, становлення конкурентного середовища й зменшення рівня монополізації економіки, зміцнення недержавного сектора.

До факторів негативної дії належать:

• катастрофічне скорочення інвестицій в економіку;

• усунення держави від ролі провідного суб'єкта регулювання структурних зрушень;

• надмірна відкритість економіки і наявність зовнішнього боргу, обслуговування якого потребує зростання експорту й зумовлює зовнішню детермінацію структурних зрушень. Йдеться не тільки про зовнішнє стимулювання розвитку видобувних галузей та галузей первинної переробки, а й про відоме блокування (через захоплення значних ринкових сегментів) розвитку деяких галузей;

• порівняно низький рівень життя населення, що ускладнює виявлення реальної структури потреб та уподобань споживачів;

• значний тиск олігархічних структур, яким вигідна «консервація» наявної структури економіки й не потрібний перерозподіл „сфер впливу”.

Статистичні дані переконують, що трансформація діяльнісно-видової та галузевої структур в Україні в 90-х роках відбувалася переважно поза прогресивною тенденцією. Зокрема, суттєво послаблено позиції інвестиційно орієнтованих видів діяльності. Поглибилась технологічна прірва між Україною та розвинутими країнами.

Найвагомішим компенсатором від'ємної динаміки високотехнологічних галузей стає зростання частки найбільш енергоємних та екологічно шкідливих паливно-енергетичного та металургійного комплексів. Негативною тенденцією також є стрімке скорочення частки легкої промисловості – галузі, яка безпосередньо орієнтована на задоволення споживчих потреб населення і разом із харчовою промисловістю приймає на себе соціальне навантаження наявної діяльнісно-видової та галузевої структур національної економіки. Наслідком цих процесів стало подальше поглиблення диспропорцій у структурі суспільного виробництва та технологічної примітивізації його матеріально-технологічної бази.

Ці обставини суттєво відрізняють економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається "творче"руйнування наявної технологічної структури та будується фундамент для подальшого економічного зростання.

Починаючи з 1999 р., ситуація дещо покращується. Цьому значною мірою сприяє прискорення темпів зростання експорту, стабілізація інфляційних процесів, підвищення реальних доходів населення, вдосконалення податково-правового поля та переорієнтація економічної політики у напрямку посилення уваги до фундаментальних відтворювальних процесів. Однак основним джерелом економічного зростання (1999-2002 рр.) були вільні виробничі потужності та види діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасного поступового формування технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, що не входять до числа високих, яка формує майбутнє відставання за рахунок підтримання низької конкурентоспроможності. Стратегічний ресурс розвитку – інновації – так і не був задіяний.

У конкретних історичних умовах України її основними завданнями у структурній політиці є:

• зміцнення технологічних порівняльних переваг вітчизняних товаровиробників відносно зарубіжних конкурентів;

• зменшення залежності національної економіки від імпорту товарів і ресурсів;

• збільшення питомої ваги ресурсозаощадливих виробництв та галузей "високих технологій";

• підвищення рівня внутрішньої збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на найбільш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації;

• створення розвиненого споживчого сектора економіки та сфери послуг.

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мікро-, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зростаючими потребами та обмеженими ресурсами породжує необхідність концентрації останніх на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку й визначає стрижень структурної політики — селективний підхід (таргетуваїшя).

Таргетувапня (від англ. – ціль) – концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Основними чинниками відбору галузей – національних пріоритетів служать: місце країни у міжнародному поділі праці, її конкурентні переваги; експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; рівень залежності галузі від імпорту сировини і обладнання; екологічність; стадія життєвого циклу галузі; додана вартість, створена на одного зайнятого в галузі; наявність позитивних зовнішніх ефектів, як-то: ефекту залучення – ініціювання зростання ділової активності у технологічно пов'язаних виробництвах; редукційного ефекту – зниження собівартості продукції власного виробництва; ефекту інновацій – розповсюдження по суміжних галузях новітніх технологій; доходо-творчого ефекту – ініціювання зростання рівня зайнятості, підвищення реальних доходів населення та загального рівня добробуту.

В Україні такими національними пріоритетами є: агропромисловий комплекс; харчова промисловість; важке та високотехнологічне машинобудування (комплектне енергетичне устаткування, верстатобудування, обладнання для металургійних заводів тощо); аерокосмічна галузь; військова промисловість; суднобудування; окремі наукоємні високотехнологічні виробництва (виробництво зварювальної апаратури, порошкова металургія, виробництво новітніх матеріалів зі специфічними властивостями, біотех-нології тощо); сфера послуг (передусім транспортних, оздоровчого туризму, інжинірингових, освітніх, фінансових).