Творення форм наказового способу

1. Форми І-ої особи одн. цей спосіб не має.

2. ІІ-а особа одн. і множ., а також І-а особа множ. Мають синтетичні форми зі спеціальними закінченнями, напр.:

ми пишімо, даймо

ти пиши, дай

ви пишіть, дайте

3. ІІІ-я особа одн. і множ. мають аналітичні форми, які творяться за допомогою частки хай (нехай) та форм теперішнього або майбутнього простого часів, напр.:

він хай пише

вони хай дадуть

Nota bene! І. Часто І-у особу множ. наказового способу творять аналітично - додаючи дієслово давай (давайте) до форм майбутнього простого часу, напр.: давайте поміркуємо. Таку Форму, очевидно, скальковано з російської мови. Вона зрідка фіксується в художній літературі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (дані Юрія Шевельова), але всі сучасні дослідники не радять її вживати, а закликають надавати перевагу синтетичній питомо українській формі.

ІІ. Паралельні форми наказового способу:

• стилістично нейтральні: визначити – визнач = визначи; застругати - застругай = застружи; креслити – кресль = кресли; плескати – плещи = плескай; провітрити – провітр – провітри та ін..;

• стилістично різні: ІІ-а особа множ. може тати форми на зразок: бережіть (нейтр.) і бережіте (художня, урочиста).

ІІІ. Дієслова наказового способу недоконаного виду зазвичай передають рішучий, безапеляційний наказ, а доконаний вид пом’якшує наказовість, пор.: біжи – побіжи; одягай – одягни.

IV. Частка та підсилює наказовість; частки бо, но, ну можливі лише в розмовному стилі.

Умовний спосіб, крім основного значення, може ще позначати:

1. пом’якшений наказ (тоді вживається замість наказового), напр.: Чи не пішов би ти до бібліотеки;

2. відмову (тоді вживається замість дійсного), напр.: Так би я тобі й розкрила всі таємниці.

Nota bene! За законами евфонії частка би приєднується до слова, що закінчується на приголосний: написав би, а варіант б – до слів з кінцевим голосним: написала б.

Категорія стану дієслова позначає відношення дії до суб’єкта та об’єкта мовлення.

Дієслова активного стану є перехідними і вживаються в реченнях, де суб’єкт дії, тобто діяч, виражений підметом, а об’єкт – прямим додатком (у формі Зн. або Род. відмінка). Напр.:

Жовте листя вкриває землю.

суб’єкт акт. дієсл. об’єкт

Пасивний стан твориться додаванням до активних дієслів постфікса –ся і вживається в реченнях, де об’єкт дії виражений підметом, а суб’єкт – додатком в Ор. відмінку. Напр.:

Земля вкривається жовтим листям.

об’єкт пас. дієсл. суб’єкт

Nota bene! Для української мови пасивні конструкції мало характерні. Вони можливі, коли суб’єкт дії є неживим предметом (або ж коли суб’єкта не названо), і категорично заборонені!!!, коли суб’єкт є істотою. Напр.: Досліди проводяться в запланованому режимі (можна);

Досліди проводяться вченими нашого інституту (не можна!)

Друге речення – це калька з російської мови, нав’язана нашій мові (особливо науковій та діловій) в період лінгвоциду.

Форм дієприкметника в сучасній українській мові є три:

1. активні дієприкметники теперішнього часу. Вони творяться за допомогою суфіксів –уч(ий), -ач(ий) і на сьогодні майже вийшли з ужитку, напр.: мотивуючий, падаючий. Натомість у російській мові такі форми дуже поширені, тому в роки лінгвоциду їх насильно впроваджували в нашу мову. В наукових працях 40-80-х рр. натрапляємо на десятки і сотні таких утворів, у мовленні вчених старшого покоління їх і досі не бракує, але все це кальки і їх можна замінити такими питомими для української мови способами:

• спільнокореневими прикметниками, напр.: мотивуючий = мотиваційний;

• синонімними прикметниками, напр.: діючий = чинний;

• еквівалентними іменниками, напр.: оточуюче середовище = довкілля;

• підрядними описовими конструкціями, напр.: зростаючий = який зростає.

2. активні дієприкметники минулого часу. Вони творяться від доконаних неперехідних дієслів за допомогою суфікса –л(ий). Такі утвори природні для сучасної мови і стилістично нейтральні, напр.: позеленілий, засохлий.

3. пасивні дієприкметники минулого часу. Вони творяться за допомогою суфіксів –н-, -ен-, -т-, напр.: написаний, досліджений, відлитий. Ці форми дуже характерні для нашої мови, широко вживаються в усіх стилях і як звичайні означення, і як компоненти терміносполук, і в складі дієприкметникових зворотів.

Nota bene! Як і в інших пасивних конструкціях української мови, у дієприкметникових зворотах з пасивними дієприкметниками не можна називати діяча-особу. Напр.:

• правильно: Зібраний і досліджений матеріал засвідчує…

або Матеріал, зібраний і досліджений упродовж кількох років, засвідчує…;

• неправильно!: Матеріал, зібраний і досліджений ученим, засвідчує…

Дуже поширені в нашій мові також скам’янілі форми дієприкметників, які тепер заведено називати безособовими формами на –но, -то, напр.: виконано, доведено і т. ін. Раніше вони мали чітку прив’язку до минуого часу, але в останні десятиліття значення минулого часу в них майже знейтралізувалося, тому однаково правильними є конструкції:

Роботу виконано вчасно;

Роботу буде виконано вчасно.

Прислівник – це самостійна частина мови, для якої характерне частиномовне значення ознаковості.

Коли прислівник стоїть при дієслові, то виражає ознаку дії, напр.: знаю мало, аналізує ретельно; коли стосується прикметника, дієприкметника чи іншого прислівника – виражає ознаку ознаки,напр.: дуже вдалий, трохи пророслий, надто інтенсивно. Сполучуваність з іменниками обмежена, тому прислівники поєднуються лише з такими групами іменників:

• віддієслівними: їжа натщесерце, ходіння пішки;

• назвами речей та осіб, при яких прислівник позначає спосіб їх появи чи набуття певного характеру (ознаки): кава по-турецьки, дівчина на виданні;

• іменниково-числівниковими сполуками (лише прислівники завширшки, завдовжки, завтовшки, завглибшки): Басейн 6 метрів завдовжки і 3 метри завширшки.

У професійному мовленні прислівники вживаюся дещо рідше, ніж у повсякденному, але відіграють у фахових текстах важливу роль. Частина їх перетворилася на терміни, напр., музичні, хореографічні, технічні.

Правопис прислівників залежить від їх походження:

1. первісні прислівник короткі, їх використовують для питання чи вказівки. Вони поєднуються з частками-префіксоїдами (суфіксоїдами) аби-, де-, ні-, будь-, хтозна-, -небудь, -сь. Їх правопис такий самий, як у співвідносних займенників: абиде, будь-коли, нія.;

2. відприкметникові прислівники творяться за допомогою суфіксів і сполук префіксів і суфіксів: добре, гірко, дешево, здалека, впусту, помалу тощо і пишуться переважно разом. Винятки! Прислівники з префіксом по- і суфіксами –ому, -и пишуться через дефіс, напр.: по-сусідськи.

Nota bene! Саме серед відприкметникових трапляється низка прислівників, утворених від вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників. Напр.: дорогий – дорого;

дорожчий – дорожче;

найдорожчий – найдорожче.

Запам’ятайте! Прислівники – це незмінювані слова, тому самі по собі вони ступенюватися не можуть. Кожен такий нібито проступеньований прислівник є просто похідним утвором від відповідної форми прикметника.

3. відчислівникові прислівники здебільшого пишуться разом: двічі, вп’ятеро, начетверо. Винятки! Прислівники з префіксом по- і суфіксом -е пишуться через дефіс, напр.: по-перше, по-десяте.

4. прислівники, утворені складанням основ пишуться разом, напр.: босоніж, споконвіку.

5. відзайменникові прислівники пишуться переважно разом, напр.: внічию, нащо, передусім. Винятки! Прислівники з префіксом по- і суфіксами –ому, -ему пишуться через дефіс, напр.: по-нашому, по-твоєму.

6. відіменникові прислівники пишуться:

• разом: вплач, вголос, на початку, угору;

• окремо (якщо іменник зберігає своє конкретне лексичне значення, тоді між прийменником та іменником ще можна часто вставити яке-небудь означення), напр.: без відома (бо може бути без мого відома), під силу, до сьогодні;

• через дефіс (дуже рідко): пліч-о-пліч, по-латині.

Складні випадки вживання прислівників:

1. відприкметникові прислівники іноді мають паралельні суфікси, напр.: безпечно = безпечне; марно = марне (переважають утвори з суфіксом –о, особливо у професійному мовленні); Примітка! З суфіксом –е вживаються прислівники, твірна основа яких закінчується на шиплячий звук: хороше, байдуже, дуже, гоже, рішуче, нетерпляче; у художньому стилі можна натрапити і на паралельні утвори з суфіксом –о: таємничо (П. Тичина)

2. помилки часто виникають у вживанні таких прислівників: