Типові помилки в утворенні та використанні форм ступенів порівняння:

1. Змішування в одне синтетичної та аналітичної форм, напр., більш глибший.

2. Використання в ролі допоміжного слова займенника самий (пов’язано з впливом рос. мови), напр., самий глибокий.

3. Використання замість форми найвищого, напр., кращі студенти (хоч має бути найкращі студенти).

4. Використання форми вищого ступеня у реченні без прийменників чи сполучників, напр., краще всього, брат старший мене (хоч має бути краще за/над усе, брат старший за/від мене чи ніж я). Не має сенсу і висловлювання на зразок: Команда нашого факультету була на змаганнях сильніша (тут бракує частини речення, де було б указано, з чим порівнюється).

Nota bene! У таких терміносполуках, як вища освіта, вищий ґатунок, старший/молодший науковий співробітник, молодші класи, старша школа тощо, прикметники вже втратили відтінок порівняльності.

Відмінкові форми прикметники творять за двома моделями і відповідно поділяються на дві групи:

• тверду (у Н.в. однини мають закінчення –ий, -а, -е), напр.,дорогий.

• м’яку (у Н.в. однини мають закінчення –ій, -я, -є), напр., дорожній. Таких прикметників небагато. Іноді закінчення –ий чи –ій розрізняють значення, напр., дружний – дружній.

Nota bene! Прикметники з елементом –лиций (круглолиций, червонолиций тощо) мають частину форм твердої, частину м’якої груп.

Значні труднощі можуть виникати під час відмінювання числівників. Тут слід пам’ятати про те, що слова цієї частини мови відмінюються за своїми специфічними системами, які залежать від особливостей будови і значення числівників. (У формі запитань на аудиторію пригадати про поділ числівників за будовою і за значенням).

Відповідно до відмінкових закінчень розрізняють такі типи словозміни числівників:

• перший тип – числівник один, що змінюється за родами, числами і відмінками подібно до прикметників;

• другий тип – сюди входять числівники два, три, чотири та всі збірні;

• третій тип – числівники від п’ять до двадцять, а також тридцять, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят.

Nota bene!

І. Тут усі непрямі відмінки мають паралельні форми, напр., шести/шістьох.

ІІ. Типовою помилкою є намагання відмінювати обидві частини складних числівників на зразок шістдесят – шестидесяти (через вплив рос. мови). Насправді змінюється тільки фінальна частина – шістдесяти/шістдесятьох.

• четвертий тип – назви сотень від двісті до дев’ятсот. Тут відмінюються всі складові частини, цілісність написання зберігається. Через це можемо спостерігати цікавий феномен: у слові є два закінчення, причому перше міститься всередині словоформи, напр., чотир-ма-ст-ами;

• п’ятий тип – числівники сорок, сто, дев’яносто, які у всіх непрямих відмінках мають закінчення –а;

• шостий тип – числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон і т. п. відмінюються як іменники другої і першої відмін;

• сьомий тип – порядкові числівники, які відмінюються за зразком прикметників.

Складені кількісні числівники відмінюють кожну частину окремо, напр., сімдесяти/тьох трьох. Це саме стосується дробових, де чисельник є кількісним, а знаменник порядковим числівником, напр., двома сьомими. Складені порядкові змінюють лише останню частину, напр., тридцять четвертим.

Правила сполучуваності числівників з іменниками:

1. Числівник один узгоджується в роді числі та відмінку з іменником, напр., один апельсин, одна груша, одно/е яблуко, одні окуляри. Nota bene! Форма множини одні позначає власне число лише у сполуці з множинними іменниками, назвами предметів парної чи симетричної будови. Якщо ж слово одні фігурує у висловлюваннях на зразок: Одні вчені схиляються до думки…, то воно означає «якісь, деякі» і виконує роль займенника.

2. Числівники два, три, чотири поєднуються з іменниками у формі Н.в. множини, причому наголос у цих іменниках такий самий, як у Р.в. однини, пор., синИ, але два сИни (це залишки особливого числа двоїни, яке було у граматиці староукраїнської мови). Nota bene! Якщо іменник у множині змінює основу, напр., киян-ин – кияни, дівчина – дівчата, то зі згаданими числівниками він поєднується у формі Р.в. однини, напр., три киянина, чотири дівчини (теж через залишкові явища двоїни)

3. Числівники від п’ять і далі, а також неозначено-к-сні (багато, мало, кілька) поєднуються з іменниками у формі Р.в. множини, напр., сім занять.

4. Дробові числівники поєднуються з іменниками у формі Р.в. однини, напр., одна друга гектара. Nota bene! Якщо у дробовій назві є елемент з половиною, то форма іменника залежить від числівника, назви цілої частини, напр., два з половиною гектари, але сім з половиною гектарів.

5. Незмінювані дробові числівники півтора, півтори поєднуються з іменниками у формі Р.в. однини, а півтораста – Р.в. множини, напр., півтора гектара, але півтораста гектарів.’

6. Збірні числівники поєднуються з іменниками, назвами істот, множинними іменниками та іменниками IV відміни у формі Р.в. множини (обидва, обидві – у формі Н.в. множини). Nota bene! Ці числівники майже не вживаються у професійному мовленні. Якщо в наукових чи офіційно-ділових текстах треба вказати точну к-сть предметів, названих множинним іменником чи іменником IV відміни, то використовують власне к-сні числівники у поєднанні з т. зв. лічильними словами штука, голова, пара, напр., десять голів телят, вісім штук курчат, три пари штанів і т. п.

7. При складених к-сних числівниках форма іменника залежить від останнього елемента числівника, напр., сорок один працівник, сорок два працівники, сорок шість працівників.

Займенник є особливою частиною мови і з точки зору значення, і з точки зору граматики. І справді займенники, як відомо, нічого спеціально не називають, а лише вказують на особи, ознаки, числа. Окрім того, словозміна займенників відбувається за кількома оригінальними типами відмінювання, вибір яких залежить від розряду, до якого входить той чи інший займенник. (Тут пригадати через запитання на аудиторію класифікацію займенників на розряди).

Особові займенники мають свою особливу систему відмінювання, у якій відмінкові форми творяться суплетивно, напр., я – мені, він – його.

Серед особових займенників є два, що часто, особливо у фаховому чи діловому мовленні, використовуються не в прямих значеннях. Це займенники Ви і ми. Слово Ви, для якого на письмі використовуємо велику букву, позначає т. зв. пошанну множину. Ним ми звертаємось до людей, старших за себе за віком чи ранґом, а також до незнайомих. Слово ми у наукових текстах позначає т. зв. авторську множину, яка у європейському науковому дискурсі покликана засвідчити, що будь-який особистий здобуток автора був би неможливий без праці і здобутків усіх його попередників у тій газузі, а також без консультацій чи дискусій з колегами.

Присвійні, вказівні та означальні займенники відмінюються за зразком прикметників, з якими співвідносяться. Єдиний вказівний займенник стільки відмінюється як числівник два. Серед присвійних є лише три незмінювані: його, її, їх. Їх має змінюваний варіант їхній. Думки мовознавців з приводу стилістичних особливостей варіантів їх/їхній розділилися: дехто вважає, що їхній є придатнішим для професійного мовлення, інші вважають кращим їх.

Питальні, відносні, неозначені та заперечні займенники, що, як відомо, є споріднені між собою, не мають єдиної системи відмінювання:

• слова хто, що та всі від них похідні в непрямих відмінках мають суплетивні форми (хто – кого, ніхто – нікому, дещо - дечим);

• слова який, чий, котрий та всі від них похідні відмінюються за зразком прикметників (якого, нікотрим);

• слова скільки та всі від нього похідні відмінюються як числівник два (скількох, скільком-небудь).

Nota bene! І. У заперечних та неозначених числівниках частки (префіксоїди) ні-, де-, аби- будь- при творенні форм непрямих відмінків з прийменниками від’єднуються від основи між ними та основою вставляється прийменник і всі три компоненти пишуться окремо, напр., ні до чого, аби в чиєму.

ІІ. Багато займенників у непрямих відмінках (особливо в місцевому) мають паралельні форми, напр., у моєму/у моїм, на чиєму/ на чийому/ на чиїм тощо. У професійному мовленні не використовують форм на –їм/ім., які є прерогативою розмовного та художнього мовлення. Натомість форми на зразок тої/тієї не мають жодних стилістичних обмежень.

Дієслово – одна з центральних частин мови. Для дієслів характерний найширший спектр граматичних категорій і форм. І це не дивно, бо, як слушно зазначає мовознавець А.Капелюшний: «Дієслово є засобом відтворення динаміки життя».

Професійне мовлення, бувши книжним за своєю ґенезою, містить дещо менший відсоток дієслів, ніж, наприклад, розмовне чи художнє, але ми маємо повсякчас пам’ятати, що «українська мова в побудові речення надає перевагу дієсловам у різних формах, а також дієприслівникам над віддієслівними іменниками» (Борис Антоненко-Давидович). Особливо недоречним є нагромадження у невеликому відрізку тексту іменників на –нн(я). Від цього застерігали ще в 20-х рр. ХХ ст. такі авторитетні лінгвісти, як Олекса Синявський, Олена Курило, Сергій Смеречинський.

Пор., напр.: «Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок у роботі.» і відредагований варіант: «Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки у роботі».

Подібно до іменника та інших іменних частин мови дієслово має низку варіантних форм, які можуть відображати семантичні та стилістичні нюанси, а можуть бути і цілком тотожні за змістом.

Українське дієслово утворює чотири форми часу:

• теперішній;

• минулий;

• давноминулий;

• майбутній.

Їх значно менше, ніж у будь-якій західноєвропейській мові, а тому кожна з часових форм передає по кілька значень:

І. Теперішній час позначає:

1. Дію, що відбувається в момент мовлення (це основне значення).

2. Постійно повторювану, регулярну дію, напр.: В університеті я вивчаю математику.

3.Дію, властиву предметові взагалі, напр.: Органічне скло розчиняється в ацетоні, дихлоретані.

4. Дію, яка обов’язково відбудеться незабаром, напр.: Завтра вирушаємо.

5. Дію, яка відбувалась у минулому (теперішній історичний), напр.: 1890 року Іван Франко засновує Радикальну партію.

ІІ. Минулий час позначає:

1. Дію, яка відбувалася до моменту мовлення (основне значення).

2. Дію, яка відбувалася після ще одної минулої дії (у реченнях із давноминулим часом), напр.: Дознався був владика, що сліпий старець чинить у Божому храмі одправу, і заборонив.

3. Дію, яка обов’язково відбудеться незабаром, тобто вживається замість майбутнього часу, напр.: Якщо зараз не спіймаємо таксі, я спізнилася.

4. Дію, яка відбувається регулярно, але коли це добре видно зз контексту (тільки в розмовних конструкціях), напр.: Та чхати я хотів на ці всі погрози.

ІІІ. Давноминулий час позначає:

1. Дію, що відбувалася перед ще одною минулою дією (основне значення). Приклад див вище.

2. Дію, яка була перервана у своєму розвитку іншою дією, напр.: Хотів був крикнути, та стримався; Лукаш знаходить сопілку, що був кинув, бере її до рук (Леся Українка).

IV. Майбутній час позначає:

1. Дію, яка відбудеться після моменту мовлення (це основне значення).

2. Позачасову дію (переважно у прислів’ях), напр.: З ким поведешся, того й наберешся.

3. Відсутність або неможливість теперішньої дії (у реченнях із запереченням), напр.: Ніхто так лекції не прочитає, як наш професор!

4. Повторювану дію, напр.: Тема України не раз порушуватиметься в інших творах письменника.

5. Раптову дію, яка була в минулому, напр.: Все було тихо. Аж тут як ударить грім!

6. Дію, яка вже відбулася, але яка видається майбутньою з точки зору діяча. Використовується в художніх творах, де зображення певних подій подано ретроспективно.

Труднощі з утворення часових форм дієслів можуть бути пов’язані:

а) з неправильним визначенням належності слова до дієвідміни.

Nota bene! І. Дієслова зі сполуками –оро-, -оло-, -ере-, -еле- в корені належать до І-ої дієвідміни і мають у ІІІ-ій особі множини теперішнього часу закінчення –уть (-ють), напр.: полоти – полють, колоти – колють.

ІІ. Дієслова з суфіксом –і- (-ї-) в основі належать до ІІ-ї дієвідміни, напр.: клеїти – клеять, доїти – доять.

б) з наявністю паралельних форм:

- стилістично нейтральних:

у теп. часі: дути – дму, дмеш = дую, дуєш;%

скакати – скакаю = скачу;

клепати – клепаю = клеплю;

стругати – стругаю = стружу;

у мин. часі: гаснути – гас = гаснув;

замовкнути – замовк = замовкнув;

зів’янути – зів’яв = зів’янув;

мерзнути – мерз = мерзнув;

тиснути - тис = тиснув;

м’якнути – м’як = м’якнув;

пожовкнути – пожовк = пожовкнув;

щезнути – щез = щезнув;

у майб. часі: недоконані дієслова творять аналітичні і синтетичні форми: буду писати = писатиму.

- стилістично забарвлених:

І-а ос. мн. у теп. часі має форми: пишемо (нейтр.) і пишем (розм. і худ.);

ІІІ-я ос. одн у теп часі має форми: літає (нейтр.) і літа (розм. і худ.).

в) з наявністю т. зв. архаїчних дієслів: бути, дати (і всі префіксальні), їсти (і всі префіксальні), усі слоа з компонентом -вісти (розповісти оповісти доповісти…). Вони мають особливі особові закінчення, які істотно відрізняються в літературному і діалектному мовленні. Напр., у літературній нормі: їсти – їси; дати – даси; розповісти – розповіси.

Слово бути у всіх особах теп. часу має форму є, але в художньому мовленні іноді використовують архаїчні форми: єсьм, єси, єсть, суть.

Спосіб дієслова показує відношення дії до дійсності. В українській мові дієслівних способів, як відомо, три:

• дійсний (позначає реальні дії);

• наказовий (позначає бажану дію і виражає заклик, прохання, пораду, наказ);

• умовний (позначає не наявну дію, а можливу).

Дійсний спосіб, окрім своїх основних значень, виражених часовими формами, може вживатися замість наказового способу в таких конструкціях:

а) зі словом щоб, напр.: Хай там як, а щоб він це зробив;

б) зі словами-частками дай, дайте + І-а особа одн. майб. часу, напр.: Дай поспіваю;

в) з формами ІІ-ї ос. множ. і одн. майб. часу доконаних дієслів, напр.: Ви таки виконаєте пропущену контрольну, а тоді будете допущені до іспиту;

г) з частками хай, нехай + дієслова теп. і майб. часів у ІІ-ій ос. одн. і множ., напр.: Нехай ви спершу напишете заяву на працевлаштування, а тоді ми вам покажемо наше виробництво.

Наказовий спосіб, крім основного, має ще такі значення:

1. Умови, за якої щось відбудеться, напр.: Вдар тут палицею – і зараз поллється вода.

2. Несподіваний вчинок, напр.: А він візьми та й спитай.

3. Дуже небажану примусову дію, напр.: Влітку всі відпочивають, а ти бігай до репетиторів готуйся до випускних іспитів.

4. Просту можливість, а якщо з часткою хоч – вкрай небажану можливість, напр.: Находився по всіх інстанціях, та ніде правди не допитався, хоч сядь та й плач.