Антропогене́з (грец. ανθρωπος — людина, γενεσις — виникнення) — походження і розвиток усіх видів роду Люди (Homo), розглянуті в біологічному (біологічна еволюція людини), психічному і соціокультурному плані.

Антропогенез — розділ антропології, що висвітлює питання про місце людини серед організмів, час і місце її виникнення, про первісний суспільний розвиток людей, про фактори олюднення безпосередніх предків людини — двоногих мавп.

В основі уявлень про антропогенез лежить симіальна (від лат. simia — мавпа) гіпотеза походження людини від високорозвинених мавпоподібних предків третинного періоду, уперше докладно розроблена і аргументованаЧ. Дарвіном (1871). Згодом було отримано багато нових палеонтологічних і етологічних (пов'язаних з вивченням поведінки приматів) даних, а також дані в області порівняльної біохімії, імунології, молекулярній біології ігенетики, що підтвердили цю гіпотезу. Друга половина 20 століття в антропології ознаменувалася інформаційним вибухом у результаті різкого збільшення числа знахідок викопних попередників людини в Африці і Євразії. Починаючи з 1960-х років, в антропології широко впроваджуються нові, насамперед, радіовуглецеві методи датування кісткових залишків і геологічних порід, що їх містять, а також методи молекулярної біології, що дозволяють установити приблизний час розходження сучасних видів приматів і людини від загального предка і визначити ступінь прямої спорідненості сучасних і викопних форм за особливостями будови їхніх молекул (ДНК, білків …).

Знайдено скелети представників роду Homo віком близько 2 млн років, за данними археології найдавніші скелети сучасної людини Н. sapiens мають вік біля 200 тис. років, аналіз генетиків дає наступні цифри по чоловічій лінії (Y-хромосоми) - 338 тис. р.,[1] по жіночій (мітохондральна ДНК) - 200 тис. р.[2] Найдавніші сліди трудової діяльності датуються 2,5-2,8 млн років (знаряддя з Ефіопії). Нові дані генетиків говорять про те, що спільний предок сучасної людини і шимпанзе існував 6 млн. років тому, а предок людини і неандертальця - 700 тис. р. тому.

Види	Епоха (млн років назад)	Ареал	Середній зріст (м)	Маса тіла (кг)	Обсяг головного мозку (см³)	Викопні залишки	Дата відкриття/першої публікації
H. habilis	2,2 — 1,6	Африка	1,0 — 1,5	33 — 55	660	багато	1960/1964
H. erectus	2 — 0,03	Африка, Евразія (Ява, Китай, Кавказ)	1,8	60	850 (ранні підвиди) — 1100 (пізні підвиди)	багато	1891/1892
H. rudolfensis	1,9	Кенія				1 череп	1972/1986
H. georgicus	1,8	Грузія			600	декілька	1999/2002
H. ergaster	1,9 — 1,4	Південна і Східна Африка	1,9		700—850	багато	1975
H. antecessor	1,2 — 0,8	Іспанія	1,75	90	1000	2 стоянки	1997
H. cepranensis	0,9 — 0,8?	Італія			1000	1 черепна кришка	1994/2003
H. heidelbergensis	0,6 — 0,25	Європа, Африка, Китай	1,8	60	1100—1400	багато	1908
H. neanderthalensis	0,35 — 0,03	Європа, Західна Азія	1,6	55 — 70 (кремезні)	1200—1700	багато	(1829)/1864
H. rhodesiensis	0,3 — 0,12	Замбія			1300	дуже мало	1921
H. sapiens sapiens	0,2 — до тепер	всюди	1,4 — 1,9	50 — 100	1000—1850	живе зараз	—/1758
H. sapiens idaltu	0,16 — 0,15	Ефіопія			1450	3 черепи	1997/2003
H. floresiensis	0,10 — 0,012	Індонезія	1	25	400	7 осіб	2003/2004

Кам'яна́ Моги́ла — світова пам'ятка давньої культури в Україні поблизу Мелітополя смт. Мирне у Запорізькій області над річкою Молочною, Національний історико-археологічний заповідник. Пагорб, що тисячоліттями служив людям вівтарем для відправлення релігійних обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень — петрогліфів.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Геологічний нарис

• 2 Історія досліджень

• 3 Гроти Кам'яної могили

• 4 Петрогліфи (наскельні зображення)

  • 4.1 Петрогліфи Кам'яної могили

  • 4.2 Датування

• 5 Сучасний стан

• 6 Примітки

• 7 Література

• 8 Посилання

Геологічний нарис[ред. • ред. Код]

У геологічному відношенні пам'ятка природи Кам'яна могила, розташована на 16 км північніше міста Мелітополя, являє собою останець пісковика Сарматського моря(третинного періоду), з тріщинами і розломами, що привели до нагромадження плит і утворення великого числа гротів. Близько 12 млн років тому тут була піщана мілина, механізм намиття якої визначив особливості речовинного складу і неоднорідність (шаруватість) піску.

Потім тут виникло Понтійське море і утворилися вапнякові відклади (правий берег ріки Молочної, с. Терпіння). З плином часу море змінила пустеля, відклалися червоно-бурі залізо-марганцеві глини. Надалі на цій місцевості утворилася западина ріки пра-Молочної, води якої проникали углиб землі. Ймовірно, що саме в цей час інфільтровані підземні води відклали кременистий матеріал у міжзерновому просторі піску. Пісковик утворився монолітним кварцитоподібним, що важко піддається розпилюванню (за відомостями працівників музею). Надалі, за сформованими у пісковику тріщинами, відклалися зростки оксидів заліза і марганцю. Таким чином, сформувався локальний піщаний моноліт.

У період танення льодовика, що зупинився на широті міста Дніпропетровська, стікаючі на південь води утворили долини рік і вимивини на правому березі ріки пра-Молочної. Внаслідок природного поглиблення її русла великий острів кварцитоподібного пісковика виявився на поверхні долини, підносячись над навколишнім ерозійним ландшафтом. Саме процеси локального окременіння піску зумовили різко відмінні фізико-механічні властивості цього пісковика в порівнянні з прилеглими породами, схильними до процесів ерозії.

Внаслідок фізичного вивітрювання монолітний масив пісковика розколовся на плити певної потужності (звичайно близько 0,5 м), пов'язаної з товщиною шарів піску, відкладеного на початковій стадії формування об'єкта. Межі шарів фіксувалися тонкими нальотами глинистого матеріалу, що характеризують різку зміну режиму осадонакопичення. Гравітаційні процеси спричинили сповзання плит крихкого кварцитового пісковику, а неоднорідний розмив порід основи останця викликав додаткову концентрацію напружень в його масиві, що привело до численних розломів, просідань, химерного нагромадження плит і утворення гротів.

Потрібно відзначити властивість місцевого пісковика окиснюватися (оксиди заліза) і перетворювати поверхню на тверду кірку, яка в атмосферному середовищі не втрачає своїх міцнісних властивостей, що сприяло збереженню петрогліфів на плитах печер.

Історія досліджень[ред. • ред. Код]

Перші письмові відомості про унікальну пам'ятку історії і природи належать до кінця XVIII ст. У 1778 році біля Кам'яної могили встановили поштову станцію. У 1793році на карті Мелітопольського повіту Таврійської губернії це місце позначалося «Камінь-Ююн-Таш», що в перекладі з тюркського означає «камінь збору» (історичне місце збору татарських орд для експансії на землі України та Польщі). У 1837 році тут побував відомий російський академік П. І. Кьоппен, який писав про пам'ятку: «Кам'яна могила. Так в Мелітопольському повіті називається горб, що складається з величезних куп пісковика, і знаходиться на правому березі ріки Молочної… Навалені тут природою камені то виступають із землі вертикально, то, відхиляючись у протилежні боки, утворюють начебто навіси. У одному місці між скель, що обросли мохом, знаходиться проміжок на зразок вулиці… і тут-то колись був вхід до печери, в якій один з моїх провідників, що був в дитинстві пастухом і нерідко з товаришами тут проводив час, бачив на стінах написи, з яких один був завдовжки з аршин або більше, складаючи один рядок; в інших місцях були висічені окремі слова. Вхід до цієї печери занесений піском близько 1822 року».

У кінці XIX ст. археолог Веселовський Микола Іванович, відомий своїми розкопками скіфських курганів, зайнявся дослідженнями кам'яного «кургану». Зазначимо, що аналогічно з горбами-курганами (давніми похованнями, могилами) отримала свою назву і Кам'яна могила, хоча власне могилою вона не є. У «Звіті археологічної комісії» за 1890 рік М. І. Веселовський описує роботи по проникненню в печери, аналізує відкриті гроти і малюнки, прорізані на плитах стелі. У 1934–1938 рр. дослідження В. Даниленка і Отто Миколайовича Бадера дозволили виявити гроти з унікальними печерними зображеннями, що дало можливість краще зрозуміти побут і культуру народів, які у давнину населяли український степ. Сім польових сезонів (1951–1957 рр.) віддав вивченню пам'ятки видатний український археолог Михайло Рудинський (1887–1958). Він підготував чудову монографію «Кам'яна могила», яка привернула до пам'ятки увагу світової наукової громадськості.

Сьогодні об'єкт перетворено у музей, а вивчення унікальних гротів, наскельних зображень і написів продовжує дослідницька група при створеному заповіднику (керівник Б. М. Михайлов).