Загальні вимоги до усної форми української мови за професійним спрямуванням

Усну форму спілкування визначають такі специфічні риси:

• ясність (недвозначність) у формулюванні думки;

• логічність, смислова точність, чіткість, а звідси небагатослівність мовлення;

• відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;

• відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення, в яких відбувається спілкування;

• співмірність мовних засобів і стилю викладу;

• укладання природних, узвичаєних словосполучень, характерних мовленню; вдалий порядок слів;

• різноманітність засобів;

• самобутність, нешаблонність в оцінках;

• ефективність мовлення, красномовство;

• милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.

Писемна форма української мови за професійним спрямуванням

Писемна форма української мови за професійним спрямуванням знаходить матеріальну форму реалізації в державних актах, законах, міжнародних угодах, деклараціях, статутах, інструкціях організацій та установ, адміністративному й приватному листуванні, різновидах канцелярської документації – договорах, довідках, заявах, квитанціях, звітах, наказах, оголошеннях, посвідченнях, протоколах, розписках тощо. Отже, матеріальним носієм писемної форми української мови за професійним спрямуванням є документ.

Документ – (лат. – “навчальний приклад”, “доказ”, “свідоцтво”) – це засіб закріплення на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, диску, перфокарті, дискеті) інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності й розумової діяльності людини.

Термін уживається з ХVІІ ст., ним стали називати ділові папери, що мали правове значення. У подальшому розвинулися такі значення цього терміна:

1. вузьке, побутове – паспорт, посвідчення;

2. письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;

3. матеріальний об’єкт, у якому міститься та чи інша інформація;

4. переносне, поширене, що може свідчити про що-небудь, підтверджувати його (витвір мистецтва, проект, фотографія, магнітофонний запис, креслення тощо).

У Держстандарті документ визначається як засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини.

Багатозначність терміна пояснюється використанням його в різних сферах діяльності. Для студента – це студентський квиток, для громадян – це паспорт, для історика – це першоджерело, для вчителя – засіб фіксації і передачі інформації. Однак спільною і найхарактернішою їх ознакою є те, що вони стають джерелом інформації.

Офіційні (службові) документи залежно від сфери їх застосування та функціонування поділяються на управлінські, наукові, технічні (конструкторські, технологічні, виробничі та інші).

Поняття “службовий документ” охоплює:

1. директивні та розпорядчі документи (закони, постанови, рішення, накази та інші);

2. адміністративно-організаційні документи (плани, листи, акти, звіти, протоколи тощо);

3. документи, що фіксують особистий склад працівників (заява, автобіографія, паспорт);

4. фінансову документацію;

5. облікову документацію;

6. документацію, що регулює міждержавні стосунки (конвенції, комюніке, ноти, меморандуми).

У процесі історичного розвитку сформувалися три жанрові різновиди:

• дипломатичний, що включає такі змістово-структурні види документації, як конвенції, комюніке, ноти, меморандуми, міжнародні угоди тощо;

• юридичний – використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини: між державою та приватними особами; між підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами. Він реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та інших документах;

• законодавчий, що композиційно і стилістично різнооформлений у таких видах паперів, як закони, укази, акти, конституції, статути;

• адміністративно-канцелярський, який охоплює директивні постанови, рішення, накази, розпорядження та матеріали поточного справочинства – угоди, договори, заяви, характеристики, доручення, розписки, оголошення тощо.

Адміністративно-канцелярська документація є найбільшою за обсягом, тому її поділяють на: планово-звітну; розпорядчу; облікову; епістолярну.

У суспільстві документ виконує такі специфічні функції.

Управлінська – документ є інструментом управління. Ця функція притаманна низці управлінських документів (планово-звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління.

Правова – документ є засобом закріплення і змін правових норм та правовідносин у суспільстві; ця функція є визначальною в законодавчих та правових нормативних актах, що створюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також будь-які документи, які набувають правової функції тимчасово.

Історична – документ є засобом закріплення історичних відомостей про розвиток суспільства. Цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження.