Укладання зовнішньоекономічного контракту: все починається з простих деталей
Жодна операція експорту (вивозу) або імпорту (ввозу) товару не здійснюється в Україні без укладення зовнішньоекономічного контракту. Не зважаючи на те, що сфера зовнішньоекономічної діяльності досить непогано врегульована як національним законодавством, так і міжнародними документами, у суб’єктів міжнародної торгівлі раз за разом виникають юридичні ускладнення в процесі укладання та реалізації ЗЕД-контрактів на практиці.
Національне законодавство під зовнішньоекономічним договором (контрактом) розуміє матеріально оформлену угоду двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності. Розглянемо основні моменти, на які слід звернути увагу при укладанні ЗЕД-контрактів, що у подальшому можуть значно вплинути на реалізацію цього контракту на практиці, а також на спроможність захистити свої інтереси у національному суді або ж комерційному арбітражі.
Нормативно-правова база
Отже, ЗЕД-контракт укладається виключно між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними контрагентами. Іншими словами, зовнішньоекономічний контракт – це різновид цивільно-правового договору, який відрізняється від інших видів договорів особливим суб’єктним складом та, певна річ, особливою сферою застосування – міжнародна торгівля.
ЗЕД-контракти є частиною цивільного законодавства, однак, з огляду на специфіку регулювання таких контрактів на практиці, на них також поширюється й спеціальні норми національного законодавства, як-то: Господарський кодекс України, ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. (далі – Закон про ЗЕД), ЗУ «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. (далі – Закон), ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р., Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201 (далі – Положення), а також міжнародне законодавство, що є обов’язковим для України. До нього в сфері ЗЕД, зокрема, відноситься Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. (далі – Віденська конвенція), Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року, Правила Інкотермс 2010, розроблені Міжнародною торговою палатою, тощо.
Застосовне право
Права та обов'язки сторін ЗЕД-контракту визначаються матеріальним та процесуальним правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Про це прямо вказує Положення. Однак на практиці, і це підтверджує ч.1 ст.32 Закону, сторони ЗЕД-контракту самостійно обирають право, що буде регулювати зміст їх правочину. Більше того, дуже часто сторони обирають різне право до різних частин ЗЕД-контракту (ст. 5 Закону). Однак при цьому вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим.
Щоправда право сторін самостійно обирати застосовне право почасти не є абсолютним, адже, наприклад, право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстроване. До того ж, незалежно від права, що підлягає застосуванню, суд може застосовувати імперативні норми права іншої держави, які тісно пов’язані з відповідними правовідносинами. Вважається, якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин (ЗЕД-контракт) більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Форма
Частина 2 ст. 6 Закону про ЗЕД встановлює обов’язкову просту письмову форму договору, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Таку ж імперативну норму підтримує й ч. 3 ст. 31 Закону. При цьому ст. 31 Закону містить більш конкретизовані вимоги щодо форми зовнішньоекономічного договору. Отже, якщо сторони правочину знаходяться в різних державах - форма контракту залежить від права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено контрактом. Форма ж правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, - права України.
Отже, письмова форма зовнішньоекономічного контракту, однією із сторін якого є резидент України, є обов'язковою, інакше договір може бути визнаний недійсним. Дане твердження знаходить своє відображення й у рішенні КСУ від 26.11.98 р. № 16-рп/98, в якому зазначено, що положення ч. 2 ст. 6 Закону про ЗЕД треба розуміти так, що передбачена ним письмова форма є обов’язковою для будь-якого ЗЕД-контракту, що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом або міжнародним договором України.
До речі, Віденська конвенція допускає укладання ЗЕД-контрактів в усній формі. Однак Україна ратифікувала Віденську конвенцію із застереженнями стосовно можливості укладання ЗЕД-контрактів у будь-якій іншій формі, крім письмової.