2. Стародавній Вавилон та Ассирійське царство

В подальшому ассирійські палаци дещо відрізнялися від вавилонських. Стіни ассирійських палаців будувалися не з цегли-сирцю, як у вавилонських, а викладалися кам’яними плитами, їх прикрашали рельєфні фризи. Вхід до палаців прикрашався велетенськими скульптурами людинолевiв або людинобикiв.

Таблиця 1.3.

Отже, культура Дворіччя – це результат творчої діяльності ряду народів: шумерів, аккадцiв, амореїв, ассірійців, вавілонян. Найважливішими досягненнями цієї культури було: будівництво міст, винайдення писемності, кольорового скла, створення професійної армії, перших у світі правових кодексів, виробів з дорогоцінних металів, розвиток наукових знань. Культура Месопотамії значно вплинула на подальший культурний розвиток близькосхідних та європейських кран.

3. Модель соціокультурного буття стародавнього Єгипту

Однією з найдавніших світових цивілізацій є Єгипет (назва походить від старогрецької “Айгюптос” – чорна земля). У VІ тис. до н.е. у долині р. Ніл виникли перші соціальні утворення, які оформились в централізовану державу вже у 3300-3000 рр. до н.е. Централізація влади проявилась в різних галузях життя: в сфері матеріального виробництва (перехід до мідних знарядь праці, удосконалення iригацiйної системи землеробства, розвиток ремесла, торгового обміну); в суспільному житті (урбанiзацiя та поява соціальної ієрархії); у духовній сфері (розвиток заупокійних культів, божественного культу володаря, солярного культу); у появі ієрогліфічного письма.

Сільськогосподарська діяльність єгиптян була заснована на поливній іригаційній системі, що створювало умови для етнічної й господарської стабільності та тривалої культурної традиції..

Поступово, завдяки різним соціально-історичним проявам сформувалася своєрідна єгипетська культура. У житті єгиптян реальне й уявне злилося воєдино. Поєднання у єдиний ансамбль духовних та технічних надбань людства створило унікальну цивілізацію, яка поділяється на певні історичні періоди розвитку:

• Раннє (Стародавнє) царство (ХХХ – ХХVIII ст. до н.е.) – епоха великих пірамід.

• Середнє царство (ХХI –ХVII ст. до н.е.) – розпад держави з утворенням двох центрів – у Дельфах і Фівах. Популярними стають скульптурні зображення, що набувають портретних рис, простежується спроби передачі психології особистості

• Нове царство (ХVІ – ХІ ст. до н.е., 1580-1085 рр. до н.е.) починається з XVIII династії. Розквіт Єгипту завдяки засновнику Нового царства – Тутмосу ІІІ. Найбільшої могутності Єгипет досягає при правлінні ХІХ династії (близько 1400-1200 рр. до н.е.) – Рамзесіди, особливо Рамзеса ІІ Великого.

Мiфологiчно-релiгiйнi вірування визначили особливості світогляду, культури та способу життя єгиптян. Релігія в Єгипті набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури. Вона поєднувала в собі фетишизм i тотемізм, політеїзм i монотеїзм, теогонію^* i космогонiю^*, переплетення культу i суперечливих міфів.

За зразком відносин людського класового суспільства серед єгипетських богів також з’являється ієрархія. Обожнювалась i особа самого царя – починаючи з IV династії. При вступі на престол фараону надавали особливе ім’я, пов’язане з іменем Бога Ра, “сином” якого вважався фараон. Після смерті фараон ставав головним божеством потойбічного світу. Пантеон богів Стародавнього Єгипту виник у період, коли єгиптяни перейшли до землеробства. У Єгипті майже всі тварини, починаючи з крокодила і закінчуючи мишею, обожнювалися. Культ тварини зберігався протягом усієї історії Єгипту, священними вважалися сила, мудрість та здатність до передбачення явищ природи.

Т акож, єгиптяни обожествляли сили природи i небесні світила. Такі божества мали загальний характер. Найшановнішим був Бог Сонця – Ра, його зображали у вигляді бика або жука, що котить по небу сонячний диск. У зв’язку з централізацією країни, культ Сонця – Ра перетворився на державний культ верховного Бога. Найвищого розвитку культ Сонця досяг за часів фараона Аменхотепа IV (Ехнатон – син Сонця). Близько 1400 р. до. н.е. Ехнатон постав проти різноманіття та замінив його на поклоніння Сонцю. Так, Бог сонячного диска – Атон, проголошений єдиним верховним державним божеством.

Б

Рельєф з храму Атона в Ахетатоні: поклоніння Атону

ожество Нілу звалося Хапi, Землі – Геб, Неба – Нут, Місяця – Тот. За дуже ранніх часів з’являються зображення божеств у вигляді людської фігури. Наприклад, Богиня Правди представлялася у вигляді жінки з пером на голові, Бог творчої могутності Мін – в образі чоловіка.

Особливого значення надавалося заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Осiрiса – Бога підземного царства і померлих. Царство мертвих знаходилося на Заході у Лiвiйськiй пустелі. Межею між світом мертвих i живих була р. Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми – на західному.

З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя набула широкого розповсюдження серед єгиптян. Віра у потойбічне життя була досить стійкою, саме з ідеєю безсмертя пов’язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла: у позаземному світі воскресала не лише душа, а й тіло, для довічного існування, тому небіжчика бальзамували i муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, фактично дзеркальним відображенням світу живих.

ЗАУПОКІЙНИЙ КУЛЬТ, УЯВЛЕННЯ ДАВНІХ ЄГИПТЯН ПРО ДУШИ

Душа КА – визначає долю людини, як правило КА зображали у вигляді людини (зігнувши руки у ліктях та поклавши їх на голову). Спочатку КА розумілась як певна життєва сила богів, але поступово КА наділяється кожній людині. КА стає двійником і має людський вигляд. КА – це “друге я”, котре народжується разом із людиною, міцно з нею пов’язане, а цей зв’язок триває й після смерті. Враховуючи схожість людини й КА, у гробницю ставили статую померлого, яка й була сховищем душі. КА мала властивість залишати гробницю й пересуватись у позаземний світ.

Душа БА відповідає за всі життєві функції людського організму (їсть, п’є та ін.). БА зображали у вигляді птаха з людською головою (іноді людськими руками). Попервах душу БА мали тільки боги та фараони, поступово вона стала втіленням життєвої сили кожного, існуючи й після смерті, зберігаючи зв’язок із померлим. БА наділялась здатністю (на певний час) розривати зв’язок із тілом та вільно пересуватися.

Душа АХ – позаземне (загробне) втілення людини, середнє між душею й духом; трактували у якості нижчих божеств, що були посередниками між людьми й богами; прообраз уявлень про ангелів й демонів. Спочатку наділялась тільки богам та фараонам, саме в АХ перевтілювався після смерті фараон. Як правило зображали у вигляді чубатого ібіса. Для досягнення загробного блаженства, за думкою жерців, необхідно було знати багато різноманітних магічних заклинань. Сакральними текстами були молитви богам та релігійні гімни, записи погребальних обрядів, “Тексти пірамід”, “Тексти саркофагів”, “Книга мертвих” (описується загробне царство та суд).

Таблиця 2.2.