3. Етапи формування земної цивілізації. Культура первісної доби

Тривалий час питання історичного походження та розвитку землі залишалися монополією філософії бо бракувало фактичного матеріалу в даній галузі. Перші наукові гіпотези відносно походження землі та сонячної системи (засновані на астрономічних спостереженнях) з’явилися лише у ХVІІІ ст.

Теорія І. Канта. Першою була знаменита теорія І. Канта (1755). Він вважав, що сонячна системи виникла з первинної матерії, до того вільно розсіяної у космосі. Частки цієї матерії вільно пересувалися і, зіштовхуючись, втрачали швидкість. Найбільш важкі та щільні, під впливом сили тяжіння з’єднувалися одна з одною, утворюючи центральний згусток – Сонце, яке, у свою чергу, притягувало найбільш віддалені, дрібні та легкі частки. Так виникла певна кількість обертових тіл, частина яких була втягнута в єдиний потік та утворила кільця газоподібної матерії. В окремих кільцях утворювалися більш щільні ядра, які притягували дрібні частки, формуючи кулясті скупчення матерії. Так, за І. Кантом, утворювалися планети, які продовжували обертатися навколо сонця, утворюючи сонячну систему.

Небулярна теорія Лапласа. У 1756 р. французький геометр і астроном П’єр Симон Лаплас висунув небулярну теорію. Він вважав, що сонце спочатку існувало у вигляді розпеченої газоподібної туманності (небули) із незначною щільністю, але колосальних розмірів. Ця туманність повільно оберталася у просторі. Під впливом сил гравітації туманність поступово стискувалася, збільшуючи швидкість.

У ХVІІІ ст. за геологічними дослідженнями, відкладення, що складають земну кору було прийнято підрозділяти на первинні (палеозойська ера), вторинні (мезозойська ера) та третинні (кайнозойська ера) утворення. Дослідження руху та історії розвитку земної кори, вивчення послідовності формування геологічних тіл та гірських порід, призвело до створення (загальної для всієї земної кулі) стратиграфічної шкали^*.

Палеозойська ера (грец. palaios – давній + zōḗ – життя) – одна з груп (ератем) стратиграфічної шкали прошарків земної кори та відповідна їй ера геологічної історії Землі. Тривалість ери – 340-350 млн. років; почалась 570 млн. років і закінчилась 230-220 млн. років тому. У 1837 р. англійський геолог А. Седжвік включив до складу палеозойської ери дві системи – силурійську та девонську. Однак на сьогодні до палеозою входять 6 геологічних систем: кембрійська, ордовікська, силурійська, девонська, каміння-вугільна та пермська. Існували великі земні платформі: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південно-Китайська, Північноамериканська, Бразильська, Африканська, Австралійська та Індостанська. Вони відрізнялися спокійними тектонічними формами та іноді заливалися мілководними морями, місцями простежувалися льодовикові відкладення (Південна Америка, Південна Африка, Австралія та Індія).

В палеозойську еру почав формуватися органічний світ, він населявся прадавніми рифотвірними організмами, що вимерли наприкінці раннього кембрія. Поступово розповсюдились прадавні членистоногі (трилобіти), які вимерли наприкінці палеозою. Ще пізніше (кембрійський період) з’явились справжні молюски та перші безхребетні, що вільно пересувалися по морській поверхні: граптоліти, головоногі молюски. Наприкінці палеозою широко розповсюдились одноклітинні тварини (форамініфери). З перших хребетних в палеозої з’являються риби: безщелепні, дводишні. З останніх розвинулись земноводні (амфібії) – перші тварини, що вийшли на сушу (девонський період). У кам’яновугільному та пермському періодах вже існували травоїдні та хижі плазуни. Також швидко у палеозої розвивалась рослинність: від водоростей та примітивних низькорослих рослин (псилофіти) до хвощеподібних, древовидних та різноманітних папоротей. На той час сформувалися вугільні, нафтові, піщані, фосфоритові, калійно та кам'яно-сольові, вапняні та мармурові родовища. Можливо, на початку палеозойської ери вже існували величезні материкові масиви, що визначили палеогеографічну обстановку наступної геологічної історії Землі.

Мезозойська ера (грец. mesos – середній, проміжний + zōḗ – життя) – передостання група системи стратиграфічної шкали, охоплює час приблизно від 230-240 до 67-65 млн. років тому, тривалість бл. 167-175 млн. років. Мезозойська ера вперше виведена у 1841 р. англійським теологом Дж. Філліпсом та підрозділяється на три системи (періоди): тріасова, юрська та крейдова. Під час мезозойської ери сформувалися основні контури сучасних материків. Землю заселяли найрізноманітніші рептилії, які поділилися на водних ящерів (плезіозаври та іхтіозаври), наземних ящерів – динозаврів (ігуанодонти, трахидонти, стегозаври та ін.) та літаючих ящерів (птерозаври). У другій половині мезозою вологий тропічний клімат сприяє появі перших квітів, ще більшу розповсюджуються ссавці, а в повітря піднімаються примітивні зубасті птахи (археоптерикси). Однак наприкінці мезозою крупні рептилії (динозаври) вимерли.

Кайнозойська ера (грец. kainos – новий + zōḗ – життя) – наймолодша група стратиграфічної шкали прошарків земної кори та відповідна їй новітня ера геологічної історії Землі, початок − 66 млн. років тому. Назва запропонована англійським геологом Дж. Філліпсом у 1841 р. (тривалість 60-70 млн. років.). В той час фактично остаточно складається розподіл материків та океанів. Клімат кайнозою був значно теплішим сучасного, але періодичні материкові ландшафтні зміни призвели до поступового охолодження клімату. Це спричиняло кількаразове утворення материкових заледенінь. Останній за часом льодовиковий покров у Північній Америці та Європі зник 10-12 тис. років тому. Кайнозой підрозділяється на палеогенову, неогенову та антропогенову системи (періоди). На початку антропогену з’являється перша примітивна людина.

З агальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три етапи: дикість, варварство, цивілізація. Такий розподіл запропонував наприкінці XVIII ст. шотландський філософ Анрі Фергюсон. Культура первісної доби матеріальна. Велику роль відіграли техніка та метали виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Тому матеріали, які були провідними в господарському житті, i дали назви відповідним основним історико-культурним періодами: кам’яна доба, мідна доба, доба бронзи та заліза.

П

Палеоліт. Галечні знаряддя. Бл.2,6 млн. рр.до н.е.

ервісна доба – один з триваліших етапів культурного розвитку: формується сама людина, суспільна організація, основи господарської діяльності, започатковуються релігійні вірування i культи та види мистецтва. Загалом людина первісної доби за інтенсивністю своєї розумової діяльності та культурного освоєння навколишнього середовища навряд чи може поступитися сучасній людині, оскільки основи цивілізацій в її найголовніших проявах були започатковані саме зі стародавніх часів.

З нання про культурний та духовний світ людини дають археологiчнi знахiдки, що подiляються на мiсця проживання давнiх людей, поховальнi пам’ятки, мiсця культового призначення та окремi предмети. Як правило, вони доходять до нас у виглядi культурного шару, що являє собою сумiш землi та решток археологiчних пам’яток.

Кам’яна доба – найдавнiший перiод розвитку людства, коли знаряддя працi виготовлялися з каменю, дерева та кістки. Хронологічно поділяється на три періоди:

• Давній кам’яний вік (3-2,6 млн. – 12 тис. до н.е.) – палеолiт (грец. palaios – давній + lithos – камінь) – час існування допотопної людини, перевага надається полюванню та збиральництву рослинної їжі. Стадні суспільні відносини.

Палеоліт поділяється:

• р

  Палеоліт. Кам’яний наконечник із “ніжкою”. Північна Африка.

  анній палеоліт (3-2,6 млн. – 40 тис. до н.е.) – олдувайська, ашельська епохи;

• середній палеоліт (40 – 26 тис. до н.е.) – мустьєрська епоха;

• пізній палеоліт (25 – 12-10 тис. до н.е.) – ориянська, солютрейська, мадленська епохи.

П алеоліт – епоха існування прадавньої людини та доісторичних тварин (які на сьогодні вимерли). Він співпадає з двома першими великими етапами четвертинного геологічного періоду – еоплейстоценом і плейстоценом.

П

Палеоліт. Ашельське рубило. Північна Африка. Алжир.

ершi зразки матерiально культури первісної людини з’являються в ранньому палеолiтi. Знаряддя працi були досить примiтивними i протягом тривалого часу первісне людство фактично не зазнало змiн у засобах оброблення каменю. Поряд iз застосуванням палицi та каменю як зброї, людина декiлькома грубими вiдщепами почала виготовляти знаряддя працi з гальки шляхом оббивання з одного – (чопери), або обох бокiв – (чопiнги). Удосконалення обробки чопiнгiв спричинило появу ручного рубила, яке мало досить широке застосування.

З

Архантроп (сінантроп)

начним кроком вперед у технiцi оброблення та використання каменю стали нуклеуси. Це каменi, з вiдщеп яких почали виготовляти знаряддя працi (скребки, свердла). З’являються протосокири-рубила, або клiвери. На деяких стоянках вiднайдено й списи. Значний переворот у технiцi оброблення каменю стався з широким використанням кременю. Кременева iндустрiя, що робилася на вiдщепах, представлена скребками, трикутниковими гостроконечниками, зубчастими знаряддями для обробки дерева. У ранньому палеолiтi люди почали видобувати вогонь, споруджувати округле (зовнi сферичне) житло.

П оява однотипних знарядь праці свідчить про зародження мислення. Наслідки стали відчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха), коли на зміну збиральництва прийшло полювання, починає набувати сили логіка сприйняття у процесі засвоєння навколишнього середовища. У періоди збиральництва та полювання, коли люди вели кочовий спосіб життя, було свідоме регулювання росту населення. Тобто природні інстинкти збереження потомства трансформуються для потреби скоротити чисельність племені, але забезпечення життєдіяльності інших членів. Так, кочове плем’я, мало дітей не більше, ніж доросле населення могло їх нести на собі (наприклад, бушменка могла носити дитину, віком до 4-х років, по 7-8 км. У процесі життєзбереження перевага надавалася хлопчикам).

Л

Кроманьйонець

з гроту Кро-Маньон.

Неандерталець

з Ла-Шапель-о-Сен.

юдина муст’єрського періоду змушена виготовляти спеціальні знаряддя: вістря для списів, гостроконечники, скребла для обробки шкур. На зміну архантроп², що жив збиральництвом приходить неандерталець, у пізньому палеоліті йому на зміну приходить кроманьйонець^*, удосконалюючи знарядь праці: різці, пластини, шила, голки; ведучи колективне полювання, осілий спосіб життя та утворюючи первісні поселення – стоянки.

• С ередній кам’яний вік (12-8 тис. до н.е.) – мезолiт (протонеоліт, епіпалеоліт) (грец. mesos – середній, проміжний + lithos – камінь) – до цього періоду належать культури: азільська, гарденаузька (Європа), маглемозе та ертебелле (Північна Європа), натуфійська (Південно-Західна Азія), хоабінська (Південно-Східна Азія). За доби мезолiту завершується формування великих рас. Отримали поширення лук та стріли, приручена собака.

В

Складний гарпун

Данія. Мезоліт

епоху мезоліту людина веде осілий спосіб життя: починається розподіл праці, чоловік полює, а жінка веде домашнє господарство. Це впливає на художню культуру: чоловіки малюють тварин, сцени полювання, жінки – орнаменти, прикрашаючи ними речі побуту. Хоча, орнамент відомий ще з часів палеоліту. Наприклад, у ХІХ ст. на Мезинській палеолітичній стоянці (частково – теріторія сучасної України) було знайдено кам’яні та кістяні вироби (знаряддя, голки, прикраси, залишки жител) з геометричним малюнком. Цей геометричний стиль копіював природний зріз бивня мамонта.

• Н

  Неоліт. 1. Глиняна жіноча статуетка. 2. Гарпун з рогу. 3. Глиняний посуд.

  овий кам’яний вік (8-4 тис. до н.е.) – неоліт (грец. nеos – новий + lithos – камінь) – перехід від привласнюючого господарства (мисливство, збиральництво) до виробничого (землеробство, скотарство). На Стародавньому Сходi у неолiтi утворилися першi держави в Переднiй Азії, Пiвнiчно-Схiднiй Африцi: Шумер, Аккад, Вавилон, Єгипет, Ассирiя та iн.

Мідна доба – (4 тис. до н.е.) – енеоліт (халколіт) – умовний термiн, оскiльки мiдь, як самостiйний метал, використовувалася мало. Мідна доба визначається як перехідний період від кам’яного до бронзового віку та перехід від привласнюючого господарства (збиральництво, полювання) до виробляючого (землеробство, скотарство). Термiн “енеолiт” означає одночасне використання мiдi та каменю поряд iз бронзою. Значного поширення набули експерименти з виготовлення сплавiв. Заняття – мотичне землеробство, скотарство, мисливство. Суспільні відносини – родоплемінний устрій.

Бронзова доба – (3-2 тис. до н.е.) – приходить на зміну мідно-кам’яної доби, характеризується розповсюдженням металургії бронзи, виготовленням з неї знарядь праці та зброї. З’являється кочове скотарство, поливне землеробство та писемність. Рабовласницькі цивілізації – на Близькому Сході, в Китаї, Південній Америці.

У районі Середземномор’я Бронзова доба поділяється на такі періоди:

• ранній бронзовий вік – (2500-2000 рр. до н.е.) – період Давнього єгипетського царства, доба пірамід;

• середній бронзовий вік – (2000-1500 рр. до н.е.) – безписемний період;

• пізній бронзовий вік – (1500-1000 рр. до н.е.) – період гомерівської Трої. Основні матеріали – дерево, необпалена цегла. З’являються керамічні вироби, теракотові та бронзові статуетки.

Залізна доба – (початок 1 тис. до н.е.) – термін введений у наукову галузь в середині ХІХ ст. датським вченим К.Ю. Томсеном; використовується для визначення періоду розвитку людства, змінюючи бронзовий вік, під час розповсюдження металургії заліза та виготовлення залізної зброї та знарядь праці. Культурні досягнення: знаряддя праці, полювання, домашній посуд, прикраси, зокрема пектораль. Цей період став стимулом розвитку виробництва, прискорюючи суспільний розвиток. У більшості народів Євразії відбувся розпад первіснообщинного устрою з переходом до класового суспільства.

Так, культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та її трудової діяльності. Еволюцiя людства вивчається в рамках антропогенезу (грец. аntropos – людина + genes – походження) – виникнення та iсторико-еволюцiйний процес становлення сучасного типу людини, що є предметом дослiдження ряду природознавчих та суспiльних наук, у тому числi археології, культурології, історії, філософії.

На думку вчених, людина сучасного типу (Homo sapiens) з’явилася 40-35 тис. років тому. Так, П. Гуревича вважає, що антропогенез або перехiд вiд природного до надприродного життя людини, стався внаслiдок використання нею вогню та знарядь, становлення мовлення, дотримання табу, коли через застосування до себе насильства відбувалось формування людської iстоти, виникнення мистецтва, створення свiдомих угруповань, що поклали початок суспiльнiй організації, поява мiфiв, якi пiдпорядкували собi все життя первiсної людини – вiд сiмейного укладу до характеру працi та боротьби за виживання. З появою людини сучасного типу культурний розвиток зростав у прискореному темпi. Це насамперед пов’язано з формами, засобами збереження та передавання нащадкам набутого досвiду, навичок та знань, формування соцiальних вiдносив та суспiльства загалом.

Iз появою Homo sapiens почався новий етап у розвитку людства. Головним результатом антропогенезу стало те, що людина створила як духовну сферу, так і суспiльну предметнiсть – систему виробництва та вiдтворення предметних форм, без чого немислима культура як така. Це були знаряддя працi i, що найголовнiше, – знаряддя для виготовлення знарядь. Саме через створення предметiв матеріальної культури людина набувала суспiльного досвiду, передаючи його наступним поколiнням. Виготовлення знарядь працi сприяло соцiокультурному процесу.

Простежимо взаємодію біологічної та соціальної культури, що стали результатом для створення людиною культурних цінностей. Найпростіші інструменти були виготовлені з кістки, рогу, каменю, стали етапом для створення фігурок, та фіксації інформації доступним способом (протописемність). В наслідок еволюції знарядь праці людина стає творцем культури. У цей період формується конкретно образне первісне мислення, коли людина починає фіксувати загальні уявлення про навколишній світ. Людина починає створювати духовні цінності. Кожна людина має другу сигнальну систему на відміну від тварин (перша сигнальна система). Тому вона розподіляє всесвіту на два світи: звичайний (видимий) і сакральний (невидимий). Картина світу сприймається у часі та просторі, але час був циклічним, тобто події повторювались (літо, осінь, зима, весна). Світ невидимий впливав на світ видимий. Сучасна людина за своєю психікою, здатністю мислення, біологічними ритмами, естетичними уподобаннями мало відрізняється від первісної людини. окрім того, що мешкає у добу цивілізації.

Як свідчать наскальні малюнки, задовго до будь-якої цивілізованої історії людства виховання дітей здійснювалося шляхом поступового включення людини в життя роду або сім’ї – залучення до господарської праці, полювання, спорудження жител. Пізніше, при розвиткові родоплемінних стосунків, виник святковий обряд ініціації – посвяти юнаків у чоловіки. Він полягав у складних випробовуваннях: ночівля в лісі, полювання на хижака, розпалювання та гасіння вогнища тощо. В деяких племенах почали виникати своєрідні “школи” (старі люди готували підлітків до дорослого життя).

Поняття “виховання” в широкому розумінні розглядається, як передача і організація засвоєння накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної культури. Виховання притаманне людству на всіх етапах його розвитку. Так, первісні племена здійснювали виховання дітей, використовуючи різноманітні засоби для передачі досвіду попередніх поколінь. Сучасні науковці доводять, що існували певні форми передачі світогляду народу від старших поколінь до молодших вже за доби неоліту та енеоліту. За археологічними дослідженнями доби палеоліту, наприклад на території сучасної України, люди об’єднувалися у соціальні одиниці за певними законами, щоби забезпечити свою безпеку та існування.