2. Епістемологія культурних значень. Лінійні моделі культурного розвитку: теорії а. Августина, ф. Аквінського, й. Гердера, ж. Кондорсе, о. Конта, г. Гегеля
Становлення теретичної думки про розвиток культури почався у стародавньому світі і мав специфічні особливості у Середні віки та Новий час.
У стародавні часи реальне життя людини не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм* – віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про стародавню культуру.
Давньогрецькі філософи Платон (427-347 рр. до н.е.), Протагор (480-410 рр. до н.е.), історик, державний діяч та воєначальник Полібій (бл. 201-120 рр. до н.е.) і китайський філософ Сима Цянь (145/35 – бл. 86 рр. до н.е.) вважали культуру частиною божественної природи та її проявом: подібно живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року.
Т
акого
розуміння культури пізніше (в епоху
Середньовіччя) зберігали деякі арабські
вчені. Так, історик, філософ та видатний
державний діяч Ібн-Хальдун (1332-1406)
розвивав теорію суспільного строю, що
проявлялася у циклах підйому та падінні
у процесі зміни поколінь і стверджував,
що повний цикл розвитку культури
відбувається протягом 120 років, після
чого стара культура буває “переможеною”
новою, більш сильною (частіше за все –
культурою кочовиків). В подальшому цей
напрям отримав назву “культурного
натуралізм.
Для нього характерні: перенесення рис
природи на культуру; обожнювання культури
у всіх її виявах, в тому числі у формі
державної влади; ідея циклічності
розвитку культури.
В
Аристотель
ідчуваючи
світобудову як вищу гармонію, давні
греки прагнули створити фрагмент
досконалості на землі. Живим втіленням
їх уявлень про гармонію, культурним
зразком був поліс –
місто-держава, що формує людину культури.
Так, Аристотель (384/83-322/21 рр. до н.е.)
розробляв ідею культурної людини як
зразкового громадянина. Його розуміння
культури носило гуманістичний характер.
Середньовіччя. У середньовічній Європі утверджується християнство – монотеїстична релігія (монотеїзм* – віра в єдиного персоніфікованого Бога). Християнство об'єднало в собі світогляд, філософію, етику, правові норми, підпорядкувало науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Видатний філософ, політик та католицький проповідник
А
Августин
Блаженний
вгустин
Блаженний (354-430)
стверджував, що “без віри немає знання,
немає істини”. Історія людства (“Про
град Божий”) в його розумінні є боротьбою
двох ворожих царств – світського
(civitas terrena
або diaboli) та
божого (civitas
dei): “гріховному”
світському граду протиставлений “град
Божий”, утверджуючи пріоритет церкви.
Так, світова історія є результатом
божественного визначення, а людині
заздалегідь визначено Богом блаженство
або прокляття.
П
Фома Аквінський
Душа набуває знання через чуттєвого сприйняття, яке містить пізнання ідеї інтелектом (при цьому інтелект підкорений волі). Філософ проводить чітку межу між вірою та знанням. У розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.
Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал, для якого культура – результат вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Інокентія III. Італійський філософ-гуманіст Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.