11.Земельно-правовий аспект аграрної реформи в Росії середини XIX сторіччя.

Земельна реформа 1861 року Криза феодально-кріпосницького ладу в 1859–1861 рр. досягла свого апогею, що виявилося у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у зростанні селянських повстань. Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Наслідки скасування кріпосного права - Позитивні (буржуазний зміст):селяни одержували особисту свободу, тобто стали юридичними особами; селяни звільнялися із землею (за викуп). - Негативні (кріпосницькі риси): поміщики залишилися власниками більшості земель у державі; в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівлями, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика; протягом 20 років селянин вважався «тимчасово зобов’язаним», мусив залишатися у поміщика, і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.; · зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (бо з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому); · для розв’язання спорів був створений інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних спорів селян і поміщиків.

Реформа щодо поміщицьких селян При втіленні реформ у життя різко посилилися кріпосницькі риси буржуазної по суті реформи 1861 р., тому що: Поміщик давав селянину так мало землі, щоб економічно змусити його звернутися по допомогу й потрапити в нову економічну залежність від нього.2. Мала місце система відрізків, коли для кожного регіону встановлювалась вища й нижча норма наділу (для більшої частини Харківської губернії — від 1 до 4,5 десятин на ревізьку душу, для півдня України — від 3 до 6,5 десятин і т. д.). Якщо в селянина до 1861 р. було менше нижчої норми наділу — поміщик повинен був за законом «дорізати» йому землі (на практиці подібного майже не було); більше вищої норми наділу — надлишок, названий відрізком, «відрізався» поміщику. Як наслідок: до 1861 р. середній селянський наділ дорівнював 4,4 десятини на ревізьку душу, після реформи — 3,4 десятини землі. 3. Фактично відбувався обман селянина під час викупу ним землі (викупні платежі), бо селянин під час викупу землі відразу платив поміщику лише 20 % суми, решту 80 % поміщику виплачувала держава, а селянин був зобов’язаний повернути гроші за ці 80 % державі протягом 49 років, плюс іще 6 % додаткового боргу щорічно. У підсумку селяни виплатили за землю суму в 3 рази більшу, ніж вона коштувала (планувалися в 5 разів, лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі). Таким чином, селяни заплатили не тільки за землю, але й за своє звільнення. В Україні проведення реформи мало таку особливість: більшість селян отримали менші наділи, ніж мали до реформи (через великі відрізки). У результаті значно зросла кількість малоземельних селян, які мали до 3 десятин землі (на Лівобережжі їх стало 43 %, на Півдні — 26 %).

Здійснення реформи щодо державних селян Державні селяни зберегли всі землі, що знаходилися в них до 1861 р. Розмір викупу в них перевищував вартість землі не в 5 разів, як у поміщицьких селян, а лише на 45 %. До 1886 р. вони викупили свої наділи. Отже, пільги державним селянам пояснюються тим, що держава була зацікавлена в якнайшвидшому переведенні країни на капіталістичні рейки і, по-друге, тим, що на державних землях не було поміщиків, які не бажали віддавати свою землю селянам.

Безземельні селяни Колишні двірські, селяни дрібнопомісних поміщиків та інші повинні були 2 роки відробити на поміщика («тимчасово зобов’язані»), після чого одержували волю без землі, поповнюючи загін промислових і сільськогосподарських робітників. Скасування кріпосного права спричинило зміну економічного базису держави, що змусило змінити політичну надбудову, для чого царизмом з 1864 р. до 1874 р. було проведено 5 великих політичних реформ (реформа місцевого самоврядування, військова, судова, фінансова, реформа народної освіти).

12.Розвиток земельно-правового регулювання в період другої половини XIX – початку XX сторіччя. Земельно-правове значення Столипінської аграрної реформи в Росії.

При проведенні аграрної реформи значна частина земель була передана в общинне землеволодіння, що передбачало перебування земель у власності селянських общин як юридичних осіб, які надавали їх в користування (в певних частинах) сім´ям своїх членів. Законом від 14.12.1893 селянські наділи надавались членам общини під умовою сплати частки общинних повинностей та окладних зборів, визначеної пропорційно частині наділеної землі. Право окремих домохазяїв вимагати виділу скасовувалося, виділ з общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялося продавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громади особам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони могли проводитися не частіше, ніж через кожні 12 ро­ків.

9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянсько­го населення». Згідно з цим маніфестом, викупні платежі за зем­лю, що залишалися, скорочувалися наполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувалися зовсім з 1907 р. З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала вплив столипінська аграрна реформа. Причина - після революції 1905 р. уряд вирішив створити для себе соціальну опору на селі в особі заможного селянства. 9 листопада 1906 р. було видано указ про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння і землекористування. За цим указом вихід із общини вже не зале­жав від згоди громади. Кожному домохазяїну надавалося право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в певній сільській громаді на момент виділення.

У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було за­гальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювалися у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Гро­мада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби та створювати хутори. Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалася тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпилися і розвилися законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про орен­ду землі. Значне місце у столипінському аграрному законодавстві по­сідало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалася система землевпорядних органів, яка стала про­відником земельної політики царського уряду. У законі про зем­левпорядкування від 29 травня 1911 р. основи столипінського землевпорядкування одержали подальший розвиток. Цим зако­ном визначалися способи поділу земельних громад, порядок виділення землі при виході з общини і перетворення різних форм землеволодіння у відруби і хутори.

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основ земельного ладу Росії з його численними форма­ми землеволодіння та землекористування. Повністю зберігало­ся поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо. І в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.