Літературний гід

Футуризм ( лат. Futurum – майбутнє) – авангардистська течія у мистецтві та літературі поч. XX ст.. Виник в Італії. Ідеологом і практиком європейського футуризму був Ф.Марінетті. Футуристи проголошували розрив з традицією, необхідність заміни „старого” мистецтва новим, яке віддзеркалювало б енергію, динамізм, „техніцизм” сучасної урбаністичної цивілізації. В їхній поезії, відзначеній зухвалими формалістичними експериментами, естетичною агресією та епатажем, викарбувалися культ сили та прагнення відтворити свідомість „людини натовпу”. Згодом група Марінетті підтримала диктатуру Муссоліні.

Російський футуризм виник незалежно від італійського й заявив про себе як значне естетичне явище національного літературного процесу. Його розвиток відбувався за умов складної взаємодії чотирьох угрупувань: „Гілея” (кубофутуристи) – В.Хлєбников, брати Д. І М. Бурлюки, О.Гуро, О.Кручених, В.Маяковський та ін.; „Асоціація егофутуристів” – І.Сіверянин, К.Олімпов та ін.; „Мезонін поезії” - В.Шершеневич, Р.Івлєв та ін.; „Центрифуга” – С.Бобров, Б.Пастернак, М.Асєєв та ін. Загальною основою футуристичного руху в Росії було передчуття краху старого світу й передчуття майбутнього „світового перевороту”, настанова на розрив із культурно-літературною традицією, розробка нових принципів поетичної мови (відмова від знаків пунктуації, опрацювання нових ритмів та типів рим, словотворчі експерименти, створення зразків віршованої графіки тощо).

„Центрифуга” - одне з найзначніших футуристичних угруповань у Росіїї, членами котрого були М.Асєєв, Б.Пастернак, С.Бобров, К.Большаков, Божидар та ін.

Литературная викторина

О ком писал Пастернак эти строки и в каком произведении?

1.Прославленный не по программе

и вечный вне школ и систем,

он не изготовлен руками

и нам не навязан никем.

( О Блоке, „Ветер”)

2. Лицом повёрнутая к богу,

Ты тянешься к нему с земли,

Как в дни, корда тебе тога

Ещё на ней не подвели.

( О Цветаевой, „Памяти Марины Цветаевой”)

3. Мне кажется, я подберу слова,

Похожие на вашу первозданность.

( „Анне Ахматовой” )

4. Простите, отец мой, за мой скептицизм

Сыновний...

(„Шекспир”)

5. Не верили, считали, - бредни,

Но узнавали: от двоих,

Троих, от всех...

(Маяковскому, „Смерть Поэта”)

6. Почти как тополь, лопоух,

Он смотрит вниз, как в заповедник,

И ткёт Парижу, как паук

Заупокойную обедню.

(„Бальзак”)

7. Я поздравляю Вас, как я отца

Поздравил бы при той же обстановке.

(„Брюсову”)

Поезія Бориса Пастернака

Борис Пастернак – ціла епоха в літературі. Він починав свою діяльність в період великих революційних зрушень, великих сподівань, але незабаром поет побачив, як надії на соціалістичне перетворення суспільства зазнали краху, як людина опинилася в полоні ідеологічних ілюзій, як насильство поступово витіснило ідеї про майбутню свободу, рівність і братерство. Тому поезія Пастернака – своєрідний літопис трагедії XX століття. Проте це літопис не історичний, а психологічний. Поет зазирає у найпотаємніші куточки людської душі і прагне осмислити те, що трапилося, через визначення певних змін у психології людей, тому що насильство ніколи не живе одне, воно завжди пов’язане зі страхом, брехнею, духовною деградацією. Але письменник бачив в людині XX століття не тільки причину всіх історичних помилок, а й запоруку їх виправлення. У творчості письменника утверджується внутрішня свобода особистості, її живий дух, які мають перемогти зло, насильство і темряву дійсності.

В особі Пастернака поєднуються філософ, поет і музикант. Він завжди прагнув дати філософське пояснення світу, але водночас відчував його як тонкий лірик, який прагне вічної гармонії. Саме цим він відрізняється від інших поетів XX століття. Ще в ранніх збірках поета ( „Близнюк у хмарах” -1913, „Поверх бар’єрів” -1916) визначились основні риси естетики Пастернака:

- розуміння поезії як відображення життя творчої особистості;

- усвідомлення загальної єдності світу, де не можна відокремити людину від природи, поезію від життя;

- незалежність митця – основа розвитку мистецтва;

- призначення поета і його поезії – не просто відтворити життя, а передати своє враження від нього;

- неокласична спрямованість поезії, розуміння творчості як розвитку кращих світових класичних традицій.

З-поміж „вічних” тем, які залишалися незмінними величинами пастернаківської творчості, провідна роль належала темам природи та мистецтва.

Власне, природа була не так темою, як головним героєм пастернаківської лірики. Поет сприймав її як скарбницю чудес, де все одухотворене і все – від стихійних явищ до останніх дрібниць – перебуває у невпинному русі. Широкими мазками живописця Пастернак змальовував різноманітні „потрясіння” природного життя: зливи, грози, снігопади, заметілі тощо. Природа у його віршах „вибухає” і „буяє”, „ридма ридає” і „схлипує”.

Картини карнавалу природи та „безладу” речей були, на думку російського літературознавця Д. Лихочова, навіяні самою епохою, яку вирізняла „та перехідність, що була неминуче пов’язана з катаклізмами у царині побуту, порушенням порядку життя. І дрібниці побуту, і гігантські космічні явища однаково протестували проти буденності та звичності”.

Так поезія „По стіні збігали стрілки...” ( У Пастернака в назву винесено стрічку Г.Гейне „Кохана, що тобі іще потрібно?” на німецькій мові) входить до збірки „Сестра моя - жизнь” (1917). Вірші цієї книги писалися влітку 1917 року, основний корпус її був створений за кілька місяців. Перші місяці після повалення царизму – період великих сподівань, віри у близьке торжество розуму та соціальної справедливості. «Лето 1917 года было летом свободы. Я говорю о поэзии времени и о своей», - писав Б.Пастернак до М. Цвєтаєвої (5 травня 1926 року). Усі, хто згадував поета у ці дні, відзначали його щасливий, задоволений та радісний вигляд.

Ліричний герой книги - це звільнена революцією гармонійна людина, природна і цілісна, внутрішньо злита з природою й усім всесвітом і разом з тим людина, яка увібрала у себе усю попередню культуру, увесь попередній людський досвід, людина, для якої характерні глибокі інтимні переживання та передчуття великих змін, які несе нова доба. У книзі відобразились дві реальні поїздки Пастернака до Олени Олександрівни Виноград на ст. Романівка та м. Балашов (Саратовська губернія).

Звісив ліс свинцеві пасма,

Сині реп’яхи в томлінні,

Він – в сльозах, а ти – прекрасна,

Вся, як день, як нетерпіння!

Чом він плаче, здитинілий?

Може, бачив день щасливих?

Може, соняхи дозріли

І – сонця – погасли в зливах?

Думка про глибоку спорідненість природи та мистецтва посідає центральне місце у художній філософії поета. Мистецтво, на переконання Пастернака, - це не „друга реальність”, яка відображує природу чи суперничає із нею, а органічна частка природного світу. Воно зароджується у надрах природи та висвітлює її закони і таємниці. Воно покликане не „винаходити” щось своє, а „знаходити” приховані скарби у зовнішньому світі.

Найпереконливішою ілюстрацією до цих уявлень поета є його вірш „Визначення поезії”, в якому поетичне мистецтво характеризується виключно через низку образів природи:

Це – загуслий заливистий свист,

Це – при березі лускіт льодинок.

Це - умерзлий у темряву лист,

Це – кількох солов’їв поєдинок.

Протягуючи ланцюжок таких метафоричних визначень поезії від початку до кінця вірша, автор створює дивовижну картину, в якій „солодкий притихлий горох” співіснує поруч із Всесвітом. У такій поетичній картині зникають кордони не лише між природою і мистецтвом , а й між прозою життя та поезією духу, між побутом та буттям, між зовнішнім світом та ліричним „я”.

Як і світ природи, ліричний герой Пастернака перебуває у стані потрясіння. Йому притаманні настрої експресивно загостреного сприйняття життєвої стихії, екстатичного зачудування світом, яскраве переживання дивовижної спорідненості з природою.

Слід зазначити, що і людські взаємини зазвичай вплітаються у пастернаківській ліриці у перспективу всесвітнього буття. Спільний ритм пульсації людського кохання та природи майстерно відтворюються у поезії „Зимова ніч”. У ньому теми кохання й природи настільки глибоко вростають одна в одну, що взагалі неможливо визначити, яка з них є головною, а яка – другорядною.

Цей вірш присвячений Ользі Івінській – жінці, яка відіграла важливу роль у житті Пастернака і стала прототипом Лари в романі „Доктор Живаго”.

Цей твір – фрагмент любовного роману, лірична розповідь про пристрасне кохання, освячене схрещенням ангельських крил. За стінами кімнати – снігова заметіль, заметіль самого життя з його труднощами та тривогами. У кімнаті на столі горить свічка, світло якої зігріває дві втомлених від життя душі.

Життя природи та людських почуттів тут синхронізується: заметіль любовної пристрасті триває стільки, скільки мете по землі хуртовина. Плетиво сніжинок за вікном перетворюється на візерунки тіней в осяяній свічкою кімнаті. А крізь ці візерунки, навіяні всепоглинаючою стихією любові-заметілі, проступає контур головного малюнка – хреста. Він прочитується в обіймах закоханих, позначаючи водночас силу чуттєвої пристрасті, яка приковує їх одне до одного, і перехрестя їхніх життєвих шляхів:

Схрестились руки і уста,

Схрестились долі.

Через дві строфи контур хреста виникає ще раз – як емблема „високої спокуси”:

На свічку дихала імла,

Й спокуси сила

Хрестоподібно підняла,

Як ангел, крила.

Гармонія почуттів, гармонія бажань, гармонія надії...І незгасима свіча стає символом вічного і всепереможного кохання, над яким не мають влади ні час, ні простір, ні королі.

Властивий пастернаку-лірику пафос вразливості деякою мірою перегукувався з естетикою імпресіоністичного живопису. Як і французькі художники, російський поет створював картини-враження, фіксував миті життєвого плину. Однак, на відміну від імпресіоністів, які здебільшого зосереджувалися на поверхні зображуваного, не занурюючись у його смислові глибини, Пастернак від перших своїх кроків у поезії був націлений на осягнення миті у її філософському вимірі. У його віршах, за висловом А.Синявського, „зливалися почуття і сутність, мить і вічність...”. „У всьому хочу я дійти самої суті”, - проголошував поет в одному зі своїх пізніх віршів. Це прагнення поета сягнути до серцевини та кореня речей і надало бездонної філософської глибини віртуозно відтвореному у його ліриці буяню барв та звуків світу.

Зміст

1. Новаторство драматургії кінця XIX – початку XX ст. …..4

2. Генрік Ібсен ………………………………………….6

3. Франца Кафка ………………………………………....13

4. Джеймс Джойс …………………………………………..22

5. Михайло Булгаков……………………………………… …29

6. Райнер Марія Рільке …………………………………………42

7. Гійом Аполлінер ……………………………………………...50

8. Федеріко Гарсіа Лорка …………………………………..…58

9. «Срібна доба» російської поезії……………………………..65

10. Олександр Олександрович Блок …………………….68

11. Анна Андріївна Ахматова ……………………………..74

12. Борис Леонідович Пастернак ………………………85

101