Частина ш.Редагування службових документів. Розділ 1.Логічні основи редагування Тема Основні закони логіки

Знати основні закони логіки

Уміти логічно будувати висловлювання

План

1. Закон тотожності.

2. Закон свободи від суперечностей.

3. Закон виключеного третього.

4. Закон достатнього обгрунтування.

Будь-яке висловлювання повинне будуватися на основі послідовного і дока­зового мислення. Знання законів логіки особливо необхідно редактору. Розгля­немо основні з них.

1. Згідно з законами тотожності предмет думки в межах одного роздуму, одного доказу, однієї теорії повинен залишатися незміним. Це не означає, що сам предмет думки чи наші знання про нього, залишаються незмінними. Проте закон тотожності вимагає, щоб у процесі роздуму одне знання про предмет не підмінялося іншим знанням.

Знання закону тотожності має важливе практичне значення. Так, розпо­чинаючи обговорення будь-якого питання, необхідно бути впевненим у тому, що обидві сторони вкладають у слова одинаковий зміст. Якщо співбесідники по-різному розуміють терміни, по-різному трактують формулювання, то обговорення стає безглуздим.

Дотримання закону тотожності дозволяє уникнути невизначеності, неконкретності міркувань. Нерідко неточне формулювання, нечіткість оцінок і висновків стає причиною токої логічної помилки, як "підміна тези". Розпочавши розмову про одне, мовець в процесі міркування непомітно для себе розпочинає говорити про щось інше.

2. Свобода від суперечностей - чи не найважливіша серед таких, як повнота, простота, точність, ясність, переконливість, лаконізм, послідовність, об'єктив- ність та ін. Суперечності в діловому папері проявляються ось у чому:

• обрані автором документа слова можуть належати до різних сфер мовлення (книжні слова, професіоналізми, розмовні слова, русизми в українському тексті й навпаки), що утруднює розуміння і сприйняття тексту;

• зміст не відповідає синтаксичній формі (скажімо, прохання викладається у такій категоричній формі, що це вже не прохання, а скоріше наказ);

• ще гірше, коли це суперечність смислового плану (наведені в тексті аргументи суперечать один одному або взаємовиключаються).

Згідно з законом свободи від суперечностей не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує про предмет, а інше заперечує те ж саме, про той же предмет, тієї ж самої хвилини.

Наприклад: За результатами І семестру найкращих показників досягли студенти економічного відділення. Не менш високі показники і на відділенні бухгалтерського обліку. У першому судженні говориться про найкращі показни­ки студентів - економісті». У друг ому - що таких же високих показників досягли студенти - бухгалтери. Наявна суперечність: найкращих показників може досягти лище одне відділення. Таким чином, з двох наведених тверджень одне - істинне, а друге, згідно з законом Суперечностей, неістинне ( неправильне, хибне).

3. Основна суть закону виключеного третього: якщо є два судження про предмет, які суперечать одне одному, то одне з них обов'язково істинне, а друге -неправильне; і між ними немає і не може бути нічого середнього, тобто такого третього судження, яке могло б бути також істинним в тому ж відношенні, в той же час.

Закон виключеного третього наявний у наступних випадках:

• коли одне із суджень щось стверджує, а інше те ж саме заперечує відносно одного предмета чи явища. Наприклад, судження "Слюсар виконав план не повністю" за змістом співпадає із судженням "Слюсар не виконав план". Судження "Слюсар виконав план не повністю" може бути висловлене самостійно, проте воно не повинне замінити судження "Слюсар не виконав план";

• коли одне із суджень щось стверджує відносно цілого класу предметів чи явищ (а отже, і відносно кожного предмета чи явища, що входить в даний клас). Наприклад, судження "Всі студенти отримали стипендію " і "Студент Петренко не отримав стипендію" суперечать одне одному: якщо істинне перще судження, то друге хибне, і навпаки.

Закон виключеного третього ставить дуже важливу вимогу до суджень: кожного разу, коли стикаються дійсно суперечливі, що виключають одне одного, судження, щоб усунути невизначеність, з початку необхідно виявити, яке з цих суджень істинне, а яке хибне, і не шукати істину в якомусь додатковому судженні.

4. Закон достатнього обгрунтування формулюється так: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, необхідно надати достатнє обгрунтуван­ня. Істинність запропанованих положень необхідно доводити. Не можливо прийма­ти на віру бездоказові твердження, особливо у тих випадках, коли вони стосуються важливих суспільних питань.

Закон достатнього обгрунтування вимагає, щоб наші думки у будь-якому судженні були внутрішньо пов'язані,, обґрунтовували одна іншу, тобто вимагає послідовності і аргументованності висловлювань. При цьому обґрунтовувати свої судження повинен той, хто стверджує чи заперечує будь-що. Якщо ми розпочина­ємо спростовувати аргументи опонента, ми беремо на себе обов'язок довести їх хибність, тобто також навести достатньо підстав, щоб визнати аргументи опонента неправильними.

Логічним є таке мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано);

2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відпові­дає ходові думки, коли не виникає смислових непорозумінь (за актуаль­ним членуванням фрази правильно виділяються її комунікативний центр і периферійні інформаційні опори);

3) не порушені смислові, структур­ні, інтонаційні та експресивні зв'язки у межах цілого тексту, яким пере­дається зв'язок несуперечливих суджень.

Причинами помилок у логіці викладу можуть бути:

1. поєднання логічно несумісних понять, а отже, слів, які їх виража­ють (за винятком оксюморона, коли таке поєднання формує нове понят­тя, відмінне від тих, що формально наявні в структурі) (порівн. т.зв. лабу-ду: жахливо добрий, неймовірно розумний, страшно гарний і оксюморон: солодка мука, дзвінка тиша, гарячий сніг, розумний дурень та ін.);

2. введення у фразу зайвих слів (це плеоназм), які обтяжують фразу структурно, а інформаційно є «порожніми» (напр., місяць травень — правильно травень, на долонях рук — правильно на долонях, відступити назад — правильно відступити, цільове призначення витрат — правиль­но призначення витрат, моя власна думка — треба власна думка, моя автобіографія — треба автобіографія або моя біографія);

3. підміна особової форми дієслова активного стану стилістично не­правомірною формою зворотно-середнього стану або навпаки (вибачте мені (у когось прошу вибачення) — вибачаюсь (сам перед собою); пере­стань нервувати (не хвилюй когось) — перестань нервуватись (не хви­люй сам себе) та ін.;

4. неправильна побудова ряду однорідних членів речення, коли в нього вводять родові і видові поняття (напр., неправильно: письменники і поети — хіба поет не є письменником?; розумний брат і з сивиною чоловік — «розумний» — інтелектуальна характеристика, з сивиною — характеристика віку через зовнішність; корови, свині, кури, птиця — хіба кури не птиця?; молодь і громадяни — хіба молодь не є громадянами?);

1. неправильне (архаїчне або діалектне) утворення аналітичних гра­матичних форм: майбутнього часу (напр., неправ.: буду писав, будеш знала, будете виділи, будете жили, прав.: буду писати, будеш знати, будете бачити, будете жити); ступенів порівняння прикметників (не­прав.: самий найкрасивіший; сама найдорожча; самої найдорослішої, прав.: найкрасивіший, найдорожча, найдорослішої); конструкцій на позначення неповноти ознаки (неправ.: дещо грубуватий, трохи синюватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше, прав.: дещо грубий, синюватий, точніше, виразніше, більш чітко);

2. неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком (дехто з нас знали (прав, знав); батько з сином пішов (прав. пішли) на рибалку; сто один учень купили (прав, купив) путівки);

3. порушення порядку слів у простому реченні або порядку розта­шування компонентів складного речення (напр.: Гнів викликав біль. — чи: Біль викликав гнів. Успіх забезпечив досвід. — чи: Досвід забезпечив успіх; неправ.: Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати. — прав.: Він знайшов у бібліотеці книжку, яку давно хотів мати; неправ.: Актор читав вірш, якого ми вперше слухали. — прав.: Актор, якого ми вперше слухали, читав вірш);

4. недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень у конструкціях, в яких дію присудка і дію, зазначену у звороті, виконує не один і той же підмет (неправ.: Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. — прав.: Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю; неправ.: їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. — прав.: їй пообіцяли знайти роботу за фахом, якщо вона повер­неться у село);

5. неправильне використання сполучних засобів у реченнях (непр.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею і назавжди запа­ли в юні серця. - прав.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею, а й назавжди запали в юні серця; неправ.: Завтра вдень невеликий і мокрий сніг. — прав.: Завтра вдень — невеликий мокрий сніг);

10. порушення смислового зв'язку між окремими частинами тексту (а зв'язність досягається лексичним повтором, вживанням анафоричних займенників, «нанизуванням» речень тощо) («На факультеті п'ять гуртків, які працюють при кафедрах. Вони функціонують вже понад десять років». Що функціонує: гуртки чи кафедри?);

11. правильний поділ тексту на логічні його частини (на письмі — неправильне виділення абзаців (які мали б засвідчувати етапи мислен­ня, паузи у мовленні);

12. стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (це так званий телеграфний стиль — надання фрагментам фрази чи навіть окремим словам форми речення або невмо-тивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень), порівн.: 1. Потрібно продумати план екскурсії. Адже буде вона взимку. Коли сніг і мороз. Ми поспішили зі списками. Не врахували вартість. Тепер вже так і буде. 2. Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, а я зволікала, та час не жде, тепер треба поспішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її за тебе не зробить або зробить не так;

13) відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (всту­пу, основної частини, висновків) або інформативна недостатність якоїсь частини.

Логічні помилки мають здебільшого лінгвістичну основу — логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологіч­ними та синтаксичними ресурсами, а індивідуальна їх бідність чи не­вправність у користуванні призводять до алогізмів. Проте й екстралінг­вістичні засоби не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мовлення), почуття міри щодо кількості мовлення — усе це теж посилює логічність мовлен­ня. Щоб причина можливого алогізму не «спрацювала», необхідно подбати про високу культуру мислення, культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя, адже вона — океан, а з нього зачерпнути все необхідне лише у шкільні роки неможливо.

Отже, логічність — поняття як загальномовне (стосується усіх мов на землі, хоч у кожній мові має свої засоби реалізації; стосується кон­кретної загальнонаціональної мови), так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

Питання для самоконтролю

1. Що таке логіка?

2. Які її закони?

3. Які причини помилок у логіці?