Тема 18. Світовий досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища

1. Поняття і структура екологічної політики

2. Міжнародна діяльність у галузі охорони довкілля

3. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля

1. Поняття і структура екологічної політики

Глобальна екологічна криза вимагає кардинальної зміни підходів до розв'язання цілої низки завдань щодо збереження стійкості планетарної біосфери. Нині стоїть завдання сформувати на Землі єдиний екологічно безпечний господарсько-економічний простір" який буде основою розвитку для майбутніх поколінь як на планеті в цілому, так і в окремих регіонах та країнах зокрема.

Окремі країни або їх групи розробляють і приймають до реалізації спеціальні програми з охорони природи. В їх основу закладаються принципи сталого розвитку на основі виваженого поєднання інтересів екологічних та економічних цілей розвитку людства.

Екологічні проблеми не обмежені національними кордонами, вони мають загальнопланетарний характер. Міграція забруднень, розірваність районів видобутку і споживання енергії та сировинних ресурсів, просторова динаміка, міграція зон донорів і реципієнтів забруднень в результаті вільного руху капіталу й перенесення брудних виробництв з розвинутих у малорозвинуті країни говорить про неможливість подолання екологічних проблем в окремо взятій країні.

Нині сформувалася дворівнева міжнародна екологічна політика:

1. Міжнародна глобальна екополітика — розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і країнами. її мета — збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Об'єднуючим елементом глобальної екологічної політики є транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов'язаних у єдину екологічну систему.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське) або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн).

Поштовхом до міжнародного співробітництва на рівні держав з питань екології стала Стокгольмська конференція (1972 р.). Її ідеї отримали розвиток у рішеннях Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979—1983 рр.), Монреальському протоколі про обмеження використання хлорфторвуглеводнів (1987 р.) із поправками 1990 р. У цих документах виробництво фреонів планувалось скоротити на першому етапі на 20 %, а до 2000 р. припинити їх виробництво взагалі.

У 1982 р. ООН прийняла "Всесвітню хартію природи", в якій вперше на міжнародному рівні була проголошена відповідальність людства за стан природи. Важливу роль відіграли форум із міжнародного права в галузі охорони довкілля, проведений в Італії у 1980 р., а також доповідь комісії Г.Х. Брундтланд (колишній прем'єр-міністр Норвегії). Велике значення мають Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 р., яку ухвалили 83 держави світу, й конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, в якій взяли участь 100 держав та представники від 50 держав, а також ряд інших ініціатив. На конференції в Ріо-де-Жанейро був прийнятий програмний документ "Порядок денний на XXI століття", що вміщує план міжнародних дій з навколишнього середовища на межі XX та XXI ст. Підсумки його виконання за десятиліття були підведені на Всесвітньому форумі глав держав і урядів у 2002 р. в Йоганнесбурзі. На жаль вони виявилися невтішними. Реалізується програма "Людство та глобальні зміни", метою якої є вивчення взаємозв'язку в системі "людина — середовище життя".

Великого значення нині набуває формування міжнародно-правової бази охорони довкілля, яка. охоплює такі складові:

• нормативні акти міжнародного екологічного права;

• міжнародні об'єкти охорони навколишнього природного середовища;

• координаційну роль міжнародного права у світовому механізмі охорони природи.

Розрізняють акти двосторонні і багатосторонні. Двосторонні угоди — це угоди різного рівня і характеру між двома державами, які, як правило, мають спільний кордон. До багатосторонніх актів належать конвенції, договори, угоди, резолюції міжнародних організацій.