2. Доходи населення: зміст, джерела формування, диференціація

Доходи населення є інструментом для визначення рівня доб­робуту суспільства, і являють собою сукупність коштів і витрат у нату­ральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи.

Гро­шові доходи формуються за рахунок наступного:

• оплати праці працівни­ків;

• виплат із соціальних фондів (соціальні трансферти: пенсії, соціальна допомога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам та збитків репресованим громадянам);

• підприємницьких доходів (винагорода підприємцю за виконання ним своїх функцій, що ураховує підприємницький ризик);

• доходів від власності (проценти за вкладами вкладникам кредитних організацій; дивіденди; компенсація за вкладами громадян; доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла);

• доходів від осо­бистого підсобного господарства;

• інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної до­помоги тощо).

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсоб­ного господарства, що використовується на особисте споживан­ня.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на певних методах: законодавчих, економічних, адміністративних, пого­джувальних. Вони взаємозалежні і доповнюють один одного.

Об'єктивною характеристикою рівня грошових доходів є від­повідність їх прожитковому мінімуму, що являє собою показник обсягу і струк­тури споживання основних матеріальних благ та послуг на міні­мально допустимому рівні, що забезпечує підтримування актив­ного фізичного стану різних соціально-демографічних груп на­селення. Згідно з міжнародним правом мінімальні розміри оплати пра­ці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожит­кового мінімуму.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму, що являє собою вартісну оцін­ку натурального набору прожиткового мінімуму, а також вклю­чає всі витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

3. Поняття і показники рівня життя

Рівень життя – це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Відповідно до конвенцій Міжнародної організації прані (МОП) кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслу­говування), який необхідний для підтримання здоров'я і добро­буту її самої та її сім'ї, а також право на забезпечення у разі без­робіття, інвалідності тощо.

Якість життя характеризується рівнем споживання товарів і послуг, а також вона включає соціальні результати економіч­ного і політичного розвитку, серед яких доцільно виділити таке: середня тривалість життя; рівень захворюваності; умови й охорона праці; соціальна захи­щеність населення; поліпшення соціального середовища; забез­печення прав людини.

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники:

• обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта;

• обсяг споживання важливих про­дуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальни­ми і соц. послугами, транспортом і зв'язком;

• охорона здо­ров'я, соціальне забезпечення.

Виходячи з міжнародних норм необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці; чинні соціальні гарантії; демографічні та екологічні умови; домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соці­ально-економічних явищ, таких як: інфляція; безробіття; бідність; злочинність; дискримінація в різних її проявах.

У світовій практиці для характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людсько­го розвитку, котрий включає три індикатори: національний або валовий внутрішній продукт на душу населення; трива­лість життя; рівень освіти населення.

Для характеристики рівня життя у вітчизняній і зарубіжній практиці використовуються показники бідності: абсолютної і відносної. За абсолютної бідності, бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, абсолю­тно необхідних для збереження здоров'я і ведення помірно акти­вного трудового життя. За відносної бідності, бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи (зарубіжній практиці відносна бідність характеризується до­ходом, що не перевищує 40–60 % доходу, що склався в країні).

Соціально-економічна характеристика бідності визначається системою показників демографічних, економічних і соціальних. До демографічних показників відносять: середній розмір домогосподарства, його склад із характеристиками членів за статтю і віком, народжуваність, смертність, захворюваність членів домогосподарства. Економічні показники – це джерела доходів та їх викорис­тання, майно домогосподарства та зайнятість її членів. Соціальні показники – це розшарування бідних, соціальні субсидії, дефіцит бюджету домогосподарства, обсяг і калорій­ність споживання продуктів харчування, житлові умови, спожи­вання послуг галузей соціального комплексу.