14. Часова юрисдикція

Часова юрисдикція (компетенція ratione temporis) - за загальним правилом, ЄСПЛ бере до уваги тільки ті факти, які мали місце після набрання Конвенцією чинності для держави–відповідача. Для України – це 11 вересня 1997 року;

Під компетенцією Суду за часом визначається термін дії Конвенції. Конвенція починає діяти, тобто породжувати права і обов’язки для держав-учасниць з моменту набуття чинності, а для держав, що приєдналися – з моменту

набуття чинності для кожної держави, яка приєдналася.

Відповідно до норм Конвенції, Суд розглядає заяви щодо порушення прав людини, які відбулися після набрання чинності. Суд не розглядає заяви стосовно фактів, які мали місце до дати набрання нею чинності Європейською

конвенцією для держави-відповідача та моменту визнання останньою можливості для заявників звертатись до контрольних органів Конвенції з метою подання індивідуальних заяв (справа «Подбєльськи проти Польщі» від 1998 року).

Це правило не тільки випливає з положень Конвенції, а й повністю відповідає загальновизнаним принципам права. Таким чином, до компетенції Суду не належить розгляд індивідуальних заяв, в яких містяться факти порушення

прав людини, що мали місце до дати набрання чинності Конвенції для відповідної держави. Проте практика Суду свідчить, що виняток можуть становити заяви, в яких йдеться про «триваючі порушення»: коли початкові факти порушення, відображеного в заяві, мали місце до дати набрання чинності Конвенції для держави-відповідача, але вони безпосередньо визначали стан заявника вже після зазначеної дати (справа «Папаміхалопулос та інші проти

Греції» від 1993 року).

15. Юрисдикція Суду за колом суб’єктів

Визначення компетенції Суду за колом осіб передбачає розгляд двох позицій суб’єктів: відповідача та позивача.

Суд має визначити належність заявника до категорії осіб, що визначені в статті 34 Конвенції, як таких, що мають право на подання індивідуальної заяви.

Стаття 34 сформульована наступним чином: «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї».

Таке формулювання дає можливість Суду в кожному конкретному випадку вирішувати питання відповідності позивача статті 34. Так, Конвенція не визначає, що позивач має обов’язково бути громадянином держави-учасниці,

з чого можна зробити висновок про те, що такими правами наділяються як громадяни держав-учасниць Конвенції, так і громадяни інших держав. В той же час, Конвенція не говорить про те, що позивач обов’язково має бути громадянином будь-якої держави, він може бути і апатридом і біпатридом. Також Конвенція не встановлює правосуб’єктності через формулювання умов правоздатності та дієздатності – дія статті 34 може поширюватися на неповнолітніх і психічнохворих (навіть без належного представництва). Правосуб’єктність індивідів гарантується також імперативною вимогою статті 14, яка забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою національного або со-

ціального походження, статі, раси, кольору шкіри або інших підстав.