12. Порядок утворення Суду

Європейський суд з прав людини формувався протягом довгого часу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод не тільки проголосила основоположні права людини , а й створила особливий механізм їх захисту .

Взагалі сам цей механізм включав три органи , які несли відповідальність за забезпечення дотримання зобов'язань, вчасних виконать рішень, прийнятих на себе державами-учасницями конвенції : 

Європейську комісію з прав людини;

Європейський суд з прав людини; 

Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року , по вступі в силу Протоколу № 11, перші два з цих органів були об'днані в один, постійно діючий Європейським судом з прав людини. Його місцезнаходженням був - Палац прав людини в Страсбурзі ( Франція ), де знаходиться і сама Рада Європи.

Почнемо з того, що за першою системою всі скарги, подані індивідуальними заявниками або державами - учасниками конвенції, ставали предметом попереднього розгляду Європейської комісії з прав людини. ^[2] По перше, вона розглядала питання про їх прийнятність і при позитивному рішенні передавала справу до Європейського суду з прав людини для прийняття остаточного, що має обов'язкову силу рішення.  По- друге  якщо справа не передавалася до Суду, то вже тоді  вона вирішувалася Комітетом міністрів, але це виялося не так просто, а саме для спрощення з  1 жовтня 1994  заявникам було надано право самим передавати свої справи до Суду з скаргами, визнаних Комісією прийнятними.

важливою функцією Європейського Союзу є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг.

Почавши свою діяльність в 1959 році , Європейський суд до кінця 1998 року (коли він був реформований ) прийняв рішення по суті  в 837 справах , переважна більшість з яких - за скаргами громадян.  Перше рішення  по суті справи суд прийняв в 1960 році ( Lawless v . Ireland), перше рішення на користь заявника - в 1968 році ( Neumeister v . Austria ). Після реформи Суду в 1998 році його активність підвищилася , і до початку 2010 року суд виніс вже  12 198 рішень, з них у 10 156 рішеннях  констатував порушення конвенції або її протоколів.

13. Предметна юрисдикція Суду

Предметна юрисдикція Суду прямо встановлена в ст. 32, яка вказує, що „юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47” вказаної Конвенції. Таке визначення юрисдикції є досить широким та потребує деталізації. Перш за все це стосується з’ясування суб’єктів подання заяв до Суду. Статті 33 та 34 Конвенції прямо вказують, що Суд приймає заяви від будь-якої держави-учасника Конвенції, а також від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб.

Предметна юрисдикція вимагає від Суду з прав людини проведення попереднього розгляду заяви на предмет відповідності порушеного права положенням, що гарантуються Конвенцією або протоколами до неї. Стаття 34

Конвенції встановлює: «Суд може приймати від будь-якої особи... заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї».

Предметна компетенція Суду поширюється лише на ті права, які гарантуються Європейською конвенцією з прав людини та протоколами до неї. Суд з прав людини визнає неприйнятною будь-яку заяву про порушення прав, які не

визначаються явно чи по суті Конвенцією та її протоколами, навіть якщо такі права гарантуються іншими міжнародними договорами універсального або регіонального рівня і навіть іншими договорами Ради Європи. Наприклад, розгляд заяв про порушення таких прав, як право на самовизначення, право на доступ до державної служби або захист більшості економічних та соціальних прав залишається поза компетенцією Суду [16].

При встановленні предметної компетенції Суд виходить, головним чином, з власного розуміння характеру чи змісту того чи іншого права, на порушення якого скаржиться заявник. Проте прийняття Судом рішення про сумісність предметної юрисдикції скарг заявника з положеннями Конвенції не означає визнання Судом наявності порушення права чи прав, гарантованих Конвенці-

єю, оскільки цьому має передувати комплексний розгляд справи як стосовно прийнятності заяви, так і стосовно суті справи.