58. Цього питання взагалі не знайшла. Вибачте! Якщо побачите його десь, скиньте будь ласка))

59. Негайно – виражає ідею безпосередньої близькості і покладає на державу обов’язок пристосувати судову систему або змінити відповідні положення кримінально-процесуального законодавства таким чином, щоб законні положення відповідали вимозі швидкої та автоматичної перевірки будь-якого позбавлення свободи.

60. Поняття «розумного строку» не піддається абстрактній оцінці і в кожному конкретному випадку має оцінюватись з матеріалів справи. Суд при вирішенні певних справ вказав, що підстави тримання під вартою мають бути визначення національним законодавством. Саме їх порушення може бути визнане судом як порушення розумного строку.

62. Під поняттям «суд» Конвенція позначає орган, який характеризується своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права та підпорядковуючись принципу верховенства права і по завершенні належного процесу будь-якого питання, що стосується його компетенції. Повноваження ухвалювати обов’язкове для виконання рішення, яке не може бути змінено несудовим органом на шкоду одній зі сторін, входить до змісту поняття суду. Якщо суд ухвалив остаточне рішення з певного питання, це рішення не має ставитися під сумнів. Суд повинен відповідати таким вимогам:

1. бути незалежним, особливо щодо виконавчої влади;

2. бути неупередженим;

3. передбачати тривалість мандату його членів;

4. надавати достатні процесуальні гарантії;

5. бути компетентним: вирішувати як питання факту, так і питання права;

6. мати право змінити рішення державних органів.

У деяких своїх рішенням Європейський Суд включає до поняття «суд» також суди третейські та комісії з трудових спорів.

63. Будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні на права також майнові стосується «прав та обов’язків цивільного характеру». До таких відносять дисциплінарні провадження, адміністративні провадження, цивільні позови у кримінальному провадженні з моменту залучення до справи цивільного позивача, якщо особа не відмовиться від такого статусу, крім випадків подання цивільних позовів з метою помсти або покарання. Це стосується також цивільного позову з метою отримання компенсації за жорстоке поводження з боку представників держави.

У своїй практиці Суд розглядав різні ситуації стосовно спорів, які мають майновий аспект, вважаючи їх такими, що стосуються «Прав та обов’язків цивільного характеру», від спорів, що стосуються різних переваг соціального характеру, на які можуть претендувати громадяни.

З-поміж спорів про права та обов’язки цивільного характеру Суд вказав, зокрема, і на такі: дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну діяльність; спори щодо здійснення різноманітних професій, не повязаних із державною службою; спори щодо дозволів на здійснення певних видів діяльності, спори щодо ліцензії на здійснення певних видів діяльності.

Частина спорів між державними службовцями і державою в особі певного державного органу у практиці Суду також стосуються прав і обов’язків цивільного характеру. Для віднесення справи до тих, що стосуються прав та обов’язків цивільного характеру, Суд запровадив тест Ескелінена. Фактичні обставини справи перевіряються за двома критеріями:

1. чи держава у своєму національному праві чітко виключила доступ до суду для певних посад чи категорій державних службовців;

2. чи такі винятки обґрунтовані з об’єктивних підстав державного інтересу.

Практика Суду підтвердила, що податковий спір, який хоч і має майновий характер не підпадає під права та обов’язки цивільного характеру. Оскільки податкова сфера є прерогативою державної влади і публічний характер відносин між платником податків і державою є домінуючим.

64. Під «обвинуваченням» Суд розуміє офіційне повідомлення особі компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране правопорушення. Проте Суд не в сіх випадках вимагає, щоб мав місце факт такого повідомлення. Натомість самі дії щодо особи певних державних органів можуть свідчити про те, що особа підозрюється, а тому обвинувачується, у розумінні Конвенції, у вчиненні кримінального правопорушення.

Три альтернативних критерії віднесення певної дії до кримінального обвинувачення у розумінні Конвенції випливають із практики Суду. Ними є:

1. формальна кваліфікація, яку надає національне право подібній поведінці;

2. природа правопорушення, у вчинені якого обвинувачується особа;

3. природа і тяжкість санкції, що може бути застосована до особи.

Перший критерій є вихідним. Якщо національне право відносить діяння до кримінально караного, то це буде вирішальним. У іншому разі Суд оцінює, яким є діяння по суті, тобто застосовує другий зазначений критерій. Оцінка за другим критерієм є більш важливою і охоплює такі питання:

1. чи правова норма, про яку йдеться, спрямована лише на окрему групу, чи вона має загальнообов’язковий характер;

2. чи провадження було ініційоване державним органом, який має законодавчі повноваження на застосування примусу;

3. чи правова норма має за мету покарання , чи запобігання;

4. чи призначення покарання пов’язане із встановленням вини

5. як подібні процедури розглядаються іншими державами-членами Ради Європи.

Застосовуючи третій критерій, Суд встановлює, яке максимальне покарання може бути призначено згідно з законом за діяння.

Другий та третій критерії, можуть застосовуватися альтернативно, а не обов’язково кумулятивно.

Стосовно категорій справ, які можуть бути кваліфіковані як справи про кримінальне обвинувачення, практика Суду є різноманітною. Йдеться про дисциплінарні справи щодо військової дисципліни, за які передбачено достатньо суворе покарання, дисципліни у в’язниці, дисципліни у судовому процесі, якщо за неповагу до суду передбачено достатньо суворі санкції. Не є справами про кримінальне обвинувачення ті, які стосуються порушеної дисципліни, провадження щодо системи відбуття покарання, справи про неповагу до суду.

Також справами про кримінальне обвинувачення вважають окремі адміністративні. Податкові, митні, фінансові та антимонопольні справи.

61. Право на доступ до суду не є абсолютним як у цивільно-правовій, так і у кримінально-правовій сфері. Держава має певну свободу розсуду щодо встановлення обмежень у цій сфері , особливо щодо встановлення умов прийнятності скарги. Проте право на доступ до суду не може бути обмежене таким чином чи до такого ступеню, аби сама його сутність виявилася зачепленою. Якщо право на звернення до суду обмежене з огляду на закон або фактично, Суд розглядає питання про те, чи мало таке обмеження законну мету та чи існувало розумне співвідношення співмірності між використаними засобами та поставленою метою.

Серед легітимних обмежень права на доступ до суду фігурують: оплатність звернення до суду,строк позовної давності, вимога мати юридичного представника, забезпечення виплати штрафів, положення про обмеження доступу до суду неповнолітніх та осіб, що страждають на психічні розлади.

Правомірність обмеження права на доступ до суду перевіряється Судом шляхом застосування тесту на пропорційність. Суд перевіряє, чи переслідує втручання-обмеження легітимну мету, чи є воно пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві.