52. Зміст та сфера дії права на свободу та особисту недоторканність у практиці Суду

Суд у своїй практиці неодноразово підкреслював основоположний характер гарантій прав людини, що містяться в ст.5 Конвенції, оскільки вони призначені для зведення до мінумуму ризику свавілля та гарантування верховенства права. Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та особисту недоторканність, яке передбачає особисту свободу у її класичному розумінні, тобто фізичну свободу. Сферою дії цього права є «кожен», тобто це право стосується будь-якої фізичної особи – незалежно від того, чи знаходиться вона на волі або у в’язниці. Метою ст.5 Конвенції є захист свободи та особистої недоторканності від свавільного арешту і тримання під вартою, захист публічного порядку, який вимагає забезпечення покарання осіб, що вчинили злочин. Для того, аби звести до мінімуму ризик свавілля у діях державних органів, ст.5 Конвенції передбачає комплекс прав, які встановлюють, що позбавлення свободи повинно знаходитися під незалежним судовим контролем і супроводжуватися відповідальністю органів влади за свої дії. Захист, передбачаний ст.5 Конвенції, є суттєвим з огляду на те, що дана стаття дає вичерпний перелік випадків правомірного позбавлення свободи, які не можуть бути піддані поширювальному тлумаченню, та визначає чіткі рамки дій держави для того, аби захистити людину від свавільного взяття під варту. Іншими словами, вряття під варту відповідає Конвенції тоді і тільки тоді, коли даний захід вживається у одному з шести випадків, передбачених у ст.5 Конвенції. Поняття свободи та особистої недоторканності отримало певне тлумачення у практиці Суду. Ще Комісія у одному зі своїх рішень вказала, що «вислів «свобода та особиста недоторканність» повинен читатися як одне ціле і так, що словосполучення «особиста недоторканність» повинне розглядатися у контексті «свободи». У рішенні у справі «Amuur v. France» від 25.06.1996 р. Суд вказав, що для визначення того, чи особа була позбавлена свободи у сенсі ст.5 Конвенції, слід враховувати такі критерії: вид, тривалість, наслідки і умови виконання заходу із позбавлення волі. Зі змісту права на свободу та особисту недоторканність випливає низка обов’язків держави у разі втручання її органів у свободу та особисту недоторканність осіб. До них належать, зокрема, позитивні – знати про місцезнаходження особи, якщо вона була взята під варту органами влади; надати інформацію стосовно місцязнаходження цієї особи (рішення Суду у справі «Cyprus v. Turkey» від 10.05.2001 р.), вжити ефективних заходів для гарантованого запобігання ризику зникнення людей; та процесуальні – без зволікань провести ефективне розслідування у разі наявності скарги на те, що конкретна особа була заарештована, після чого зникла (рішення Суду у справі «Kurt v. Turkey» від 25.05.1998 р.). 53. Обов’язки держави, що кореспондують праву на свободу та особисту недоторканність

Проголошуючи "право на свободу", стаття 5 говорить про особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободисвавільно, так зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Енгель та інші проти Нідерландів". В конвенції забороняються не всі види позбавлення свободи і спеціально зазначаються шість вичерпних випадків, на підставі яких держава може посягнути на свободу і особисту недоторканість особи.

Право на свободу і особисту недоторканість повинно сприйматись в цілому як захист від будь-якого процесуального чи матеріально-правового посягання на особисту свободу з боку державних органів. Іншими словами, під "особистою недоторканістю" мається на увазі фізична недоторканість, тобто гарантія від арешту чи затримання.

Переходячи до випадків, коли держава може позбавити свободи особу, необхідно звернути увагу на обов'язковість правомірності такого позбавлення. Кожен із передбачених в пункті 1 статті 5 випадків передбачає положення про те, що арешт або тримання під вартою повинні бути законними. Для забезпечення цієї законності національні органи зобов'язані дотримуватись внутрішнього права і в діях держави не повинно бути ні зловживання владою, ні недобросовісності. Однак, у статті 5 говориться про законність застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі, а не про те, якими вони повинні бути.

Що стосується дотримання внутрішнього права, то у рішенні у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" Суд підкреслив, що поняття "законний" охоплює як процесуальні, так і матеріально-правові норми. Воно певним чином співпадає з загальним поняттям статті 5 пункту 1, а саме - дотримання "процедури, встановленої законом". Дійсно, ці два поняття відображають важливість мети, яка лежить в основі статті 5 пункту 1: в демократичному суспільстві, де панує верховенство права, ніяке свавільне затримання не може вважатись законним.

Формула "відповідно до процедури, встановленої законом" по суті відправляє до внутрішнього законодавства та говорить про необхідність дотримання належного порядку згідно з цим законодавством.

Отже, дотримання внутрішнього права безпосередньо входить в обов'язки держави, а Конвенція дозволяє Суду вирішувати, чи було дотримане внутрішнє право. Свавільне позбавлення свободи, проведене не відповідно до закону та без дотримання процедур та гарантій, передбачених національним законодавством, може призвести до порушення статті 5 Конвенції.