37. Зміст поняття «катування» у практиці Суду.

38. В одному зі своїх рішень Суд зазначив, що стаття 3 Конвенції сформульована таким чином, що дає можливість «поставити тавро “катування” лише на навмисному нелюдському поводженні, яке викликає особливо сильні й жорстокі страждання» [11, п. 63]. При цьому Суд визнає катуванням настільки брутальні факти порушення статті 3, щодо яких не залишається сумніву.

Стаття 1 Декларації ООН про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання говорить:

«Для цілей даної Декларації “катування” означає дію, за допомоги якої людині навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи психічне, з боку офіційної особи чи з її підбурювання з метою отримати від цієї людини або третьої особи інформації чи визнання, покарати її за дії, які вона вчинила або у вчиненні яких вона підозрюється, чи залякати її чи інших осіб... Катування являє собою обтяжений і навмисний вид жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання».

Зокрема, Конвенція передбачає ширше коло цілей застосування катувань – зокрема, щоб покарати за діяння третьої особи, або щоб змусити катованого чи третю особу вчинити певні дії, або через дискримінаційне ставлення. Крім того, Конвенція поширює відповідальність держави ще й на випадки, коли катування застосовуються “за згоди чи потурання” державних посадових осіб чи інших осіб, які виступають в офіційній якості, – що також не було передбачене Декларацією.

Виходячи з вищенаведеного, можна зазначити, що катування відрізняється від інших видів жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання двома елементами: по-перше, тяжкістю завданого болю і страждань, і по-друге, – навмисністю й наявністю певної мети.

Отже, катування – це навмисна форма поганого поводження, що спричиняє потерпілому особливо жорстоких страждань. Розглянемо докладніше, як саме Суд встановлює “мінімальний рівень жорстокості”, які обставини він враховує і на які критерії він спирається.

39. Нелюдське поводження чи покарання може виявлятися як у свідомому застосуванні фізичного чи психічного насильства щодо особи, так і в результаті невжиття певних заходів. Навідміну від катування тут не вимагається обов’язкова наявність мети. Суд провів розмежування «нелюдського» і «такого,що принижує гідність» повадження, вказавши,що Поводження або покарання є нелюдським, якщо воно було вчинено навмисно, застосовувалося щоразу протягом кількох годин поспіль і спричинило якщо не реальні тілесні ушкодження, то, принаймні, завдало сильних фізичних та/або моральних страждань.

Для кваліфікації поводження чи покарання як нелюдського рівень жорсткості впливу має бути меншим, ніж у випадку застосування катувань. Наприклад, вже сама погроза застосувати катування може розці­нюватись як нелюдське поводження — за умови, що вона завдала значного морального страждання. Як нелюдське поводження можуть кваліфікуватися також фізичне насилля, що не має ознак катування, заходи психологічного впливу, утримання особи в неналежних умовах тощо. Крім того, у деяких випадках Суд визнавав нелюдським поводженням, вчиненим на порушення ст. З, ненадання адекватної медичної допомоги.

40. Поводженням, що принижує гідність. Суд визнав поводження, яке викликає у жертви почуття страху, пригніченості та неповноцінності, може образити і принизити її, зламати її фізичний та моральний опір.

Су назвав таким що принижує гідність поводження, яке мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, страждань і меншовартості, а відтак принизити та зневажити їх. Також вказав на те,що поводження чи покарання,яке принижує людську гідність,не обов’язково має бути спрямованим на досягнення певної мети. Також не обов’язковим є, щоб це приниження відбувалось публічно

Доволі відносною є оцінка призначеного особі покарання як такого,що принижує людську гідність. Особа,якій суд призначив покарання за вчинення злочину чи іншого правопорушення,може стверджувати про застосування до неї покарання,яке принижує людську гідність,тільки тоді,якщо воно перевищує той рівень приниження,що є невід’ємним складником будь-якого покарання. Особливе значення для цілей ст..3 Конвенції має те,що особа зазнала приниження не просто тому, що її засуджено, а тому, що таке приниження спричинило саме виконання призначеного покарання.

41. Відповідно до ст.3 конвенції поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка останнього є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров’я потерпілої особи (рішення у справі «Валашінас проти Литви»). Суд вважає поводження за «нелюдське», оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку ЄСПЛ, було «таким, що принижує гідність», якщо воно мало на меті викликати в потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити (рішення у справі «Кудла проти Польщі»).

Саме принцип мінімального рівня жорстокості і визначає нижню мету страждань,зазнавши яких, людина вважається такою, що її піддали поводженню, забороненому ст.. 3 Конвенції. Верхньою межею страждань,яких зазнає людина, є такий вид жорстокого поводження як катування.

42. Значний масив прецедентного права Європейського суду складають рішення шодо поганого поводження з ув'язненими. Практика Суду у цих справах впродовж останніх двох десятиліть зазнала суттєвих змін, і зараз можна вважати усталеною точку зору, згідно з якою держава несе відповідальність за будь-яку особу, яка перебуває під вартою (в широкому сенсі), оскільки вона, висловлюючись мовою Суду, «знаходиться у руках влади», тобто повністю підпорядкована представникам держави. Причому тягар доведення покладається на державу — саме державний орган має довести, що протягом всього періоду, коли заявник «знаходився у руках влади», він не зазнав поганого поводження. Окрім цього, позитивним обов'язком держави є проведення об'єктивного розслідування будь-якої скарги осіб на погане поводження у період їхнього перебування в місцях позбавлення волі, слідчих ізо­ляторах тощо. Такі висновки можна знайти, зокрема, у рішенні у справі Ассенов та ін., проти Болгарії. Суд дійшов висновку, що на підставі наданих йому доказів неможливо встановити, чи дійсно тілесні ушкодження були завдані поліцією, як стверджував заявник. Проте Суд урахував, що конкретні обставини справи за своєї сукупності викликають обґрунтовану підозру у винності поліції та взяв до уваги, що: якщо та чи інша особа пред'являє потенційно доказове обвинувачення в поганому поводженні з боку поліції або інших подібних представників влади, що скла­дає порушення законності й положень ст. З, то ці положення, взяті в їхньому зв'язку із загальним зобов'язанням держав у рамках ст. 1 Конвенції, вимагають за своїм змістом проведення дієвого офіційного розслідування. Таке розслідування, як і за обставин, передбачених ст. 2, має бути вичерпним для виявлення й покарання винних. Якщо цього не зроблено, то загальна передбачена законом заборона катувань та нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження і покарання, всупереч його фундаментальній важливості, виявиться практично нереалізованою, і в окремих випадках може з'явитися можливість безкарного порушення з боку представників держави прав тих, хто перебуває під їхнім контролем. Таким чином, Судом встановлюється правило, згідно з яким держава порушує ст. З Конвенції не тільки у випадку встановленої винності її представників у поганому поводженні, але й тоді, коли вона не забезпечує ефективного розслідування скарг на подібне поводження.

43. Чи захищається в Конвенції право людини на припинення свого життя? (зокрема на евтаназію)?

Закінчекння життя людини у контексті Конвенції пов’язується із проблемою евтаназії. Вперше це питання постало перед комісією ще в 1993р. У цій справі Комісія вказала,що ст.. 2 Конвенціїне вимагає криміналізації пасивної евтаназії, тобто встановлення крим. Відповідальності за ненадання лікування смертельно хворій людині. Кардинально протилежною є відповідь на питання про відповідність ст..2 Конвенції акту активної евтаназії. Важливою у цьому випадку є згода пацієнта на евтаназію. З Конвенції не випливає обов’язок держави законодавчо заборонити евтаназію на прохання пацієнта. У питанні про легалізацію евтаназії, так сама як і у питання про аборти , саме державі надається значна свобода розсуду. Жодне право на смерть чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави не може випливати з ст.. 2 Конвенції.

44. Право на життя не є абсолютним, на відміну від заборони катування,передбаченої ст..3 Конвенції. Винятком з права на життя є смертна кара, а тому ст..2 тлумачиться Судом разом з Протоколами до Конвенції,які передбачають скасування смертної кари.

По тому питанню,більше нічого не найшла

45. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Зі ст. 2 Конвенції випливають такі обов’язки держави: негативний – не вбивати, позитивний – захищати право людини на життя, процесуальний – вживати певних заходів у разі смерті людини.

Негативний. Державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком випадків, коли це є абсолютно необхідним (випадки застосування летальної сили).

Позитивний. Стаття 2 Конвенції передбачає зобов’язання держави не тільки утримуватись від незаконного позбавлення життя, але й забезпечувати, щоб національна правова система гарантувала право на життя. Це вимагає існування закону, який передбачає заборону на позбавлення життя – закону про кримінальну відповідальність за вбивство. Але, крім того, потребує ефективної системи законів і правопорядку, відповідних дій представників міліції, прокурорів, судів, а також установлення системи покарання за злочини проти життя. В обов’язки держави також включаються проведення навчання міліції й інших сил, що забезпечують безпеку країни, правомірному застосуванню сили у відповідності з національним і міжнародним законодавством.

Отже, відповідно до міжнародних стандартів, держава є відповідальною за дії чи бездіяльність своїх представників, зокрема, правоохоронних органів, військовослужбовців і персоналу в’язниць. Проте держава не несе відповідальність за дії приватних осіб, що позбавили когось життя. Але в будь-якому випадку держава зобов’язана провести незалежне, швидке та ефективне розслідування випадків позбавлення життя (позитивні обов’язки). Крім того, держава повинна вживати заходів щодо захисту життя у разі реальної та нагальної небезпеки, про яку вона знала або повинна була б знати, наприклад, у випадках техногенних катастроф чи промислових інцидентів.

46. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Конвенції позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі

особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення

або повстання.".

У трьох пунктах ч. 2 ст. 2 Конвенції вказано ситуації, яких застосування сили, в тому числі летальної, може бути виправданим за умови, якщо за конкретних обставин це становило «абсолютну необхідність». Ці пункти стосуються самооборони і захисту інших осіб від незаконного насильства або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах, правомірного придушення повстання чи заворушення. Застосування летальної сили може бути виправданим, якщо існує ризик для життя іншої особи або коли її життя у небезпеці через загрозу завдання шкоди. Застосування летальної сили (зокрема, для захисту особи) вважається таким, що не порушує ст. 2 Конвенції, якщо було дотримано пропорційності між метою і засобом досягнення, яка виявилась через абсолютну необхідність застосування летальної сили.

47. За певних умов Конвенція надає захист прав ненародженим, проте такі умови залишились не уточненими. Такі питання вирішуються на рівні національного законодавства країн-учасниць Конвенції. В одному з рішень Суду зазначено, що право ембріона на життя явно обмежене правами та інтересами матері. Важливо зазначити, що Конвенція не визначила рамок захисту цього права, – так, у цьому документі нічого не сказано про момент початку і закінчення життя. А відповідно Конвенція явно не захищає не народжену дитину. На відміну від статті 4 Американської Конвенції про права людини, яка передбачає, що захист права на життя починається з моменту зачаття, у статті 2 нічого не сказано про часові обмеження права на життя, а, зокрема, не визначено поняття „кожного”, чиє життя знаходиться під захистом Конвенції. Це питання на сьогодні виявилось у контексті законів про аборт, і до сьогодні не сформульовано чіткої відповіді на питання, чи захищає Конвенція право на життя ненародженої дитини. Європейським Судом було заявлено, що він не може відповісти на питання, коли починається право на життя, і тому це питання залишається на розгляд національних судів. Українське законодавство визнає права дитини від моменту народження (п. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу)

48. Негативний обов’язок держави вимагає в неї утримуватись від заборонених дій. Держава несе відповідальність за дії своїх органів та посадових осіб, в тому числі правовоохонних.

Позитивний обов’язок держави вимагає від неї забезпечення гарантії недопущення поводження сумісного з ст.3 Конвенції. Виконання такого обов’язку може включати в себе, наприклад, проведення навчальних заходів із персоналом, який відповідає за здійснення арешту чи затримання, а також тримання під вартою. Держава не звільняється від такого обов'язку, коли приватні особи завдають болю чи тілесних ушкоджень дітям.

49. Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3. її зміст охоплює практично будь-які акти чи обставини, що можуть містити елемент «поганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встановлює такі ознаки «катування», як: 1) специфічна мета — «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких обмежень не містить. Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні. Та слід пам'ятати, що незважаючи на широкий зміст ст. З, Конвенція забороняє не будь-яке насильство чи примус. Поняття катування передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю.