1. Які історичні причини прийняття Конвенції?

Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.Дата ухвалення: 04.11.1950 року, м. Рим.Дата ратифікації Україною: 17.07.1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями).

На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Конвенція була вчинена урядами держав — членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідченікопії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набраннядокументом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу1 листопада 1998 року.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

2. Структура Конвенції

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з таких протоколів:

• Перший протокол від 20.03.52

• Протокол N 2 від 06.05.63

• Протокол N 4 від 16.09.63

• Протокол N 6 від 28.04.83

• Протокол N 7 від 22.11.84

• Протокол N 9 від 06.11.90

• Протокол N 10 від 25.03.92

• Протокол N 11 від 11.05.94

• Протокол N 12 від 04.11.2000

• Протокол N 13 від 03.05.2002

• Протокол N 14 від 13.05.2004

• Протокол N 14-bis від 27.05.2009

3. -4. Скільки є чинних на сьогодні протоколів? Скільки було прийнято протоколів?

Первинний текст Конвенції був суттєво змінений і доповнений 15 Протоколами, котрі є невід’ємною частиною Конвенції. Протоколи № 2, 3, 5, 8, 9, 10, 11, 14, 14bis стосуються організації діяльності Суду і процедури розгляду заяв. Протоколи № 2, 3, 5, 8, 9, 10 втратили юридичну силу з набуттям чинності Протоколу №11. У зв’язку з тим, що Протокол №14 ще не набув чинності, було прийнято тимчасовий Протокол №14 bis (повторний). Протоколи №1, 4, 6, 7, 12 і 13 розширюють каталог прав та свобод, що гарантуються Конвенцією.

Перший Протокол до Конвенції поширив міжнародно-правові гарантії захисту на такі права: ст. 1 – право власності; ст. 2 – право на освіту; ст. 3 – право на вільні вибори. Цей протокол було підписано 20 березня 1952 року в Парижі. Він діє в редакції Протоколу №11 до Конвенції.

Протокол № 4 до Конвенції, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, підписаний 16 вересня 1963 року в Страсбурзі і діє в редакції Протоколу №11 до Конвенції. Протокол №4 доповнює положення Конвенції наступними правами: ст. 1 – заборона ув’язнення за борги; ст. 2 – свобода пересування; ст. 3 – заборона вислання громадянина; ст. 4 – заборона колективного вислання іноземців.

Протокол № 6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари, був підписаний 28 квітня 1983 року в Страсбурзі, діє в редакції Протоколу №11. Він встановлює заборону на застосування смертної кари державами-учасницями Конвенції. В той же час цей протокол передбачає винятки з цього правила. Відповідно до ст.2 цього протоколу держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни чи неминучої загрози війни. Держави, котрі ратифікували Протокол №6, не можуть скористатися своїм правом на дерогацію положень Протоколу, а також зробити щодо нього застереження чи заяви про тлумачення.

Протокол № 7 до Конвенції було підписано 22 листопада 1984 року у Страсбурзі. Він діє в редакції Протоколу №11. Протокол передбачає процедурні гарантії, які стосуються вислання іноземців (ст.1), гарантує право на оскарження вироків у кримінальних справах (ст. 2), відшкодування у разі судової помилки (ст. 3), право не бути притягнутим до суду або покараним двічі (ст. 4); рівноправність кожного з подружжя (ст. 5).

Протокол №11 до Конвенції «Про реорганізацію контрольного мехінізму, створеного відповідно до Конвенції» було підписано 11 травня 1994 року в Страсбурзі. Він вносить суттєві зміни в організацію контрольного механізму Конвенції.

Протокол № 12 до Конвенції, підписаний 4 листопада 2000 року в Римі, закріплює загальну заборону дискримінації. Цей протокол набув чинності 1 квітня 2005 року.

Протоколом № 13 було підписано 3 травня 2002 року у Вільнюсі. У цьому протоколі встановлюється загальна заборона на застосування смертної кари, яка не підлягає ніяким виняткам і не може бути порушена ні за яких, навіть надзвичайних, обставин. Протокол набув чинності 1 липня 2003 року.

Протокол №14 до Конвенції «Про посилення контрольної функції Конвенції» підписаний 13 травня 2004 року в Страсбурзі, вносить зміни у вимоги до заяв до Суду та у процедуру розгляду заяв. Протокол №14 вносить такі основні новели: 1) підвищуються фільтраційні повноваження Суду (судді, що засідатимуть одноособово, наділяються правом визнавати заяву неприйнятною); 2) запроваджується новий критерій прийнятності – завдання істотної шкоди заявникові; 3) запроваджується заходи для роботи з однотипними справами (передбачено спрощену процедуру розгляду справ, що підпадають під міцно усталене прецедентне право).

Тимчасовий Протокол №14 bis (повторний) до Конвенції було прийнято на 119 сесії Комітету Міністрів РЄ 12 травня 2009 р. У преамбулі до цього акта зазначаються цілі його прийняття, зокрема вказується на невідкладну потребу змінити певні положення Конвенції для збереження й покращення ефективності контрольної системи на тривалий період, головним чином у світлі дедалі більшої завантаженості Суду та Комітету Міністрів РЄ, а також на потребу забезпечити Суду можливість і надалі відігравати свою провідну роль у захисті прав людини в Європі.