Музика відродження та бароко
В епоху Відродження, на основі ідеології гуманізму в Західній і Центральній Європі починає розвиватися світське мистецтво. На перший план виходять естетичні та пізнавальні функції музики, її здатність служити не тільки засобом управління поведінкою людей, а й відображенням внутрішнього світу людини. Тобто в музиці виділяється індивідуальне начало. Окремим самостійною складовою музичної культури стає публіка. Розквіт набуває інструментальна музика та виконавство, особливо на лютні, а в Україні - бандурі.
Саме завдяки посиленню індивідуального начала на передній план виходить сольний спів з інструментальним супроводом. Вокальне мистецтво особливо тонко може передати порухи внутрішнього світу людини, її настрої. В українській культурі ліричні прояви пов'язані насамперед з художньою ментальністю нашого народу. А що, як не спів та лірична мелодія може найкраще відобразити ніжну, лагідну вдачу?
В українській музичній культурі продовжують широко побутувати та розвиватися народнопісенна творчість та виконавство. Особливе місце належить епічному жанру - думам та історичним пісням, в яких відображалася драматична історія українського народу. Зміст найстарших дум та історичних пісень зв'язаний з визвольною боротьбою проти татар і турок та проти поневолення пансько-шляхетською Польщею. Найбільш відомі з них - "Дума про Марусю Богуславку", "Дума про Самійла Кішку", "Хмельницький та Барабані", "Дума про трьох братів Озівських" та ін. Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися своїм гарними голосами, даром мелодичної імпровізації та досконалим володінням інструменту. Серед них слід назвати Федора Холодного, Остапа Вересая, Михайла Кравченка. Крім історичних пісень, кобзарі виконували також жартівливу, сатиричну, іноді танцювальну музику.
Мистецтво виконання дум передавалося від одного кобзаря до іншого. Як правило, талановитий кобзар мав учнів, які не менше трьох років проходили практику гри на бандурі та виконання дум. Для отримання права на власне виконання вони складали іспит перед авторитетними майстрами-бандуристами. Існували навіть спеціальні фахові об'єднання - "братства" кобзарів і лірників, які мали свій устав, виборних старших і громадську касу. До кінця XIX ст. мелодії дум майже записувалися. Це була усна традиція народної творчості. Перші повноцінні записи належать класикові української музики Миколі Лисенку.
Українська професійна музика бере початок ще в першій половині XV ст. від так званих братчиків - членів професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів, що згодом був перетворений на Київську академію - перший в Україні вищий учбовий заклад.
Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам. У братських школах навчали музично освічених півчих, регентів, учителів співу і навіть композиторів. Це відіграло велику роль у розвитку професійної музичної культури України.
З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів. Про це свідчить звернення українського духовенства до візантійського патріарха Мелетія Пігаса (кінець XVI ст.) з проханням узаконити в українській православній церкві багатоголосий спів, який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями, зафіксованими нотами). Це був саме в Україні був створений жанр партесного концерту, який вперше застосував акордово-поліфонічний тип мислення, на якому грунтувалась західноєвропейська музика XVII-XVIII ст. Партесний концерт являв собою дванадцятиголосий акапельний (без інструментального супроводу) твір. За образним змістом концерти є урочистими, лірико-епічними, розповідними.
Адміністративним центром партесного співу було місто Глухів. Тут у XVIII ст. проживав останній гетьман Кирило Розумовський. Людина високої культури та освіти, він утримував власний хор у складі 40 співаків, які поповнювали санкт-петербурзьку Імператорську придворну капелу, що була найвизначнішим хором імперії і викликала захоплення багатьох іноземних музикантів.
Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний концерт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово "партесний" походить від латинського partes, що означає спів за партіями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри- кант псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав па партесний концерт.
Чому саме в Україні виник партесний спів? Україна завжди славилася своїми вокальними талантами, і специфікою її культури завжди був і залишається спів. У партесному співі кількість голосів - фактура (тобто наповненість) коливалася від 3 до 12, а часом сягала 16, 24 і навіть 48 голосів.
Серед творців партесного співу особливо відомий Микола Дшіецький, який, до того ж, став автором першого музичного підручника "Грамматика мусикийского пения" (1677). Поява такого підручника свідчила про високий фаховий рівень музичного мистецтва України. Він став першим підручником з теорії музики, композиції, практичним посібником для композиторів, теоретиків та вчителів співу багатьох поколінь. Водночас "Грамматика" М. Дилецького є цінним документом, що відображає розвиток форм партесного співу в XVII ст. Хоча зростання музичного професіоналізму було пов'язане, насамперед, з церковною музикою, у суспільстві ширився попит на своєрідні форми світського музичного побуту в містах. Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кант триголоса пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були канти любовні та жартівливо-сатиричні. Існували також панегіричні (хвалебні), побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти.
Кант виник на межі XVI-XVII ст., саме тоді, коли в Західній Європі народилася опера. Нагадаємо, що в цей час в Україні панувала стихія хорової духовної музики. Згодом канти відіграють важливу роль в музично-театральному мистецтві, в народному вертепному дійстві, шкільних драмах, інтермедіях тощо. Авторами кантів спочатку були співаки церковних хорів, учні братських шкіл, студенти колегіумів, а згодом - представники різних верств населення-ремісники, солдати, матроси.
В історії розвитку народної творчості та професійного мистецтва важливу роль відіграла сольна пісня з інструментальним супроводом. Вона зародилася в міському музичному побуті XVII ст. У цьому жанрі яскраво проявилися процеси взаємопроникнення сільської та міської пісні, фольклорної та професіональної творчості. Сольна пісня відображала внутрішній світ людини більш безпосередньо, ніж кант. Існуючи довгий час (упродовж XVII-XVIII ст.) поряд з кантом, сольна пісня поступово витіснила його не тільки з домашнього музикування, й з музичного театру. Сольна пісня пов'язана з віршовою писемною українською поезією. У більшості випадків текст та мелодію пісні складав один автор. Саме від сольної пісні XVII-XVIII ст. почався розвиток популярного сьогодні жанру "авторської пісні".
В українській культурі є імена, які довгий час були невідомі. Так, у першій половині XVIII ст. це були батько Тимофій і дочка Єлизавета Білоградські. Тимофій був бандуристом, лютністом, співаком. Дочка - співачкою, клавесиністкою, композитором при дворі Єлизавети у Петербурзі, першим автором інструментальних варіацій - надзвичайно поширеного жанру у вітчизняній музиці.
Назвемо ще кілька прізвищ: Йосип Мандичевський - музикознавець, композитор, педагог, професор Віденської консерваторії, Тимофій Шпаковський - талановитий піаніст, композитор. Цими іменами може гордитися не тільки українська музична, а й уся європейська культура.
Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та навколишнє сільське населення.
Поряд з цехами у великих містах України виникають міські оркестри, виступають кріпацькі оркестри та капели. Музичний театр, на відміну від Італії, Франції, Англії в Україні був інакший. Джерела українського музичного театру складали старовинні народні свята, хороводи, колядні ігри, весільні дійства. Водночас, з античних часів існували традиції музики та хорового співу, які супроводжували давньогрецькі класичні драми. Розвиток музично-театрального мистецтва українського народу сягає ще у XV ст. Про значне його поширення свідчать церковно-полемічні твори Івана Вишенського. Засобами театру та музики в народі відображалися явища життя та побуту. Церква забороняла ці вистави, але дарма! Люди не могли існувати без своїх веснянкових танкових ігор "Коструб", "Король", "Воротар", новорічних ігор "Коза", "Маланка".
Музичне мистецтво. На ІІ пол. XIII - XV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів. При князівських дворах концентрувалися співаки, які складали “хвалу” на честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарі виконували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з Перемишля.
Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій. Народною мовою творилися прислів’я приказки, казки тощо. Незважаючи на переслідуванні з боку церкви, зберігалися народні обряди: колядування, щедрування, свято Купала та ін.
У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу – історичні пісні та думи. Виконували їх народні співці-кобзарі. Виникнення дум пов’язане із зародженням козацтва та етнічною давньоруською традицією. Одна з найважливіших і найстаріших – дума про козака Голоту. Кобзарі виконували думи у супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Підносяться хорова музики і танцювальні жанри (гопак, козачок тощо).
У ХVІ - І пол. ХVІІ ст. почала формуватися українська драматургія. Значних драматичних творів ще не було, хоча згадки про перші вистави датовано кінцем ХVІ ст.
Театр. Розвиток українського театру ( від грец. Theatron – місце, призначене для видовищ) простежується з часів Київської Русі, де були популярні виступи народних співці-гуслярів, пантоміма, балет тощо. У всі часи в народі любили ярмаркові балагани з виступами музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців і дресирувальників.
Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Осілими вважали тих акторів, що постійно мешкали на одному місці та виступали під час великих свят і на весіллях, натомість мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба.
У 1666 р. в Україні зароджується народний музичний ляльковий театр, відомий під назвою вертеп. Вертеп (походить від назви печери поблизу Віфлеєма, де народився Ісус Христос) – народний театр ляльок, де розігрувалися вистави гумористичного чи сатиричного змісту, на релігійні або світські теми.
Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Вертеп пов'язаний із виникненням нових форм світської вокальної музики - канта та сольної пісні з інструментальним супроводом. Авторами й виконавцями вертепного спектаклю були учні братських шкіл, колегіумів, а згодом і Київської академії. Під час рекреацій (канікул) вони ходили по містах і селах невеликими групами. З ними завжди була переносна сцена-скринька (шопка), театральний аксесуар, ляльки. Крім ляльководів, у цих групах обов'язково був невеликий хоровий, нерідко й інструментальний ансамбль, що супроводжував спектакль співом і музикою. Вертеп став улюбленим народним музично-драматичним спектаклем. У деяких районах (наприклад, Закарпаття) він побутує і нині.
Традиційний вертепний спектакль складався з двох дій. В основі першої був релігійний сюжет про народження Христа й переслідування його Іродом, друга була побудована на комічних жанрових сценках. Дія вертепного спектаклю відбувалася на своєрідній двоповерховій сцені (дерев'яній скрині, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви), що являла собою макет церкви або відкритого з одного боку будиночка з прорізами у підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі. За спиною перебував хор, який виконував молитви і Духовні кантати. Крім вертепної скриньки вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос.
Українська вертепна драма складалася з двох частин:
Релігійна. Ставилася на верхньому поверсі («на небі»), де йшла "божественна" дія. Тут чергувалися сцени про народження Ісуса Христа та Ірода, поклін пастухів, винищення немовлят царем Іродом та Іродова смерть.
Побутова (інтермедійна). Ставилася у низу («на землі»), де розігрувалися комічні сцени з народного життя. В ній брали участь негативні персонажі (Ірод, Смерть, Чорт), що це допускалися на вищий поверх.
Обидві дії супроводжувалися музикою, яка характеризувала персонажі і супроводжувала розвиток сюжету. Голоними героями вертепу були: Бог, Ангели, Святі, Запорожець, Москаль, Чорт, Шинкар, Ангела, Пастуха, Воїна та ін. Але якщо в першій дії це були, в основному, канти, то в другій переважали жартівливі пісні й танці. Замість людейу вертепі виступали ляльки. Їх виготовляли з дерева й тканини, а потім розфарбовували. Актори за допомогою різноманітних пристроїв рухали їх і говорили різними голосами. Персонажі розмовляли народною мовою і були вдягнені в українські національні костюми. Збагачувалася вона народними піснями, обрядами, іграми. Популяризації вертепу в народі сприяли студенти братських шкіл, учні, мандрівні дяки-студенти Києво-Могилянської академії.
До першої половини XVII ст. належить і поява шкільного театру - театральних вистав в учбових закладах - колегіумах, а згодом у Київській академії.
Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. Шкільна драма-писалася книжною мовою на релігійні теми і міфологічні сюжети, а згодом історичні явища і факти. Писалися і ставилися учителями піїтики й учнями братських шкіл та студентами колегій. Особливого розвитку вона набула в Острозькій школі та у Києво-Могилянській колегії. У братських школах учили не тільки писати, але й виголошувати вірші, на уроках риторики викладали не лише правила створення та виголошення промов, а й закони декламації. Учителі писали вірші на релігійні та світські теми, а учні виконували їх під час свят (Різдво, Великдень) та урочистостей вельможних осіб чи важливим подіям.
Спочатку шкільні драми ставили тільки в єзуїтських колегіумах, але згодом вони з'явилися й у православних школах.
До нашого часу збереглося приблизно 30 драм.
Найвідомішою українською шкільною драмою є «Роздуми про муки Христа, спасителя нашого» Іоаникія Волковича. (1631 року), а також, драми невідомих авторів – «Слово про збурення пекла», «Драми про Ірода», «Трагедія руська», в якій актори на українській мові висміювали зажерливість ченців. «Олексій, Божий чоловік» (1674).
Шкільні драми мали віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів і складалися з 3 частин:
Пролог зачитував сам автор, пояснюючи головну думку драми та її мораль.
Фабула, яка була розрахована на 3-5 актів;
Епілог.
Завершувалася драма подякою глядачам.
Основним жанром шкільного театру була трагікомедія - п'єса серйозного змісту, а мова відзначалася високим стилем. Роль музики в них була дуже важлива. Більше значення набувають у цих п'єсах музика, як засіб відображення переживань людини, її душевного стану. Трагікомедія — драматичний твір, у якому органічно зливаються трагічне і комічне. З'явився у давньоримському театрі. Особливості жанру трагікомедії обґрунтував італієць Б. Гваріні. Той, хто пише трагікомедію, — відзначав він, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії".
Українська трагікомедія пов'язана з іменами Ф. Прокоповича ("Володимир"), Л. Горки ("Іосиф патріарх"), Г. Кониського ("Фотій"). Відомими є трагікомедії М. Куліша ("Народний Малахій"), С. Беккета ("Чекаючи на Годо"), Е. Олбі ("Не боюсь Вірджинії Вулф"). З жанром трагікомедії пов'язана творчість Ж. Жіроду, Ж. Ануй, А. Макайонка, О. Вампілова. Сучасна трагікомедія має іронічний характер.
Крім сольного співу та хорів для розважання публіки, між актами "трагедії" вставлялися веселі інтермедії комедійного характеру, що й пояснює пізніше назву цього жанру - "трагікомедія". З найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...», поставлена 1728.
Для відпочинку глядачів між актами релігійної драми ставилися комедійні сценки — інтермедії.
Інтерме́дія (лат. Intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний, або комедійний твір, заснований на побутовій тематиці, який виконують у перерві між актами вистави, спектаклю чи релігійної драми. Писалися і стаилися українською мовою на матеріалі народного побуту, були насичені прислів’ями та приказками. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича у 1619 р. на ярмарку у м. Камянці- Струмиловому у середній Галичині. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів ("Кіт у мішку"), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії і водевіля. Завдяки вертепу і інтермедії почав розвиватися український народний комерційний театр.
Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові истави переносилися до своєрідної конструкції приміщення- балагана.
Балага́н (перс. Balahana — верхня кімната, балкон) — тимчасове дерев'яне приміщення для театральних та циркових вистав на ярмарку або народному гулянні. Театр-балаган поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних акторів. П’єси, інтермедії. Великим успіхом користувалася п’єса Григорія Кониського «Воскресіння мертвих». У ХVІІІ столітті в Росії і в Україні в програму балаганових вистав входили народні драми і сатиричні сцени. У ХІХ столітті балаганні видовища втрачають соціальну загостреність, залишаючись місцем розваг переважно міщанства.
Кониський Григорій Осипович (Георгій) (1717–1795) Освітній, культурний і церковний діяч, педагог, поет, драматург і філософ. Народився 20 листопада 1717 р. в заможній родині в місті Ніжині на Чернігівщині. Початкову освіту здобув дома, потім майже 15 років навчався в Києво-Могилянській академії. В 1745 р. став професором піїтики, в 1747–1751 рр. читав два курси філософії. З 1747 р.— префект, а з 1752 по 1754 р.— ректор академії. Паралельно 3 роки читав богослов’я. З 1755 р.— білоруський єпископ, з 1783 р.— архієпископ.
На зразок театру російського дворянства у ХVІІІ столітті українські магнати створили кріпацький театр.У театральних идоищах, які влаштовували у соїх маєтках феодали, акторами були кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п’єси українською та російською мовами. До їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про розвиток сценічного та хорового мистецтва.
Зародження професійного театру в україні припадає на кін. ХVІІІ століття. Першим театром з постійною театральною трупою став Харківський, що був заснований у 1798 р. До його репертуару належать такі твори, як: ««Недоросток» Дениса Фонвізіна, «Мельник чаклун, ошуканець і сват» Олександра Онисимовича Аблесимова, «Наніна» Франсуа-Марі Аруе Вольтера.
