Лекція № 4. Особливості розвитку української культури в литовсько-руську та польсько-литовську добу (XIV-перша половина XVII ст.).

План

1. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в литовсько-руську та польсько-литовську добу.

2. Усна народна творчість. Література. Поезія.

3. Православні братства і їх роль у історико-культурному розвитку українського народу.

1. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в литовсько-руську та польсько-литовську добу.

У ХІV – І пол. ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

• роз’єднаність українських земель;

• відсутність єдиного політичного центру;

• соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;

• постійну жорстоку агресію татар.

Більша частина українських земель знаходиласяу складі Литовської та Польської держав. Разом із тим ХІV – ХVІ ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.

Це було пов’язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником та необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще ув ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний ужиток свою мову, звичаї, право.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Особливу субкультуру cтворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільке розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування – водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси – такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої – князівські двори й монастирі – до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Таким чином, українська культура у ХІV – першій половині ХVІІ ст. розвивалася за складних, певною мірою трагічних умов. Однак культуротворчі процеси не припинялися і мали своєрідні результати. Розглянемо їх детальніше.

Друга половина XIII - перша половина XVI ст. виявилися кризовим часом для більшості держав Західної Скропи. У середині XVI ст. в результаті утворення польсько-литовської держави Речі Посполитої була зроблена спроба злиття західної і східної цивілізацій.

Зазначений період часу посідає особливе місце в історії роздробленої й політичне роз'єднаної середньовічної Русі. З середини XIII ст. вона перебувала у найтяжкій залежності від Золотої Орди, яка в результаті декількох завойовницьких походів поширила своє панування на більшу частину Східної Європи. Але саме у цей час відбулися великі позитивні зрушення у подоланні феодальної роздробленості й політичному об'єднанні давньоруських земель, посиленні організованої боротьби проти чужоземного ярма й зовнішньої агресії, у формуванні культур російської, української й білоруської народностей та їх культур. Інтенсифікація цих закономірних історичних процесів визначила своєрідність суспільно-політичної еволюції Русі: землі Південно-Західної Русі були розчленовані в державно-політичному відношенні й у більшій своїй частині включені до складу Польського королівства й Великого князівства Литовського, а північно-східні території пішли шляхом формування власної державності, південно-західна частина Стародавньої Русі, взявши участь у формуванні Литовсько-Руської держави, після об'єднання з Польським королівством увійшла у склад західноєвропейського цивілізаційного ареалу, а північно-східна стала основою формування Російської (євразійської) цивілізації. До Великого князівства Литовського приєдналася Київська, Волинська, Подільська й Чернигово-Сіверска землі. Галичина, Закарпаття й Буковина, були включені до складу Польського королівства, Угорщини й Молдавського князівства, тому терміни "Південно-Західна Русь". "Північно-Східна Русь" і "Західна Русь" уживаються відповідно до територій Русі періоду феодальної роздробленості, у границях яких згодом утворилися сучасні Росія, Україна й Білорусія. Запустіння дніпровської Русі, що почалося в XII ст., було завершено у XIII ст. татарською навалою 1229-1240 рр. З тієї пори стародавні області цієї частини Русі надовго перетворилися у пустелю з убогим залишком колишнього населення. Культура Південно-Західної Русі продовжувала свій розвиток у складі Литовсько-руської держави.

Діалог та взаємодія національних культур у Речі Посполитій визначала специфіка етноконфесійної ситуації: прості литовці, які відходили від язичества, освоювали католицизм, значна частина литовських магнатів, сповідали кальвінізм, у містах поряд з католицизмом поширилося лютеранство, українці й білоруси зберігали канонічне православ'я. Така поліконфесійність формувала, відповідно, і різні типи культур та менталітету. Загострення релігійної ситуації в країні, яку спричинила церковна унія 1596 р., не виключало взаємовпливу та взаємодії цих культур, у результаті чого виникли перехресні культурні явища: розвиток законодавства, поява друкарства, формування національних мов, утвердження нових архітектурних стилів, та літературних жанрів. Таким чином, до кінця XVI ст. в етнічних культурах народів Речі Посполитої діяли інтеграційні процеси, які протистояли конфесіональній конфронтації, а велика багатонаціональна держава стала полем взаємодії польської, литовської, білоруської та української культур.

Вагомий внесок в культурну спадщину того часу дала литовська культура. Це, насамперед, славнозвісні Литовські статути (1529-1588), у яких відбився вплив римського права, "Руської Правди" і юридичних ідей епохи Відродження. Литовські статути дали поштовх розвитку права в Польщі й у східнослов'янських народів. Однак в цілому литовська культура була зорієнтована на польську. Вважаючи власне язичеське минула "темними часами" вона переорієнтувалася на християнський світ, тому розвиток літератури й друкарства литовською мовою в XVI ст. відбувався у межах релігійно-просвітительської діяльності різних конфесій. Першою литовською друкованою книгою став лютеранський катехізис М. Мажвідаса, виданий в 1547 р. у Кенігсберзі. У віршованому звертанні до литовців він закликає освоювати християнське віровчення, для чого не обхідно культивувати рідну мову, інакше простому селянину християнська доктрина буде не доступна. Ту же ціль переслідували проповіді І. Бреткунаса ("Постілла"), перекладача Біблії на литовську мову. У самій же Литві поява литовських книг була пов'язана з діяльністю єзуїтів. Так, канонік М.Даукша, один з творців литовської писемності, створив адаптацію катехізису й проповідей під назвою "Постілла Даукши" 1595, де у передмові засуджував людей, що нехтують рідною мовою, тому що із загибеллю мови зникне і сам народ. Пізніше стали з'являтися кальвіністські катехізиси. Розвитку культури сприяло утворення латинських шкіл, що з'явилися в Литві в середині XVI ст., а також Віденський університет, який із заснованої ще в 1578 році П. Скаргою єзуїтської колегії перетворився на вищий навчальний заклад.

Тенденція співіснування і взаємовпливу різних типів національних культур яскраво проявилася у мистецтві, насамперед в архітектурі. Італійські майстри здійснюють ренесансну перебудову кафедрального собору у Вільно. Майже одночасно там же виникає шедевр готичної архітектури - костьол Святої Анни. Дерев'яні церкви Дрогобича й Потелича, побудовані в самобутньому карпатському стилі, співіснують із західною архітектурою міст Львова й Гродно, магнатських палаців у Несвіжі. Постійна турецька загроза обумовила в XV-XVI ст. активне будівництво фортець (Кам'янець-Подільський), виник навіть специфічний тип церкви-фортеці, що вводило храм до системи військово-оборонних укріплень (Сутковиці, Синковичі). Приклад синтезу ренесансних і право-славних архітектурних форм була Успенська церква у Львові, італійські зводи якої вінчає традиційне для православної архітектури регіону триглав'я.

Польська культура XIV-XVI ст., сама по собі не була висока, але вона була культурою державною, офіційною, і ближче стояла до потреб громадського і державного життя. За нею стояла латинсько-католицька культура, до якої відкривала шлях латинська шкільна програма й латинське письменство.

Польська література виникла в X ст. як латиномовна, до XVI ст. в ній переважали твори релігійного характеру, літописи, хроніки. Перші твори польською мовою світського характеру з'явилися у XV ст. Наприкінці XV - на початку XVI ст. польська література вступила в період Відродження. Розвиток літератури XVI ст. був пов'язаний з поширенням ідей реформації та гуманізму. Твори М. Рея, Я.Кохановського, Ш . Шимоно-вича, С. Кльоно-вича, політична публіцистика А. Фрич-Моджевського були пройняті поша-ною до трудящої людини, ідеалами справедливості та патріотизму, викривали католицьке духівництво, аристократію і шляхту. В кінці XVI - на початку XVII ст. розвивалася так звана міщанська література. Популярними ставали сатиричні поеми і повісті, дидактичні оди і драми, короткі жартівливі вірші - фрашки, релігійні поезії аріан, комедії мандрівних акторів та дяків -прибалтів.

Найдавніші художні пам'ятки на території сучасної Польщі сягають II - І тис. до н.е., але польське мистецтво почало складатися лише у X ст. В XI-XIII ст. в архітектурі набуває поширення романський стиль, з кінця XII - початку XV ст. - готика. Наприкінці XV-XVI ст. почало формуватися мистецтво польського Відродження, про що свідчить вівтар роботи В. Стоша у Маріацькому костьолі у Кракові 1477-1489 рр., мініатюри в "Кодексі Бехема" бл. 1505 р. З кінця XVI до середини XVIII ст. в Польщі поширюється мистецтво бароко у вигляді декоративної скульптури в церквах та замках магнатів, релігійних картинах К.Богушевського.

У польському музичному фольклорі спостерігається спільність з музичним фольклором інших слов'янських народів, у тому числі з українським. З IX-X ст. у Польщі розпочала свій розвиток церковна професійна музика, в XII-XII - світська у вигляді рицарських пісень сервентів. Багатоголосся застосовувалося спочатку у церковній музиці, наприклад у творах Миколи з Радома першої половини XV ст., а пізніше - у світській, це були поліфонічні мадрігали, обробки народних пісень і танців, розвивалася міська музична культура. Серед композиторів XVI ст. можна назвати Вацлава з Шомо-тул, М. Гомулку, у XVII ст. були відомі композитори М.Зеленський, А. Яжембський, М. Мельчевський, Б. Пенкель.

Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду. Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях.

У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України.

Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали: падіння Візантійської імперії ув XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія.

Піднесенню української культури сприяли: технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — у середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.

Політична культура. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, П. Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, С. Оріховський та ін. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Наприкінці XVI — поч. XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Правова культура. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.