2.5. Адвокатура у державному механізмі Радянської України

Дослідження адвокатури України у радянський період потребує певної періодизації із врахуванням політичних та соціально-економічних факторів, динаміки розвитку законодавства тощо. Домінуючу роль відіграють історичні події, основні віхи еволюції України у складі СРСР. Похідним від цього є зміна нормативної бази, котра регламентує діяльність інституту адвокатури. Отже, періодизацію розвитку адвокатури умовно можна розділити на такі етапи:

1) 1917 – 1922 роки. Ліквідація дореволюційної адвокатури та пошук нових форм судового захисту та представництва;

2) 1922 – 1930 роки. Становлення радянської адвокатської корпорації. Колективна організація адвокатури;

3) 1930 – 1940 роки. Адвокатура в умовах тоталітаризму. Зміни у правовому статусі захисту за Конституцією СРСР 1936 року та Положенням про адвокатуру СРСР 1939 року;

4) 1941 – 1950 роки. Велика Вітчизняна війна та зміни у правовому статусі, обов’язках, кадровому складі адвокатури, посилення ролі партії у її керівництві;

5) 1960 – 1980 роки. Демократичні перетворення в країні та розширення правового статусу адвоката у суді та на попередньому слідстві.

Період з листопада 1917 року по травень 1922 року у історії адвокатури дослідники називають по-різному: „Перехідний період” [11, c. 34], „Виникнення радянської адвокатури” [64, c. 15], „Організація судового захисту у перші роки Радянської влади” [60, c. 24]. У цих визначеннях науковців слід констатувати перехідний стан адвокатури, у якому вона перебувала у той час.

Тоді почергово існували наступні форми організації судового захисту та представництва:

1. Організація вільного захисту (січень – лютий 1918 р.);

2. Колегії правозаступників (лютий 1919 – жовтень 1922 рр.);

Зміна влади у зв’язку із революцією 1917 року ліквідували попередню державну машину. Диктатура, що прийшла на зміну попереднього режиму, призвела до знищення існуючого на той час інституту адвокатури, відмови від кращих традицій цього інституту. Народний Секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову „Про введення народного суду” [33], якою і було оформлено відповідне юридичне рішення. Багато присяжних повірених були фізично знищені, інші вмерли у зв’язку із високою захворюваністю, перебуваючи у концентраційних таборах, ті ж, котрі залишились на волі, були позбавлені права виступати у судах.

Відповідно до вищезгаданого документу відбулись численні зміни, реформовано правосуддя загалом, а інститут адвокатури зокрема. Більшість юридичних установ повинні були швидко пристосуватись до нових радянських реалій. Було закріплено право обвинуваченого мати захисника та право особи, котра захищала свої інтереси у порядку цивільного судочинства, на представника. Однак Постановою не було визначено конкретні форми організації судового захисту, а дозволено фактично кожному громадянину, у якого не було конфлікту із законом, бути захисником чи представником у справі.

Недовго проіснувавши, форма „вільного” захисту не влаштовувала державу, оскільки давала можливість сторонам звертатись за правовою допомогою до професіоналів – колишніх присяжних повірених, які нерідко використовували трибуну для дискредитації існуючого у державі ладу.

14 лютого 1919 року Рада Народних Комісарів ВКП (б) Декретом про суд ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру і затвердила „Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР” [4]. Цим положенням було запроваджено колегію правозаступників, на яку і було покладено основну функцію захисту. Тільки члени колегії мали право виступати у судах за заробітну плату. Колегії правозаступників створювались при народних судах та революційних трибуналах. Володіли ці колегії деякими ознаками самоврядування, зокрема, їх формування відбувалось шляхом виборів з осіб, які володіють активними та пасивними виборчими правами, виконкомами чи міськими радами у містах. Не володіли виборчими правами, а відповідно і не могли бути захисниками такі категорії осіб: особи, котрі використовували найману працю, з метою отримати прибуток; особи, які живуть за рахунок нетрудових доходів (відсотки, дивіденди); торговці та приватні підприємці; монахи та священики; колишні працівники царської поліції тощо.

Положення закріплювало те, що колегії запроваджувались для сприяння суду у справі для найбільш повного висвітлення усіх обставин справи, які стосуються обвинуваченого або інтересів сторін, які беруть участь у справі. Не йшлося про захист інтересів клієнта як первинну функцію діяльності захисника.

Безсумнівно, позитивним у діяльності цих колегій було надання юридичної допомоги шляхом роз’яснень та довідок щодо чинного законодавства, складання різних скарг, заяв.

Негативним у організації колегій слід визнати відсутність освітнього цензу для вступу в них.

Такі обставини викликали необхідність знаходження видозміненої форми забезпечення представництва та захисту у суді. Так, 26 жовтня 1920 року було прийнято Положення про народний суд УРСР [24], згідно з яким, окрім членів колегії правозаступників, захисниками і представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій [82, c. 14].

Певних змін інститут адвокатури зазнав у зв'язку з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвинувачення надається лише у випадках, встановлених законом (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого [149]. КПК УСРР 1922 p., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, одночасно послаблював значення інших осіб у наданні правової допомоги потерпілому, тобто започаткував підпорядкування інтересів потерпілого інтересам держави. Цим самим нормативним актом надання обвинуваченому допомоги захисника передбачалося лише на судових стадіях. Обмеження в реалізації права на захист у кримінальному судочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовувалася необхідністю контролю за суб’єктами захисту в кримінальному судочинстві.

Нова судова реформа 1922 року призвела до створення нової радянської адвокатської корпорації, якій передувала велика дискусійна робота та обговорення у засобах масової інформації, на з’їздах та нарадах працівників юстиції. 2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРР [17]. На його підставі Наркомат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губ райнарсудах [1], а 27 грудня 1922 р. – Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовуються колегіями захисників [24].

Відповідно до цих документів було створено нові адвокатські органи, які відрізнялися ширшими правами самоврядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяльністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, 1923 року Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегії, яке містило норми професійної етики. 1926 року Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви „колегія захисників” на „колегія адвокатури”. Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайш­ла підтримки.

1922 рік виявився важливим у еволюції інституту захисту та судового представництва, значним кроком вперед у справі найбільш повного забезпечення права на захист та фактично першим етапом існування адвокатури в Україні під час перебування її у складі СРСР. Адвокатура оформлюється організаційно, починає створюватись корпорація радянських захисників, стає невід’ємною складовою правосуддя у подальші роки, є найважливішим елементом гарантування захисту та доступності правового населення та організацій.

Закладені у ці часи принципи стали основоположними у розвитку радянського судового захисту. Цей інститут відділився від державних інституцій як громадське об’єднання із певною автономією та особливим правовим статусом. У великому обсязі виявилась безоплатна правова допомога. Поступово почала істотно зростати кількість юридичних консультацій, що дозволило гарантувати доступність правової допомоги.

У обов’язки адвоката входило: брати участь у юрисконсультствах, відраховувати кошти на утримання керівництва колегії захисників. Повноваженням адвокатів було ведення справ у судових органах.

Практично уся діяльність захисників на той час була під контролем державних та партійних органів, а тому про самоврядування можна було говорити тільки з певною мірою умовності [134, с.34].

Становлення колективних форм адвокатської діяльності призвело до зміцнення юридичних консультацій у кінці 30-х років XX ст. Робився акцент на наданні колективами допомоги як державним підприємствам та установам, так і громадським; проводилась велика суспільно-правова робота, правова пропаганда, роз’яснення законодавчих норм здійснювались безпосередньо на лекціях, у бесідах, а також через виступи у засобах масової інформації. У рамках громадської роботи адвокатура активно брала участь у ліквідації безграмотності серед населення. Безперечно, що у колективі легше було починати роботу молодому спеціалісту, існувала можливість вчитись та набиратись досвіду від старших колег. На цьому етапі було розширено перелік повноважень адвокатів. До участі у судах було додано надання юридичної допомоги населенню, обслуговування державних установ та підприємств, підготовка практикантів та пропаганда радянського права, котра здійснювалась виключно захистом. Особливою сферою діяльності було виконання захисниками обов’язків юрисконсультів.

Однак, колективізація мала і свої недоліки. Особливо відзначалось порушення принципу добровільності при вступі у колектив. Адвокати, які мали можливість заробляти самостійно, відмовлялись від цього. Було повсюдне застосування адміністрування зі сторони суду, недооцінка ролі та значення захисту. Тарифікаційна система оплати праці не була єдиною та достатньо гнучкою.

Чистка адвокатських кадрів спричинила різке скорочення чисельності адвокатури. Чистки тримали адвокатів у страху, що відбивалось на поведінці у суді та на якості захисту.

Із колективізацією розірвався фінансовий зв’язок клієнта із захисником. Вирівнювання у розподілі доходів між членами колективів, неправильні взаємовідносини у питаннях фінансування між колективами та призидіумами колегій, наявність значних відрахувань призвели до важкого майнового стану колективів захисників. Завдання адвокатури зводилось до укріплення революційної законності в країні та надання сприяння правосуддю.

Конституція СРСР від 5 грудня 1936 року, а також Конституція УРСР від 30 січня 1937 року ознаменували наступний етап у розвитку адвокатури в Україні у радянський період. Вперше на конституційному рівні передбачено право обвинуваченого на захист. Безсумнівно, ця норма підвищила авторитет радянської адвокатури, її суспільне та державне значення. Це положення припинило спори про ліквідацію та необхідність існування інституту адвокатури в радянській державі.

Новий соціальний клас адвокатів загалом відповідав вимогам влади. На цьому етапі було зроблено акцент на прийнятті в адвокатуру тих осіб, які повинні займатись захистом як професією, а не спеціально для зайняття керівних постів.

Колегії захисників зберігались як самоврядні одиниці, організаційно незалежні від органів суду, із певними правами та автономією. Колективи захисників не відміняли, ліквідовувалось їх жорстке насадження із боку держави.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 року [10] було першим єдиним для усього СРСР нормативним актом про адвокатуру, яке встановлювало принципи організації, мету та завдання адвокатури на території всієї країни, у всіх союзних республіках. Офіційно введено загальноприйнятий термін „адвокат” замість терміна „захисник” [162, c. 20]. Положення закріпило, що адвокатська діяльність повинна бути основною професією адвоката. Було визначено місце адвокатури в державі як громадської організації із особливим статусом, яким було забезпечено публічно-правову функцію захисту у судових та інших органах, надання допомоги населенню та організаціям з юридичних питань.

Керівництво діяльністю та організація колегій адвокатів повністю здійснювались органами юстиції, котрі, як і раніше, були покликані активно контролювати процес прийняття у адвокати. Зате місцеві суди вже не мали можливості впливати на адвокатуру.

Однак, не дивлячись на ці труднощі, адвокатура справлялась із завданням захисту прав та інтересів громадян та організацій. Влада бачила адвоката захисником інтересів обвинуваченого. Хоч при розгляді політичних справ адвокат був безсилим, обсяг юридичної допомоги збільшувався з кожним роком, як зростав і авторитет захисників, які часом були єдиною противагою беззаконню, надавали реальну допомогу людям, котрі потрапили у складну життєву ситуацію.

Вперше для набуття статусу адвоката Положення встановило освітній ценз. Положення передбачало стандартний набір послуг, які могли надаватись адвокатами. Положення не допускало адвоката на стадію досудового слідства, хоча це питання ставало актуальним, обговорювалось у науковій літературі. Для виступу в судових органах завідувачам консультації спеціально видавався ордер.

Визначено обов’язки адвоката: працювати чесно та добросовісно; підтримувати дисципліну праці, правила внутрішнього трудового розпорядку; своєчасно виконувати отримані завдання та доручення; бережно ставитися до майна консультації; з’являтись у судове засідання у точно визначений час, а також заздалегідь повідомляти про неможливість з’явитись завідувачу консультації та в суд. Регламентованим був порядок дисциплінарного провадження.

Організація та діяльність адвокатури все чіткіше регулювалась нормативно. У цей період, окрім Положення, діяли інші акти: про порядок оплати юридичної допомоги, про підготовку молодих адвокаті та стажистів до самостійної роботи, про дисциплінарну відповідальність адвокатів, про трудову дисципліну та ін. Фактично, до кінця 30-х років сформувались принципи, організаційна структура та адвокатська корпорація загалом у тому вигляді, у якому вона проіснувала аж до 90-х років XX ст.

У 1940-1950 роки нормативною базою функціонування інституту адвокатури залишилось те ж Положення 1939 року [10]. Під час війни адвокати знаходились у скрутному фінансовому становищі, стала актуальною необхідність організації пришвидшеної системи підготовки нових кадрів у системі юриспруденції для поповнення рядів адвокатів, оскільки багато з них вступало в лави Радянської армії або ішли в ополчення. Окрім армії, адвокатів переводили на роботу у суди, прокуратуру. Діяли шестимісячні курси практикантів-адвокатів. Адвокати, котрі продовжували свою діяльність, надавали велику допомогу військовослужбовцям, членам їх сімей, інвалідам війни. Було істотно збільшено перелік послуг адвоката, що надавались безкоштовно.

Робота та організація адвокатури визначались умовами воєнного часу. Необхідність відмови від багатьох прав громадян та прав адвокатів, зокрема у воєнних трибуналах, була обумовлена виконанням завдань оборони країни у найважчі часи. Але адвокатура як інститут не скасовувалась і на цьому етапі. Раніше прийняті принципи її організації та діяльності продовжували повністю діяти після війни.

З другої половини 1943 року у зв’язку із поверненням адвокатів у звільнені від окупантів території відчутною була гостра недостача досвідчених кадрів адвокатів. За час війни склад колегій адвокатів скоротився на 55%. Істотно знижувався і рівень послуг, що надавались адвокатами.

Про значний внесок адвокатури республіки у загальну перемогу свідчить, зокрема, той факт, що 877 членів адвокатури було нагороджено орденами та медалями, а п’ятеро з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це такі адвокати, як І.П. Бровченко (Одеська колегія), О.М. Назаров (Харківська колегія), А.О. Паніхідніков (Київська міська колегія), В.С. Берестовий (Дніпропетровська колегія), В.М. Безценний (Донецька колегія) [49].

Після перемоги у Великій Вітчизняній війні завдання адвокатури змінюються. Головним стає заповнення кадрами усіх вільних районів; підготовка та перепідготовка адвокатів (професійна та ідейно-політична); участь у організації роботи судів та трибуналів, надання допомоги суду та прокуратурі у справі дотримання законності на території країни; залучення адвокатів у всі громадські роботи, передовсім – у виборчі компанії [64, c. 69].

Самоврядування адвокатури у післявоєнний етап було обмежено. Окрім адвокатів, у загальних зборах брали участь і службові особи органів влади – представники КПРС, органів юстиції та прокуратури. Все ж адвокатура продовжувала збільшувати обсяг виконуваних робіт з надання правової допомоги громадянам та організаціям. Адвокатура налагодила зв’язки з юристами інших країн.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР затверджене Положення про юридичні консультації колегії адвокатів, яке докладно регламентувало організацію й порядок роботи цих ус­танов. Однак у квітні 1956 р. воно було відмінене у зв’язку з введенням нових Типових правил внутрішнього трудового роз­порядку для адвокатів [50], до яких увійшли й відповідні норми Положення про юридичні консультації (порядок прийому гро­мадян у юрконсультаціях, обов’язки адвокатів, їхній робочий час, основні обов’язки завідуючих тощо).

В жовтні 1952 р. адвокатура України відзначила своє 30-річчя. За цей рік у 924 юридичних консультаціях 2364 адвокати надали юридичну допомогу 624958 громадянам і здійснили пра­вове обслуговування 127292 підприємств, установ і організацій, cклали 330042 правових документи, дали 192230 порад, прове­дено 129 653 кримінальних та 77577 цивільних справ [51]

У серпні 1955 р. в Києві відбулася республіканська нарада голів президій обласних колегій адвокатів і завідуючих юридич­ними консультаціями, на якій розглядалися стан роботи адвока­тури та заходи щодо подальшого її поліпшення [52].

Особлива увага приділялася питанням оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 р. й на цей час, безумовно, себе вичерпала. Так, ад­вокати стали одержувати малу заробітну плату, що не сприяло закріпленню кадрів, підвищенню ефективності праці [53].

У ці роки окремі колегії адвокатів республіки намагалися запровади­ти найефективні форми оплати праці. З ініціативи Міністерства юстиції України, в порядку дослідження, деякі колегії ад­вокатів (Житомирська, Миколаївська, Хмельницька, Запорізька, Чернігівська, Херсонська та Черкаська) ввели в себе новий порядок: усіх адвокатів, залежно від освіти, стажу, кваліфікації, поділяли на чотири розряди, визначені загальними зборами консультації: кожному розрядові визначалася постійна місячна розрахункова ставка (від 500 до 1500 крб.); грошові надходження до юридичної консультації, за винятком відраху­вань, складали заробіток адвокатів, який встановлювався відпо­відно до розряду й фактичного заробітку кожного адвоката; за­лишок коштів після нарахування ставок (приробіток) розподі­лявся між адвокатами, котрі виробили суму, яка перевищувала їхню розрахункову ставку, пропорційно зі ступенем участі кож­ного в утворенні приробітку [54].

До 1950 року система оплати праці адвокатів, що діяла за Положенням 1939 року, стала неефективною. У зв’язку з цим МЮ СРСР 1955 року змінило порядок оплати праці адвокатів, встановивши принцип гарантованого мінімуму оплати праці для усіх адвокатів.

У подальшому розвиток адвокатури у Радянському Союзі, а тому і адвокатури УРСР, був обумовлений тими принципами, засадами, що були викладені у Положенні про адвокатуру, та які було досліджено вище. З цього твердження і виникає необхідність глибокого пізнання історичного досвіду становлення радянської адвокатури, суті радянського захисту, що дозволяє загалом з’ясувати ту динаміку розвитку адвокатури та її наступність у переході від радянського періоду до періоду становлення в умовах незалежної української держави.

Отже, підсумовуючи розглянуті питання у межах цього розділу роботи, необхідно відзначити, що, перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються ще за часів Київської Русі, де захист утворював невід’ємну складову судочинства.

За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор. В цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від класової та станової залежності сторін. Вперше представниками сторін на суді виступають прокуратори, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги прокуратору тепер встановлюється платня. Без них вже не обходився майже жодний процес.

Інститут присяжних повірених юридично був вже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, щоб вказували на відмінності між ними. Присяжні повірені були встановленими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувались тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку.

Отже, інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції. Існувало, звісно, багато обмежень до здійснення функцій присяжного повіреного, наприклад, щодо професорів університетів чи духовнослужителів, але загалом це був поступ у становленні цього інституту на теренах України.

Загалом, перебування частин України під пануванням різних держав (Росії, Австро-Угорщини, Польщі) відповідно відобразилось і на організації та діяльності інституту адвокатури на відповідних територіях. Адже кожна держава керувалась своїм законодавством при створенні судочинства, що не могло не відобразитись на організації та діяльності адвокатури.