2.4. Особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях на початку XX ст.

У відродженій 1918 року Польщі діяльність адвокатури, зокрема, на землях Східної Галичини, продовжувалася на підставі попереднього австрійського законодавства. Проте, незабаром було введено нове законоположення у вигляді “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави” від 24 грудня 1918 р., яке набрало чинності 1 січня 1919 року, чинного насамперед у колишньому Польському Королівстві, а пізніше на території інших східних земель [35].

Статут був лаконічним, стислим актом, що складався із 69 статей, з яких 10 останніх становили перехідні положення. Його мова відзначалась чіткістю, дозволяла сформулювати зрозумілі й однозначні юридичні норми. В тексті було виділено окремі частини, присвячені: адвокатам, стажерам-адвокатам, адвокатським палатам і радам, Верховній адвокатській раді та дисциплінарному суду, а також дисциплінарній процедурі. Тут мали місце як вирішення, витоки яких йшли із юридичної культури Західної Європи, так і нові, навіть новаторські рішення, з яких варто почати короткий аналіз Статуту. На звання новаторського вирішення, і при цьому надзвичайно сучасного й корисного з точки зору самої адвокатури, заслуговують, без сумніву, положення, що стосуються організації адвокатського самоврядування.

Структура адвокатського самоврядування мала ієрархічну будову. На першому щаблі були адвокатські палати, до складу яких входили адвокати і стажери-адвокати із місцезнаходженням в окрузі одного апеляційного суду. Статут передбачав, що при потребі Верховна адвокатська рада має право утворити в окрузі апеляційного суду декілька адвокатських палат, однак за умови, що вони нараховували б мінімально по 50 адвокатів. Спочатку функціонувало дві адвокатські палати: одна – у Варшаві, а друга – в Любліні. Пізніше було створено ще дві: у Вільнюсі і Луцьку [253, c. 40-45]. Волинська адвокатура вже 1921 року вжила заходів, метою яких була консолідація середовища. 2 березня 1921 р. на загальних зборах відділень Окружного суду в Луцьку (який існував від 1919 р.) був затверджений так званий Статут консультації присяжних адвокатів при окружному суді у Луцьку, а 11 березня цього ж року відбулося перше організаційне зібрання волинських адвокатів, що, власне, утворювали цю консультацію. Вона діяла від 11 березня 1921 р до 18 листопада 1922 р. Її метою був розвиток волинської адвокатури. Після поширення на західноукраїнських землях у червні 1922 р. чинності “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави”, волинська адвокатура вжила заходів, спрямованих на створення власної адвокатської палати. Коли кількість адвокатів в окрузі Окружного суду в Луцьку перевищила 50, що згідно з “Тимчасовим статутом Адвокатури Польської Держави” давало юридичні підстави для створення самостійної адвокатської палати, правління консультації звернулося до Верховної адвокатської ради. Підтримуючи клопотання волинської адвокатури, Верховна адвокатська рада створила 25 жовтня 1922 р. Адвокатську палату в Луцьку. Перші загальні збори адвокатів цієї палати відбулися 18 листопада 1922 р. На них було обрано склад першої адвокатської ради. Після створення Окружного суду у Рівному 1923 року Адвокатська палата в Луцьку об’єднала також адвокатів із місцезнаходженням в окрузі Окружного суду в Рівному. Обидва окружні суди належали до округу Апеляційного суду в Любліні (Окружний суд у Луцьку від 1 липня 1922 р., а Окружний суд у Рівному від моменту його створення). Адвокатська палата в Луцьку існувала до моменту набрання чинності положень Закону “Про систему адвокатури” від 1932 р., а пізніше цю палату було включено до Адвокатської палати в Любліні.

Усі палати мали статус юридичної особи, діяли через свої органи, а саме, загальні збори й адвокатську раду. Адвокатська рада була виборним органом (обирали адвокати, що належали до цієї палати). Вибори відбувались щороку в березні, причому каденція членів ради була трирічною (за винятком частини складу ради з перших виборів), у зв’язку з цим щороку відбувалося обрання тільки однієї третьої кількості членів ради, а не всього складу. Таке вирішення забезпечувало, з однієї сторони, щорічне надходження нових сил (тим більше, що члени, які виходили зі складу, могли клопотатися про повторне обрання тільки через рік), а з другої – безперервність роботи ради. Її склад коливався від 9 до 15 осіб, залежно від кількості адвокатів цієї адвокатської палати.

Адвокатська рада була представником адвокатської палати і мала чітко визначену компетенцію [35]. Раз на рік, у березні, вибирала зі своїх членів декана, його заступника, а також бібліотекаря, скарбника та секретаря. Декан керував адвокатською радою й одночасно представляв її. До сфери діяльності адвокатської ради належало: 1. включення до списку адвокатів і стажерів-адвокатів та виключення з нього; нагляд за належним виконанням професійних обов’язків адвокатами та стажерами-адвокатами; управління фондами адвокатської палати; керування професійною освітою та складанням іспитів стажерів-адвокатів; скликання загальних зборів адвокатської палати і складення звітів про їх проведення; вирішення мирним шляхом спорів між членами адвокатури, а також між ними та третіми особами; визначення на прохання адвоката чи сторони адвокатського гонорару; розгляд заяв про звільнення захисників від представництва з причини очевидної необґрунтованості справи, або з інших причин, а також видача будь-яких висновків на прохання Верховної адвокатської ради [35].

У березні кожного року відбувались скликані адвокатською радою загальні збори палати, які займалися обранням членів адвокатської ради, а також обранням Верховної адвокатської ради, ухваленням розміру членських внесків та інших коштів, необхідних для реалізації потреб палати, затвердженням звітів ради (особливо фінансового звіту) та розглядом можливих заяв адвокатської ради і членів палати, що стосувалися функціонування адвокатури. Брати участь у загальних зборах палати було обов’язком адвоката, і свою відсутність він повинен був відповідно обґрунтувати. Адвокатська рада могла навіть накласти грошовий штраф за безпідставну відсутність.

Вищим органом професійного самоврядування адвокатів та одночасно керівним органом всієї адвокатури була Верховна адвокатська рада. Модель обрання такого органу не була подібна на жодну відому системну модель адвокатури і становила оригінальне польське вирішення. До найважливіших завдань Верховної ради, зокрема, належало: представництво інтересів адвокатури, здійснення обов’язкового для всіх палат і адвокатських рад тлумачення положень Статуту, визначення принципів професійної етики, підготовка положень про власну діяльність та діяльність адвокатських рад і палат, нагляд за адвокатськими палатами та радами. Верховна адвокатська рада, окрім того, займалася визначенням програми занять та екзаменів для стажерів-адвокатів, веденням списку адвокатів та стажерів-адвокатів, прийняттям до рядів адвокатів та стажерів-адвокатів тих громадян польської держави, які закінчили за кордоном факультет права і які згідно із законодавством іноземних країн отримали доступ до адвокатури або адвокатського стажування. Верховна рада здійснювала нагляд за ухвалами та розпорядженнями адвокатських палат і рад, а також за ухвалами і вироками по дисциплінарних справах, мала також повноваження представляти міністрові юстиції проекти законів та заяв щодо організації судових органів та адвокатури [35].

До складу Верховної адвокатської ради входили делегати адвокатських палат, що обиралися ними в кількості, яка залежала від кількості адвокатів цієї палати. Їх мандат тривав два роки, позаяк щороку змінювалася половина складу Ради з тих самих причин, які стосувалися обрання складу адвокатських рад. Місцезнаходженням Верховної адвокатської ради була Варшава.

Професійне самоврядування адвокатів повинно було виконувати декілька функцій: дбати про честь та незалежність адвокатури, підтримувати дисципліну серед адвокатів та забезпечувати відповідне поповнення складу адвокатури. Статут регулював усі ці питання. Вперше на польських землях було забезпечено шляхом гарантування самостійності професійного самоврядування незалежність адвокатури від будь-якої політичної влади.

Нагляд за адвокатурою, і це в обмежених рамках, здійснював тільки міністр юстиції. Він міг втручатися у справи самоврядування тільки у разі невиконання обов’язків органами адвокатури чи порушення юридичних норм [35].

Важливим завданням адвокатського самоврядування було введення суворої дисципліни серед адвокатів. Це здійснювалося за допомогою нагляду за професійною і публічною діяльністю адвокатів, зокрема, шляхом здійснення дисциплінарної влади над членами корпорації. Члени адвокатури, тобто адвокати і стажери-адвокати, несли дисциплінарну відповідальність перед адвокатською радою за всі порушення професійних обов’язків та честі і гідності адвокатського стану [35].

Адвокатська рада порушувала дисциплінарну справу в першій інстанції за заявою приватної особи, повідомленням суду чи адміністрації, або за власною ініціативою. Для ведення дисциплінарного процесу вона створювала дисциплінарний суд, який складався із голови та 6 членів. Головою був декан, його заступник або найстарший за віком член дисциплінарної групи, і він відповідав за скликання засідань суду, керування дисциплінарним процесом та розглядом справи. Дисциплінарний процес був закритим, але на прохання адвоката, по обвинуваченню якого відбувалось слухання, дисциплінарний суд міг прийняти рішення про проведення відкритого розгляду справи. Дисциплінарний суд приймав рішення на основі вільної оцінки доказів. Передбачений в Статуті перелік покарань для адвокатів та стажерів-адвокатів містив: пересторогу, нагадування, догану, заборону займатися професійною адвокатською діяльністю впродовж року, а щодо стажерів – продовження стажування або заборона з’являтися в суді чи адміністраціях до року, а також виключення зі списку. Дисциплінарний суд міг також прийняти рішення у вироку про втрату права клопотатися про членство в адвокатській раді або у Верховній адвокатській раді. Кожна із процесуальних сторін мала право оскаржити вирок у дисциплінарному суді другої інстанції. Положення Статуту передбачали два види дисциплінарних судів другої інстанції, залежно від категорії оскаржуваних справ. У справах, що стосувалися честі і гідності адвокатського стану, судом другої інстанції був суд, створюваний щороку Верховною адвокатською радою зі свого складу. Він складався із 5 членів і 2 заступників [35]. Натомість у справах, що стосувалися обов’язків адвоката чи порушення свободи листування, відповідним органом був Сенат для дисциплінарних справ при Верховному суді [35]. До складу цього суду входили в якості голови та двох членів судді Верховного суду, обрані ухвалою з’єднаних палат Верховного суду, натомість трьох інших членів суду та трьох заступників вибирала щороку Верховна адвокатська рада з-поміж своїх членів. Можливі спори про відповідність між судами другої інстанції вирішував Верховний суд в об’єднаних палатах.

Врешті, третьою суттєвою функцією професійного самоврядування корпорації адвокатів було визначення і поповнення складу адвокатури. Під адвокатурою Статут розумів як адвокатів, так і стажерів-адвокатів. Для здійснення адвокатської діяльності треба було відповідати таким умовам: польське громадянство, володіння усіма правами, бездоганний характер, а з огляду на те, що офіційною мовою адвокатури була польська мова, – досконале знання цієї мови, а також особливим умовам: закінчена вища юридична освіта у вітчизняному університеті та судове і адвокатське стажування, завершене зданим судовим та адвокатським екзаменом [35]. На увагу заслуговує той факт, що до професії адвоката були допущені на рівні із чоловіками жінки. А тому ця професія стала першою у Польщі правничою професією, якою вони займалися.

Адвокатське стажування, згідно зі Статутом, тривало чотири роки, з яких два перші становили судове стажування, яке завершувалося екзаменом для судових стажерів, а наступні два проходили в адвокатській конторі патрона. Впродовж останнього періоду стажер був зобов’язаний як працювати в конторі патрона, так і відвідувати практичні та теоретичні заняття, які організовувалися відповідною адвокатською радою. Він не міг самостійно вести справи, а в судах і адміністраціях виступав тільки за дорученням свого патрона, за винятком справ, що велися у Верховному суді, в якому він взагалі не мав права брати участь. Стажування закінчувалося ще одним екзаменом перед екзаменаційною комісією. Програма екзамену встановлювалася Верховною адвокатською радою, а технічні справи, пов’язані зі складанням екзамену, як визначення часу та місця екзамену, а також складу екзаменаційної комісії були у віданні відповідної адвокатської ради. У разі нескладання екзамену стажер мав шанс повторно приступити до нього впродовж наступних двох років. Однак, у разі наступного незарахування екзамену адвокатська рада виключала його зі списку стажерів.

Функції адвоката, згідно зі Статутом, полягали у наданні юридичних порад та веденні справ клієнтів і їх захисті у всіх судових та адміністративних [35] інстанціях. Виконуючи ці дії, адвокат мав свободу слова і листування, однак, зловживання цим правом, яке полягало, наприклад, у зневажанні осіб у процесі провадження, могли каратися або в адміністративно-процесуальному, або у судово-процесуальному [35] порядку. Адвокат був зобов’язаний зберігати професійну таємницю, і жодна публічна влада чи суд не могли змусити його оприлюднити її.

Адвокат не був зобов’язаний братися за кожну справу; він міг відмовитися, не вказуючи навіть причини. Однак, він був зобов’язаний вести визначені для нього деканом адвокатської ради справи відповідно до своїх службових обов’язків як цивільні, так і кримінальні, і це – безплатно. Стосовно інших справ, то розмір гонорару за їх ведення залежав від договору із клієнтом, а в разі відсутності такого визначався тариф за адвокатські послуги.

Статут вводив принцип виключності виконання професійної адвокатської діяльності, забороняючи поєднувати адвокатські обов’язки із будь-якої іншою діяльністю, за винятком виконання функцій юриста чи професора університету.

На розвиток адвокатури у Другій Речі Посполитій істотно впливали процеси становлення польської державності та правової системи. Особливістю цих процесів у правовій сфері було поширення на ті частини держави які раніше входили до складу імперій, законодавства цих держав. Зокрема, на українських землях, тривалий час чинним залишалося законодавство Австро-Угорщини про адвокатуру. До моменту прийняття уніфікованого закону “Про адвокатуру” 1932 року тут діяли в основному незмінені австрійські законоположення: “Адвокатська ординація” від 1868 р. та Адвокатський дисциплінарний статут від 1 квітня 1872 р.

Дисциплінарний статут зазнав незначних змін відповідно до закону від 23 вересня 1922 р. [35]. Вони стосувалися розміру штрафів, передбачених дисциплінарним провадженням щодо адвокатів.

1925 року на підставі сеймового закону на зміни, хоча і незначні, дочекалася австрійська адвокатська ординація. Ці зміни стосувалися вимог, необхідних для виконання професійної адвокатської діяльності. Згідно з ними, до списку адвокатів в цьому регіоні міг бути включений також суддя, який на цій же території працював не менше 18 років. Ця довгорічна суддівська практика заміняла стандартні вимоги, що ставилися перед кандидатом у адвокати, а саме: проходження адвокатського стажування, складання адвокатського екзамену та захист докторської дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (вимога, що діяла тільки на колишніх австрійських землях). Якщо суддя мав ступінь доктора наук, йому достатньо було 12-річної практики суддівської діяльності. Судді в обох випадках не мали прав впродовж 3 років відкривати адвокатські контори в населеному пункті, де вони раніше були суддями. Натомість вони могли це зробити в інших населених пунктах на території колишніх австрійських земель [35].

Наступне польське законоположення – закон від 23 березня 1929 р.– натомість змінювало вимоги, що ставилися до осіб, які клопоталися про включення до списку адвокатів. Було відмінено обов’язкову до цього часу умову про попередне отримання ступеня доктора юридичних наук. Окрім того, було прийнято рішення, що виконання службових обов’язків судді чи прокурора при одному із судів колишнього австрійського регіону впродовж 12 років заміняло адвокатське стажування й екзамен. Суддя або прокурор, однак, не міг відкрити адвокатську контору у населеному пункті, де він виконував свої службові обов’язки, раніше, ніж через 3 роки від закінчення роботи на цій посаді. Проте, ніщо не перешкоджало йому розпочати адвокатську практику в іншому населеному пункті.

Польський законодавець, такий економний стосовно законоположень щодо системи адвокатури в колишніх австрійських землях, детально врегулював усі питання, пов’язані із місцевим тарифом за адвокатські послуги. Перше розпорядження міністра юстиції з цих питань було видане ще 1919 року [35,] наступні – 1921 року [39], 1922 року [40], 1923 року [41] і 1924 року [42].

На території колишніх австрійських земель існували у згадуваний період адвокатські палати: в окрузі Апеляційного суду у Кракові - краківська, в окрузі Апеляційного суду у Львові – львівська, самбірська і перемишльська, а в цєшинській частині округу Апеляційного суду в Катовіцах – цєшинська [205, c. 20-41]. Після набрання чинності постанови від 1 жовтня 1932 р. "Право про устрій адвокатури" було ліквідовано самбірську і перемишльську палати (їх округи були включені до сфери діяльності львівської палати), та цєшинську палату, яка була з’єднана із катовіцькою (до цього часу це було неможливо, оскільки адвокатура в цєшинській частині Сілезького воєводства базувала свою організацію на австрійських законоположеннях, а адвокатура у верхньосілезькій Сілезького воєводства – на німецьких законоположеннях).

Кількість адвокатів на цих землях була досить великою, особливо в округах адвокатських палат у Львові та Кракові. Тут навіть можна було говорити про певне перенасичення кадрами у цій сфері діяльності, що мало свої як добрі, так і погані сторони. Позитивною стороною був простіший, ніж в інших регіонах Польщі, доступ суспільства до юридичної допомоги, і це без необхідності звертатися до таких вирішень, як, наприклад, створення інституту судових захисників, як це мало місце в колишніх російських землях. Негативною стороною переповнення малопольської адвокатури була, без сумніву, часто гостра і неетична конкуренція.

Після поразки визвольних змагань українців у Галичині окупаційна польська влада широко практикувала політичні репресії проти інакомислячих осіб і, у першу чергу – відносно українського населення. З метою протистояння українські адвокати в грудні 1918 року створили Український Горожанський Комітет (УГК) [44]. УГК мав свій статут, органи самоврядування . Серед секцій УГК була і секція надання правової допомоги полоненим, інтернованим, арештованим особам української національності. Коли ж польський режим розпочав масово кримінальні справи проти українців, УГК організував правовий захист у політичних судових процесах. При згадуваній секції було утворено Колегію Оборонців[45].

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали українських адвокатів до більш тісного об’єднання. Було розроблено статут Союзу, з яким ініціативна група двічі зверталася до воєводського уряду у Львові про реєстрацію такого товариства і лише 5 травня 1923 року уряд погодився і зареєстрував цей документ. На установчих зборах у Львові, в залі ”Українська бесіда”, проголосили своє об’єднання в Союз Українських Адвокатів (СУА). Першим президентом СУА було обрано адвоката Степана Федака, заступником Макса Левицького. Утворено також правління з 10 осіб.

У місцевостях окружних судів утворювалися делегатури СУА. Усього було 12 делегатур: Львівська, Бережанська, Дрогобицька, Коломийська, Перемишлянська, Самбірська, Станіславська, Стрийська, Снятинська, Тернопільська, Чортківська, Волинська. З 1927 року СУА видавав свій часопис „Бюлетень СУА”, а з 1928 року Органом СУА стало „Життя і право”. СУА структурно входив до складу Львівської палати адвокатів. Палати адвокатів мали своїх представників у Начальній Раді адвокатури у Варшаві. За прикладом українських адвокатів адвокати-євреї також створили свою національну організацію 11 липня 1933 року [197, c. 30-31].

На жаль, треба зазначити, що незначний відсоток українських адвокатів було охоплено СУА. Так, 1927 року з усіх 237 українських адвокатів членами СУА було лише 139 [197, c. 30-31].

Лише 1932 року було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї польської держави. Він складався із 130 статей, поділених на 9 розділів, під назвами: загальні положення, умови прийому до адвокатури, права й обов’язки адвокатів, устрій і діяльність адвокатських палат, Верховна адвокатська рада, державний нагляд, дисциплінарна відповідальність, стажери-адвокати, а також перехідні і прикінцеві положення.

Згідно з законом, адвокати були поборниками права та справедливості [34], а їх праця полягала у наданні юридичних порад, а також захисті і представництві сторін у судах та адміністраціях. Прийнято принцип єдності професії адвоката, не вводячи поділу згідно з виконуваними функціями і завданнями, як це мало місце в деяких державах.

Загальні умови прийому до адвокатури залишилися подібними до тих, що містилися у "Тимчасовому статуті адвокатури польської держави", і належали до них: польське громадянство та сукупність цивільних і громадянських прав; бездоганний характер; знання польської мови, закінчена юридична університетська освіта у вітчизняному університеті, проходження адвокатського стажування та здача адвокатського екзамену. Головні відмінності полягали у наступному: скасування підготовчого судового стажування і його заміна на виключно адвокатське стажування, а також значне розширення кола осіб, які мали право на вільний перехід до адвокатури [206]. Новий Закон “Про устрій адвокатури” змінював принципи, що стосувалися підготовки до професійної діяльності. Як уже говорилося, було відмінено обов’язкове до цього часу судове стажування, що передувало адвокатському стажуванню, і введено єдину п'ятирічну адвокатську практику. В її процесі стажер був зобов’язаний працювати у конторі свого патрона, який раніше погодився прийняти його на практику, а також відвідувати заняття, які організовувалися відповідною адвокатською радою. Після завершення стажування стажер приступав до адвокатського екзамену, що здавався перед екзаменаційною комісією, що діяла при адвокатській раді, до складу якої входили декан або заступник декана адвокатської ради, два судді апеляційного суду, делеговані головою відповідного апеляційного суду, та два адвокати, делеговані адвокатською радою.

З точки зору забезпечення адвокатам належних умов у сфері вільного виконання професійної діяльності, Закон “Про устрій адвокатури” від 7 жовтня 1932 року суттєво відрізнявся від свого міністерського проекту. Було збережено професійну таємницю адвоката, а також свободу слова і листування. Зникла вже сумнозвісна ст. 82 міністерського проекту про адвокатську відповідальність безпосередньо перед судами, що розпочинали таку справу. У ст. 24 Закону “Про устрій адвокатури” йдеться тільки про те, що зловживання свободою слова і листування, яке було неповагою, підлягало покаранню у дисциплінарному порядку, а яке було іншим злочином – могло підлягати покаранню також у судовому порядку. Серед подальших повноважень адвоката нові законоположення замінювали право на гонорар згідно з договором, а в разі його відсутності – згідно з законоположеннями про винагороду адвоката. Адвокат також міг без подання причини відмовити у наданні юридичної допомоги.

Постанова наклала на адвокатів обов’язок надавати безплатну юридичну допомогу. Адвокат за призначенням міг відмовитись від участі у справі лише за наявності поважних причин: хвороби чи призначення судом на ту саму дату іншої кримінальної справи, в якій цей адвокат бере участь за угодою. В такому випадку він завчасно повідомляв суд про наявність поважних причин. [46]

Обвинувачений мав право на захист за участі декількох адвокатів за угодою. Зокрема у справі про обвинувачення Миколи Лемика і Володимира Нидзи у вчиненні замаху на консула у Львові на судове засідання з’явилось вісім українських адвокатів. Прокурор категорично заперечував проти участі більш ніж одного адвоката у справі, що свідчило б на мою думку, про демонстрацію. А демонстрація у цій залі бути не може [47]. Натомість суд погодився допустити до захисту Миколи Лемика лише двох адвокатів, оскільки більша кількість адвокатів не сприяла б кращому встановленню істини [47].

Найсуттєвішими з точки зору незалежності адвокатури були законоположення, що регулювали діяльність професійного самоврядування. В цій сфері Закон “Про устрій адвокатури” відрізнявся від первинного, гостро розкритикованого міністерського проекту. Було введено єдине професійне самоврядування із Верховною адвокатською радою, як представником всієї адвокатури, та самоврядні адвокатські палати. Як Верховна адвокатська рада, так і кожна палата мали статус окремої юридичної особи. Сфера діяльності самоврядування була так само визначена, як і в міністерському проекті, та охоплювала: включення до списку адвокатів та стажерів-адвокатів і виключення з цього списку; нагляд за професійною діяльністю членів адвокатури, а також встановлення і впровадження норм адвокатської етики; дисциплінарні судові органи; третейські судові органи у спорах між адвокатами, а також між адвокатами та клієнтами; керування професійною освітою стажерів-адвокатів; призначення, відповідно до службових обов’язків, захисників та представників сторін, якщо у судово-процесуальних законоположеннях не було визначено інше; адміністрування палат, управління їх майном, а також організація взаємної допомоги і представництво професійних інтересів [34].

Першим рівнем адвокатського самоврядування були адвокатські палати, що об’єднували усіх адвокатів, із місцезнаходженням в окрузі одного апеляційного суду. Органами палати були: загальні збори адвокатів, адвокатська рада і дисциплінарний суд. Завданням загальних зборів було: обрання членів адвокатської ради і Верховної адвокатської ради; обрання членів дисциплінарного суду палати; затвердження річного звіту і закриття бухгалтерського звіту, представленого адвокатською радою; ухвалення бюджету палати, розміру членського і річного внеску для потреб палати, статутів взаємної допомоги, а також прийняття ухвал в загальних справах, що належать до діяльності адвокатської ради [34]. Адвокатська рада вибиралася на загальних зборах палати, а її каденція тривала рік, починаючи від 1 грудня. На першому своєму засіданні вона вибирала з-поміж своїх членів: декана, заступника декана, секретаря, скарбника та дисциплінарних речників. Декан представляв адвокатську раду, керував її роботою і головував на засіданнях. Впродовж періоду чинності Закону "Про устрій адвокатури" за 1932 р. існували такі адвокатські палати: в Катовіцах, Кракові, Любліні, Львові, Познані, Торуні, Варшаві і Вільнюсі.

Другим елементом адвокатського самоврядування була спільна для всіх палат у Польщі Верховна адвокатська рада. Членів Верховної адвокатської ради вибирали загальні збори окремих палат на один рік, а каденція розпочиналася 1 грудня. На першому засіданні Верховна адвокатська рада вибирала з-поміж своїх членів голову, двох заступників голови, секретаря, скарбника та дисциплінарних речників. Її виконавчим органом був Виконавчий відділ, що складався із голови Верховної адвокатської ради і дев'яти членів, які обиралися Верховною адвокатською радою із поміж свого складу. До сфери діяльності Верховної адвокатської ради належали: нагляд за діяльністю адвокатських рад; розгляд апеляцій на ухвали адвокатських рад; встановлення єдиних норм вказівок виконання самоврядування і професійної адвокатської діяльності, а також організації професійної освіти стажерів; ухвалення річного бюджету із зазначенням частки в ньому окремих палат, а також складення висновків щодо проектів законів на прохання міністра юстиції. Що стосується “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави”, то сфера повноважень Верховної адвокатської ради була значно обмежена. Роботою Верховної адвокатської ради та її Виконавчого відділу керував голова, до його компетенції також належало головування на засіданнях та представництво Верховної адвокатської ради.

Положення про дисциплінарну відповідальність адвокатів були детально виписані у ст. 61-98 закону. Дисциплінарним судом першої інстанції був суд адвокатської палати, а остаточний розгляд касацій на рішення цього суду здійснював Дисциплінарний сенат при Верховному суді (якщо справа була порушена в результаті повідомлення суду чи адміністрації, або якщо прокурор діяв у цій справі у провадженні перед дисциплінарним судом, або подав касацію) або Дисциплінарний касаційний суд при Верховній адвокатській раді (в усіх інших справах). Дисциплінарні покарання були такими: нагадування, догана, заборона займатися адвокатською діяльністю впродовж одного року та виключення зі списку адвокатів.

Закон “Про устрій адвокатури” вводив жорсткіший, порівняно із положеннями “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави”, державний нагляд за адвокатським самоврядуванням. Обов’язковим було надсилати міністру юстиції для ознайомлення протоколи загальних зборів та засідань адвокатських рад, Верховної адвокатської ради і Виконавчого відділу, а також річні звіти та правила внутрішнього розпорядку. Також міністр юстиції мав право у випадку створення загрози порядку чи громадській безпеці якоюсь із адвокатських рад чи Верховною адвокатською радою закривати такі ради.

За національним складом Львівська палата адвокатів станом на 1932 рік складалась із: поляків – 10%, українців – 14%, євреїв – 70% [48]. Таке співвідношення без сумніву впливало на атмосферу конкуренції в самій палаті адвокатів.

Отже, відзначаючи складні політичні умови, в яких тоді діяли українські адвокати, гостру, а часом важку конкурентну боротьбу, пов’язану із перевагами за ознаками національності, слід відзначити все ж стійкість, волю, самовідданість та високий професіоналізм українських адвокатів. Ці умови сформували гідне для наслідування покоління українських адвокатів, які повсякчасно правовими засобами прагнули відстоювати справедливість та законність у судах, боротися за права людини.