2.3. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях під час перебування їх під пануванням Австрії та Австро-Угорщини, а також у складі зунр.

Землі Східної Галичини з середини ХІV ст. до 1772 р. перебували під пануванням Польщі, а після чого з першим розподілом польської держави ці землі було передано Австрії. Така ж доля спіткала і Буковину, яку зайняла Австрія в 1775р. З розпадом Австро-Угорської монархії Східну Галичину окупувала Польща, Буковину – Румунія. Ці історичні події зумовили особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини [171, c. 119].

На землях Західної Галичини, здобутих у 1795 році в результаті третього поділу Польщі, для них в 1796 році було видано так зване Положення про суд Західної Галичини (Westgalizische Gerichtsordnung), дія якого в 1807 році поширилась також на Східну Галичину та Буковину, а з 1809-го року після передачі Західної Галичини обмежувалась спочатку лише територією цих двох земель. Поширення дії Положення про суд Західної Галичини на нові території відбулось внаслідок повторного приєднання частин австрійської державної території, втрачених під французько-баварським пануванням.

Зміни щодо умов допуску до адвокатури, а також доповнення стосовно права держави на здійснення нагляду у сфері адвокатури та професійного самоуправління прийшли разом з Тимчасовим положенням про адвокатуру від 1849-го року та Положенням про адвокатуру від 1868-го року, яке замінило Тимчасове положення. Зрештою, в 1895 році Цивільно-процесуальним кодексом, що заступив Загальне положення про суд, а також Положення про суд Західної Галичини, було закріплено низку нововведень стосовно здійснення судового представництва сторін у цивільному процесі.

Поряд з цим, існувала низка автентичних інтерпретацій, а також доповнень до розпоряджень і указів, які можемо знайти в тогочасних збірниках законів, до 1948-го – в юридичному збірнику, де містились закони і постанови в галузі юстиції (JGS від 1780-го), а також в політичному збірнику законів (PGS від 1792-го року) а з 1849-го і до 1918-го - у Федеральному віснику (RGBl) [211, с.53].

Професійними передумовами допуску до адвокатської діяльності з часу набрання чинності Загального положення про суд і до 1918-го року були: 1) здобуття докторського ступеню в галузі права; 2) проходження професійної практики (стажування); 3) складення адвокатського іспиту.

Згідно § 410 Загального положення про суд, адвокатом могла бути лише особа, що здобула ступінь доктора права в університеті коронної землі, а саме, в Празі, Відні, Іннсбруку, Граці, або ж (до 1805-го року) – у Фрайбурзі/Брайсгау. Виняток з цієї умови становили спочатку кандидати, які мали намір працювати адвокатами у сільські місцевості (сільські адвокати), якщо вони могли навести підтвердження про закінчення навчання на юридичному факультеті в одному з університетів коронної землі – без здобуття докторського ступеню - і якщо не можна було найняти іншого адвоката, який би був доктором права [213, с.27].

До кінця 18-го століття в законодавчому порядку було встановлено цілу низку винятків з цього принципу. Так, з 1790-го року до навчання на юридичних факультетах почали допускати євреїв, щоправда не на спеціальність канонічне право, однак, вони могли здобувати титул доктора цивільного права “doctor iuis civilis”, що давало їм право, після складення адвокатського іспиту подавати свої кандидатури на посаду адвоката. Згодом, починаючи з 1791-го року випускники місцевих університетів, навіть якщо це не був університет коронної землі, могли бути допущені до заняття адвокатурою, якщо були виконані всі інші, закріплені Загальним положенням про суд, професійні передумови, однією з яких було документальне засвідчення успішного закінчення навчання на юридичному факультеті. В 1973 році було деталізовано умови допуску до адвокатури для випускників Пестського університету: вони повинні були скласти додаткові іспити з предметів, які входили до курсу лекцій при університетах коронних земель.

З 1794-го року ці положення – разом з розширенням канону додаткових іспитів та успішного завершення навчання на юридичному факультеті – поширились на всіх докторантів місцевих університетів не коронних земель, до яких з 1976-го року належали також випускники університету в Павії). Крім того, з 1822-го року за умови дотримання відповідних положень до – обмеженого – здійснення адвокатської практики допускались також сеньйоральні юристи [238, с. 87].

Після того, як починаючи з 1791-го року, університетам було дано вказівку про те, щоб при наданні звання доктора наук в галузі права підходити до кандидатів вибірково, а здобуття докторського ступеню з права при університеті коронної землі стало обов’язковою передумовою допуску до адвокатської діяльності навіть для сільських адвокатів, з 1800-го року, коли в Положенні про суд Західної Галичини (§ 541) також було стерто різницю між адвокатом на селі та адвокатом у столиці, здобуття докторського ступеню з права в одному з університетів коронної землі стало необхідною передумовою допуску до адвокатури також для кандидатів, що проживали на території дії Загального положення про суд. Водночас усім університетам наполегливо рекомендувалось при наданні звання доктора з права підходити до кандидата “з усією строгістю” [238, с.87].

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року також вимагало від кандидата до адвокатури документального підтвердження докторського звання (§ 10), при цьому всі університети вважались рівними, виняток було зроблено для тих юристів, які, хоча й не мали докторського звання, але успішно склали адвокатський іспит, допуск до якого вони отримали в перехідний період до кінця 1850-го року (§ 13); успішно складений іспит при фіскальному відомстві навіть прирівнювався до адвокатського іспиту (§ 10 d).

Ці положення в цілому були збережені в Положенні про адвокатуру від 1868-го року (§ 1 c і § 37), але тепер п’ятирічна практика на посаді головного (судового) радника в одному з судів замінювала не лише відсутність докторського ступеню, але також звільняла від вимоги про складання адвокатського іспиту (§ 6).

Відповідно до § 411 Загального положення про суд, для допуску до адвокатського іспиту, що давав право на здійснення адвокатської діяльності, поряд з необхідною академічною освітою, кандидат до адвокатури повинен був також підтвердити проходження професійного стажування в адвоката, допущеного до здійснення адвокатської діяльності, при цьому тривалість такого стажування на законодавчому рівні спочатку внормована не була. Положенням про суди Західної Галичини (§ 542) вперше було встановлено трирічний термін адвокатського стажування, а з 1800-го року ця вимога набула загального застосування²¹. З 1830-го року кандидати до адвокатури могли бути допущені до складання іспиту виключно після проходження трирічного стажування.

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року перейняло вимогу щодо кількарічної адвокатської практики, врегулювавши її перебіг більш детально. Передумовою до складання адвокатського іспиту – після закінчення навчання на юридичному факультеті – було проходження п’ятирічного стажування, при цьому три роки – після здобуття докторського ступеню. Крім того, положення суттєво модифікувало сам спосіб проходження стажування: відтепер практика в адвоката прирівнювалась до практики у фінансовій прокуратурі (§ 10), що було затверджено також в Тимчасовому розпорядженні про адвокатський іспит від 1850-го року, яке, однак, встановлювало чотирирічний термін стажування. Істотну зміну цих приписів принесло Розпорядження про адвокатський іспит від 1854-го року, згідно з яким, з трьох років адвокатського стажування після докторантури принаймні один рік мав бути проведений в адвокатурі, а щонайменше два з трьох років стажування – в місцевого адвоката або у фінансовій прокуратурі. Решту часу кандидат міг стажуватись за межами країни в адвоката або в фінансовій прокуратурі, в суді або в нотаріальній конторі [229, с.58].

Положенням про адвокатуру від 1868-го року термін стажування кандидатів до адвокатури було істотно подовжено – тепер воно тривало сім років, з яких один рік слід було провести в якості юридичного практиканта при цислейтанському суді з цивільних і карних справ (§ 2 а), решту шість років – в якості кандидата при адвокаті або практиканта у фінансовій прокуратурі, з них три роки – після здобуття докторського ступеню з права (§ 2 b).

Наступною професійною передумовою допуску до адвокатури, згідно Загального положення про суд, була вимога про те, щоб після закінчення практики кандидат до адвокатури склав спеціальний професійний іспит, адвокатський іспит (§ 411).

Адвокатський іспит складався за заявкою кандидата до адвокатури після представлення документів про здобуття ним докторського ступеню з права, а також успішного завершення стажування, іспит приймала комісія у складі членів апеляційного суду тієї землі, де кандидат мав намір здійснювати адвокатську діяльність. Комісія, до складу якої входили головуючий і два юридичні радники, тобто винятково особи судейського стану, повинна була “серйозно” і “строго” проекзаменувати кандидата, а саме, згідно Загальної судової інструкції від 1785-го року, у письмовій та усній формі; письмова частина іспиту складалась з вирішення юридичних задач і обов’язково поєднувалась з усною частиною. Предметами іспиту були формальне і матеріальне приватне право, насамперед положення про судочинство та банкрутство, а також судочинство у безспірних справах, включно з так званою “каутелярною юриспруденцією”, що регулювала участь при складанні документів про укладення угод та інших правових актів в рамках приватного права [213, с.89]. Під час усної частини іспиту, крім того, перевірялось знання законів, які діяли в тому судовому окрузі, де кандидат мав намір здійснювати адвокатську діяльність, причому не лише загальних, так званих “рідних” законів, але також спеціальних муніципальних та земельних законів. Особливо цінувалось “вміння красномовства” кандидата, а також його “старанність, майстерність та чесність” під час стажування. За результатами іспиту екзаменаційна комісія складала відповідний висновок, де зазначалось лише, чи склав кандидат іспит. В разі негативного результату, з 1806-го року кандидат мав можливість після успішного проходження (повторного) дворічного стажування спробувати скласти адвокатський іспит ще раз. З 1824-го року у висновку про позитивне складання іспиту вже ставилась конкретна оцінка: “відмінно”, “добре” або “задовільно”.

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року внесло низку змін стосовно складу екзаменаційних комісій та власне предмету іспиту. Іспит приймався за заявкою кандидата до адвокатури комісією вищого земельного суду тієї землі, де кандидат бажав отримати допуск до здійснення адвокатської діяльності; в разі, якщо в даній землі не було вищого земельного суду, іспит складався перед земельним судом (окружним судом), розташованим в столиці землі, при цьому до складу комісії поряд з трьома представниками судейського стану, головуючим та двома юридичними радниками, входили також два адвокати, котрі призначались щорічно адвокатською палатою при відповідному вищому земельному суді (§ 14). Нові правила реалізовувались в рамках реорганізації судових та адміністративних органів влади на основі положень Федеральної конституції від 1849-го року та розпорядження “Про врегулювання різних видів судової практики та практичних іспитів для юридичних кадрів” від 1850-го року³¹ паралельно з реорганізацією системи іспитів для суддів та фіскалів, а також іспиту для запровадженого в 1850-му році інституту публічних нотаріусів та запроваджених в 1849-му році прокурорів, при цьому лише складання адвокатського іспиту уможливлювало здійснення будь-якого іншого виду юридичної професії. Тому й вимоги до адвокатів, порівняно з іншими видами юридичної професії, ставились вищі: зокрема, ступінь доктора наук у галузі права, а також – на відміну від Тимчасового положення про адвокатуру від 1849-го року² – чотирирічне стажування в коронній землі, де діяли положення Цивільного кодексу Австрії та Кримінальний кодекс від 1803-го року. Протягом стажування два з половиною роки кандидат повинен був провести в адвоката або в казначействі, один рік – в суді та півроку в прокуратурі, при цьому кандидат міг на власний розсуд обирати, де починати стажування, але важливо було, щоб якнайменше два роки стажування пройшли після отримання докторського ступеню з права. Вищими були також вимоги до адвокатського іспиту порівняно з вимогами до іспиту для представників інших юридичних професій. Перебіг іспиту та предмет іспиту загалом відповідали попередній практиці, але, з огляду на те, що успішне його складання давало право кандидату займати посаду судді, кандидата перевіряли також на знання положень кримінального права. Оцінювання іспиту було скасовано, у висновку комісії слід було лише зазначити, чи вміння кандидата є “достатніми”, чи ні.

Після припинення у 1851-52 роках дії Федеральної конституції від 1849-го року адвокатський іспит в результаті чергової реорганізації судових та адміністративних органів влади в 1854 році зазнав певних модифікацій згідно нового розпорядження про іспит; насамперед це стосувалось складу екзаменаційних комісій та відновлення точного оцінювання [229, с.56]. До складу екзаменаційної комісії при вищому земельному суді тепер належали з одного боку зі стану суддів винятково члени вищого земельного суду, які виступали екзаменаційними комісарами, що, з огляду на фахову кваліфікацію останніх означало для кандидатів суттєве ускладнення умов допуску, з іншого боку, від адвокатів до комісії тепер входив лише один адвокат (раніше було два), що поступово звужувало межі професійної автономії адвокатів. Що стосується оцінювання результатів іспиту, відбулось повернення до практики, яка існувала до 1850-го року. Наступна зміна в проведенні адвокатського іспиту полягала в тому, що за заявкою кандидата іспит міг проводитись не лише мовою, що використовувалась у судочинстві відповідної землі, але також іншою мовою, що паралельно використовувалась на території цієї землі, про що робився запис у висновку екзаменаційної комісії.

Положення про адвокатуру від 1868-го року знову реорганізовувало адвокатуру, яка до тепер перебувала в “тимчасовому” стані. Оскільки скасування існуючого до тепер принципу numerus clausus означало скасування обмежень в здійсненні адвокатської діяльності на визначених коронних землях, адвокатський іспит тепер можна було складати при будь-якому вищому земельному суді за вибором самого кандидата після чотирьох років стажування, тривалість якого тепер становила сім років (§ 3); натомість перебіг самого іспиту та предмет залишились незмінними, оскільки положення про адвокатський іспит від 1854-го року зберегло свою чинність.

Якщо не брати до уваги закріплених в Загальному положенні про суд необхідних для допуску до адвокатури професійних передумов, вимоги до особистих якостей кандидатів до адвокатури залишались не врегульованими.

З 1794-го року почала застосовуватись вимога про повноліття кандидата, позаяк малолітні особи не могли бути допущені до адвокатського спиту і, відповідно, до адвокатури. В наступних загальних законодавчих положеннях про здійснення адвокатури вимога про повноліття кандидата вже була чітко виписана як передумова допуску його до адвокатури (§ 542 Положення про суди Західної Галичини; § 1 b Положення про адвокатуру від 1868-го року) [213, с.121].

Загальне положення про суд залишило без відповіді також питання про те, чи право на здійснення адвокатської діяльності належить винятково місцевим кандидатам, чи також іноземні кандидати можуть претендувати на посаду адвоката. Оскільки Загальне положення про суд говорило про здобуття докторського ступеню з права в будь-якому з німецьких університетів коронної землі (§ 410), під це положення можна було підвести будь-якого випускника, не залежно від його походження. Чітко виписана вимога щодо походження кандидата – у даному разі йдеться про наявність “австрійського” громадянства – як передумова для здійснення адвокатури містилась в Тимчасовому положенні про адвокатуру від 1849-го року (§ 10): Положення про адвокатуру від 1868-го року акцентувало на праві громадянства кандидата в одній із цислейтанських громад і пов’язаному з ним громадянстві держави і землі (§ 1 с).

Наступними особистими якостями для допуску до адвокатури, що були закріплені в Загальному положенні про суд, і на відповідність яким кандидата до адвокатури перевіряла екзаменаційна комісія при апеляційному суді, були “чесність” (§ 411), а згідно Положення про суди Західної Галичини (§ 543) – “порядність”. Тимчасове положення про адвокатуру, як і Загальне положення про суд, основний акцент робило на «незаплямованості» кандидата (§ 10), але з 1851-го року до уваги брались також такі риси, як порядність і моральність кандидата, а головне – його зразкова політична поведінка, при цьому підтвердженням перелічених якостей служила характеристика, яку видавали кандидату до адвокатури в поліції (§ 38). Положення про адвокатуру від 1868-го року знову утрималось від цих вимог, зберігши в силі лише вимогу про “незаплямованість” кандидата (§ 34 с).

Поряд з переліченими, орієнтованими на особисті якості, вимогами до кандидатів до адвокатури, з кінця 18-го століття на законодавчому рівні було також врегульовано випадки несумісності кандидата з адвокатською діяльністю з огляду на виконувані ним функції або займані посади в публічно-правовій сфері або діяльність чи поведінку, що сприймались як такі, що суперечать інституту адвокатури: в 1788 році законодавчо була закріплена несумісність адвокатської діяльності з посадою голови суду, в 1790 році - зі службою в у магістраті, в 1793 році – з посадою фіскального ад’юнкта, в 1824 році з’являється положення про заборону адвокатської діяльності для державних службовців на пенсії, а також для представників празької професури, а в 1828 році ця заборона поширюється на представників двох останніх груп загалом [229, с.127]. Про діяльність, що суперечила адвокатському стану, скажімо зайнятість в трактирному промислі, приналежність до будь-яких “таємних організацій” або надання приватних уроків адміністративні органи, згідно § 429 Загального положення про суд, повинні були повідомляти апеляційні суди як органи дисциплінарного контролю над адвокатами, при цьому покаранням було накладення грошового штрафу, тимчасове відсторонення від виконання обов’язків і навіть виключення з реєстру адвокатів. Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не принесло суттєвих змін (§ 21), лише Положенням про адвокатуру від 1868-го року було врегульовано загальну несумісність адвокатської діяльності і перебуванням на оплачуваній державній посаді, за винятком викладачів (університетської професури) (§ 20 а). Відтак, несумісною була адвокатська діяльність також з нотаріальною діяльністю (§ 20 b), виняток з цього правила становили лише адвокати-нотаріуси (§ 40), які вже отримали допуск раніше.

До вступу в силу Положення про адвокатуру від 1868-го року (§ 34) припинення адвокатських повноважень, за винятком випадків, коли дисциплінарною комісією було ухвалено рішення про виключення адвоката з реєстру адвокатів, умови припинення адвокатських повноважень на законодавчому рівні врегульовані не були [213, с.109]. Однак, оскільки умови допуску до адвокатури на законодавчому рівні внормовані були, доведення від протилежного можемо зробити висновок про те, що невиконання обов’язкових професійних передумов або відсутність певних особистих якостей позбавляли кандидата можливості допуску до адвокатури. Разом з тим, без відповіді залишається питання про те, чи було можливим і за яких обставин повернення втраченого права на здійснення адвокатської діяльності. Лише положення про адвокатуру від 1868-го року прояснило ці питання (§ 34): втрата права на здійснення адвокатської діяльності наступала разом із втратою права громадянства або правоздатності аж до їх повернення (а), у всіх випадках несумісності (b, § 20) до припинення діяльності, несумісної з адвокатурою; в разі настання кримінальної відповідальності за діяння, що містять в собі склад злочину, передбаченого в Карному законі від 1852-го року, при цьому повернення права на адвокатуру було можливим лише після усунення всіх наслідків вироку і лише, якщо покараний через втрату довіри не повинен був залишатись виключеним з реєстру адвокатів; на основі добровільної відмови адвоката від здійснення ним адвокатської діяльності, при цьому повернення до адвокатської діяльності, як і у випадках, врегульованих в § 34 літ. a, b, було можливим у будь-який час за умови виконання всіх передбачених законом передумов (d, § 20 і наст.); в разі, якщо проти адвоката було відкрито дисциплінарне провадження, заява про відмову від здійснення адвокатської діяльності могла бути прийнята лише після закінчення цього провадження і лише в тому разі, якщо дисциплінарною комісією не було ухвалено рішення про виключення заявника з адвокатури. Адвокат, викреслений з реєстру адвокатів на підставі дисциплінарного рішення, мав право на поновлення в реєстрі після закінчення трьох років.

Допуску до адвокатури, а отже, набуттю права на вступ на посаду адвоката, завжди передувало приведення кандидата до присяги в апеляційному – Загальне положення про суд та Положення про суди Західної Галичини не містили чіткого врегулювання цього моменту – або вищому земельному суді (§ 18 Тимчасового положення про адвокатуру від 1849-го року, § 5 Положення про адвокатуру від 1868-го року) після виконання усіх передбачених законом передумов та внесення такси. Розмір такси для кандидатів до адвокатури у Відні та в столицях земель з 1782-го року становив спочатку 100 гульденів, а для решти інших міст – 25 гульденів, у 1840-му році була встановлена загальна такса у розмірі 100 гульденів, і, нарешті, в 1868 році її було знижено до 10 гульденів (ст. IV Положення про адвокатуру). Кандидати на здійснення адвокатської діяльності у Відні, попри сплату визначеної такси, повинні були також набути членства – що завжди вимагало солідних затрат – в докторській колегії університету [238, с.115].

Після присяги кандидати до адвокатури вважались допущеними до здійснення адвокатської діяльності “без огляду на кількість або тип судів”(§ 411 Загальне положення про суд). Так конклюдентно було подолано принцип numerus clausus, який до прийняття Загального положення про суд істотно обмежував адвокатуру. Як результат, відбулось стрімке зростання чисельності адвокатського стану, що змусило державу до запровадження обмежувальних заходів. Після того, як в 1791 році відмова від принципу numerus clausus була закріплена на законодавчому рівні, до університетів надійшла вказівка, щоб при наданні докторських ступенів з права до кандидатів підходили вибірково, а апеляційні суди відтепер повинні були ускладнити умови адвокатських іспитів. Зрештою в 1800 році кількість адвокатських місць в державі заморозили на існуючому рівні. Позаяк паралельно з цим на законодавчому рівні було закріплено, що саме по собі успішне складання адвокатського іспиту не має автоматично наслідком приведення до присяги кандидата, а отже, допуску його до адвокатури, а лише означає право претендувати на існуюче місце, цим фактично було знову узаконено принцип numerus clausus, а питання щодо подальшого збільшення кількості адвокатських місць відповідно до заявлених вищими земельними судами потреб, передали на розсуд Вищого управління юстиції.

Поле діяльності адвокатів, допущених до здійснення діяльності згідно Загального положення про суд, обмежувалось, не враховуючи консультування сторін в рамках каутелярної юриспруденції, в основному до представництва сторони в цивільному провадженні, де панував принцип писемної форми, і, оскільки судові документи складались адвокатами, мала широке застосування вимога про обов’язкове залучення. З цього правила, однак, існувала низка винятків, насамперед що стосувалось цивільних проваджень у сільських судах, а також дрібних судових справ, де позовна сума не перевищувала 25 гульденів, а тому було передбачено можливість усного провадження без залучення до справи адвоката (§ 15 Загальне положення про суд) [211, с.54]. Проте, навіть в усному провадженні сторони були вправі найняти адвоката і ніхто інший, лише він міг здійснювати представництво сторони (принцип умовного залучення адвоката). Виняток становили хіба ті усні провадження, що розглядались судом округу, в якому проживало менше двох адвокатів, а отже, не було можливості для представництва адвокатом обох сторін у справі. Після скасування принципу поземельного розподілу адвокатських місць у таких справах, як і при застосуванні засобів оскарження, якщо такі не могли бути занесені до протоколу безпосередньо зі слів сторони, залучали адвокатів, які належали до інших судів.

Представництво інтересів в рамках цивільного провадження, з огляду на існування локальних відмінностей у матеріальному праві земель, залишалось спочатку правом винятково адвокатів, що проживали в окрузі відповідного суду (§ 14 Загальне положення про суд), таким чином здійснення представництва суді, що заходився за межами округу, де проживав адвокат, або у справі, яка потрапила до такого суду в результаті оскарження, було обмежено (§ 418 Загальне положення про суд) або прив’язане до отримання адвокатом дозволу на відрядження від апеляційного суду [229, с.89].

У зв’язку з відмінностями, що існували в матеріальному праві різних земель, адвокати, які переселялись в округ іншого апеляційного суду, були зобов’язані скласти додатковий іспит на знання права, що застосовувалось на території цієї землі, крім того, належало отримати від апеляційного суду згоду на зміну місця проживання [211, с.143].

Щодо обсягу діяльності адвокатів як представників сторін у цивільному процесі, Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не принесло значущих змін, залишивши в силі право на здійснення адвокатури в межах округу відповідного суду землі. Оскільки в процесі реорганізації судової влади у 1850 році вищі земельні суди заступили апеляційні суди, тепер здійснення адвокатури було прив’язане до округу вищого земельного суду, на території якого адвокат проживав і до палати якого він входив (§ 19 Тимчасового положення про адвокатуру).

Розширення можливосте для представництва сторін у цивільному процесі все ж відбулось, коли із запровадженням єдиного судоустрою у 1850 році було скасовано спеціалізовані судові установи, зокрема, у сфері сеньйоральної влади, а також гірський суд, торговельний та обмінний суди, і як наслідок – позаяк юрисконсульти вважались “нижчим станом адвокатури” - в адвокатів з’явились нові можливості для діяльності. Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року говорить вже без обмежень про “право представництва… в цивільних справах” (§ 9). Крім того, тепер представництво сторони у військовому суді, за винятком Віденського військового суду, більше не вимагало виконання особливих вимог для допуску. Понад те, із введенням, згідно (тимчасового) Кримінального кодексу від 1850-го року, нових процесуальних принципів у карному процесі набув застосування принцип обвинувачення, що передбачав поділ на органи обвинувачення, розслідування та ухвалення рішень, а відтак був створений інститут захисту в кримінальному процесі, відкритий, поряд з іншими особами, що входили у реєстри захисників, які велись вищими земельними судами, також для адвокатів, причому без територіальних обмежень. Але вже невдовзі потому внаслідок часткового повернення в судову сферу розшукового (інквізиційного) процесу, відповідно до змін до Кримінального кодексу від 1853-го року^, були запроваджені обмеження інституту захисту в кримінальних справах, які зачепили також адвокатів.

Практично повне усунення існуючих до того предметно чи територіально обумовлених обмежень у здійсненні адвокатської діяльності відбулось на основі Положення про адвокатуру від 1868-го року. Воно поширювало “право адвоката на здійснення представництва” незалежно від місця проживання і приналежності до певної адвокатської палати “на всі суди і органи” Австрії і наділяло адвокатів “повноваженням професійного представництва сторін у всіх судових і позасудових, публічних і приватних справах” (§ 8). Таким чином, Положення про адвокатуру від 1868-го року не лише звільнилось від принципу numerus clausus, але й від діючої локалізаційної вимоги (поземельного закріпленння адвокатських місць). Разом з конституційним принципом про вільне пересування адвокати здобули право вільно обирати місце проживання (§ 21). Відтак, вони могли, без отримання від суду дозволу на отримання відпустки в будь-який час і на невизначений термін від’їжджати з дому (§ 14). Проте, якщо тривала відсутність адвоката перешкоджала здійсненню обов’язків, і якщо адвокат сам не називав імені свого заступника на цей період, то останнього призначав уповноважений на це комітет адвокатської палати (§ 28 а); про нове місце проживання тимчасовому заступникові повідомляли за три місяці до переїзду (§ 21).

До 1849-го року дисциплінарний нагляд над адвокатами здійснювався винятково державними судами; а саме, в рамках цивільного провадження при незначних порушеннях – самим судом, що розглядав справу. В якості дисциплінарних засобів використовувались: “серйозна догана, оголошена суддею”, “пропорційне скорочення гонорару”, а також накладення “відповідного грошового штрафу”, при цьому в разі повторного скоєння порушення при визначенні покарання належало враховувати попередньо призначені покарання. В разі скоєння низки дисциплінарних порушень або тяжкого порушення, наприклад, якщо через халатність адвоката сторона зазнала тривалих збитків, або адвокат порушив заборону “quota litis” або зловживав правом на призначення заступника або службовим становищем, суд, який розглядав справу, зобов’язаний був повідомити вище стоячий апеляційний суд про порушення і початок судового розгляду щодо тимчасового відсторонення порушника від обов’язків або виключення його з адвокатури на тривалий термін. Останній у повному складі з залученням усіх апеляційних суддів ухвалював рішення, про яке належало оповістити всі нижче стоячі суди, розташовані в його окрузі. В разі скоєння адвокатом тяжкого правопорушення апеляційний суд міг у своєму рішенні оголосити, що адвокат, виключений з реєстру, окрім іншого, втратив право представляти себе у власних справах [211, с.112].

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не внесло суттєвих змін у сферу дисциплінарного нагляду. Він і надалі здійснювався судами, при цьому суди першої інстанції могли самостійно призначати покарання у вигляді “догани” або “грошового штрафу” (§ 20). Про тяжкі або повторювані порушення належало повідомляти вище стоячі суди, з 1850-го року ними були вищі земельні суди. Ними на основі висновку палати адвокатів (§ 20 Тимчасове положення про адвокатуру) проводились дисциплінарні провадження у зв’язку з призупиненням прав та обов’язків або виключенням адвоката з реєстру адвокатів; право ухвалення остаточного рішення щодо призупинення адвокатських повноважень або виключення адвоката з реєстру зберігалось за Верховним судом (der oberste Gerichtshof), який з 1850-го року заступив Верховну судову палату (die oberste Justizstelle). Однак, за винятком провадження щодо призупинення повноважень або виключення з адвокатури, як вищі земельні суди, так і Верховний суд займались дисциплінарними справами головно, коли ті потрапляли до них вже як до апеляційних інстанцій.

Положення про адвокатуру від 1868-го року перенесло право здійснювати дисциплінарний нагляд над адвокатською діяльністю – що раніше було винятково правом судів – до сфери самоуправління адвокатів (§ 40), а в 1872 році воно було виписане в дисциплінарному статуті. Він передбачав обрання з числа адвокатів дисциплінарної ради, до складу якої, поряд з Головою палати адвокатів, входили обрані пленумом члени та заступники, а також прокурор палати (Kammeranwalt) і його заступник. Члени адвокатських палат до 1914-го року повинні були повідомляти прокурора палати про станові та дисциплінарні порушення, скоєні їх професійними колегами, котрий в свою чергу повідомляв про це дисциплінарну раду. Якщо з інформації прокурора палати, заслуханої під час попереднього розслідування, випливала обґрунтована підозра в дисциплінарному порушенні, то за його заявою розпочиналось дисциплінарне провадження. В рамках усного, не публічного провадження могли бути визначені наступні дисциплінарні покарання: письмова догана, грошовий штраф у розмірі до 300 гульденів або тимчасове призупинення права на заняття адвокатурою шляхом виключення порушника з реєстру адвокатів з можливістю повторного зарахування через три роки, якщо до того часу буде виконано усі передбачені законом умови для здійснення адвокатури. В разі дисциплінарного провадження проти кандидата до адвокатури тривалість його стажування могла бути продовжена на термін до одного року або ж його ім’я викреслювали з реєстру кандидатів на значний термін; останнє – у зв’язку з війною – в 1915 році, як і виключення адвокатів з реєстру, могло бути зроблено в односторонньому порядку Міністерством юстиції, а саме, за злочин залишення державної території в час війни. Рішення дисциплінарної ради могли бути оскаржені осудженим, прокурором палати або головним прокурором у Верховному суді.

Адвокатура була започаткована на Буковині законом від 1781 року. її розвиток в розглядуваний період йшов у загальному руслі еволюції австрійської адвокатури як інституту юридичної допомоги населенню. Тому його вивчення мусить опиратись на загальноавстрійське законодавство про адвокатуру, на аналіз її загальноавстрійських історико-правових досліджень. Водночас процес становлення й утвердження адвокатури на Буковині мав свої характерні риси, що зумовлювались історичними, націона льними, соціальио-економічними особливостями краю [113 с. 227].

Влаштування адвокатури на Буковині започаткував перший її австрійський військовий намісник генерал Г.Сплені, який, роз­робляючи план “формування судових інстанцій”, передбачав прикріплення до генерального консула краю двох адвокатів, один з яких мав виконувати функції державного обвинувача, а другий – захисника [113, с. 228].

Загальноавстрійська організація адвокатури, її права й обов’язки вперше були визначені йозефінським положенням від 14 травня 1781 року про загальний судовий устрій. Адвокатура була тісно пов’язана з судом, їх розглядали разом як два необхід­ні відділи єдиного судового порядку. Допущені до виконання адвокатських обов’язків особи отримували цісарське призначен­ня. Так було до 1820 року, коли призначення адвокатів було пе­редане вищим земельним судам, тобто локалізоване.

Першим австрійським законом, який стосувався винятко­во адвокатури і поширювався на всю монархію, стало видане 16 липня 1849 р.

Головним нововведенням стало створення адвокатських палат із визначеним обсягом повноважень. Вони утворювались всіма без винятку адвокатами, що мали практику в окрузі вищо­го земельного суду.

Зазнала певних змін організація та діяльність адвокатура, у порівнянні з австрійським періодом правда, незначних, під час існування Західно Української Народної Республіки. Адвокатам було запропоновано організуватись у Палату адвокатів із центральним осідком у Станіславові. Було встановлено офіційну назву професії “адвокат”. Адвокатам заборонялось поряд з цією назвою вживати слова “народний оборонець”, “карний оборонець” і т.п. Усі ті, хто хотіли займатись адвокатською діяльністю, повинні були скласти спеціальну присягу, до речі дуже коротку: “Я,..., прирікаю бути вірним Українській Народній Республіці, повинуватись законам республіки та сповнювати мої обов’язки як адвокат”. Текст присяги був затверджений розпорядженням державного секретарства судівництва від 17 квітня 1919 р. [148, с. 202].

Особам, які мали вищу юридичну освіту і пройшли відповідне стажування на адвоката, влаштовувався “адвокатський іспит”, який складався перед спеціальною екзаменаційною комісією в Окремому судовому Сенаті II інстанції. Склад екзаменаційної комісії затверджувався державним секретарством судівництва на трирічний термін. Адвокатам, які проживали в Австрійській республіці, розпорядженням Державного Секретаріату від 1 травня 1919 р. надавалось право займатись юридичною практикою і в ЗУНР [148, с. 203].

Видатним адвокатом тих часів був Кость Левицький (1859-1941), адвокат з 1890 року у Львові, на вул. Підвальній 7, публіцист, політичний діяч Галичи­ни кінця XIX - першої половини XX ст., дійсний і почесний член НТШ і “Просвіти” [96, с.95], співзасновник і провідний діяч багатьох політичних, культурних та економічних установ. Народився у Тисмениці на Станіславщині. Гімназію закінчив у Станіславі, універси­тет у Львові. У 1899р. - співзасновник Української Національно-демократичної парти, пізніше її голова; 1898 - 1939рр. - дирек­тор Крайового Союзу Кредитового (пізніше Центробанк). Пер­ший президент Крайового Союзу Ревізійного (з 1904р.), Товари­ства Правників у Львові, редактор “Правничої часописі“ (1889 -1907), депутат австрійського парламенту і галицького сейму, го­лова Українського Парламентарного клубу у Відні і Сеймового Клубу у Львові. Вніс вагомий вклад в національно-державне ви­зволення Західної України: у 1914р. очолив Українську Головну Раду у Львові, а згодом - Загальну Українську Раду у Відні, в ли­стопаді 1918р. став першим головою уряду ЗУНР. Був головою Союзу Українських Адвокатів і редактором журналу “Життя і право” у Львові, в 1935 - 1939рр. - член Начальної Ради Адво­катури у Варшаві. В 1939р. заарештований більшовиками, від­був 20 місяців у в'язниці. Звільнений напередодні німецько-радянської війни. В липні 1941р. був засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Помер у Львові. Автор праць і статтей на історико-політичні і правові теми: “Німецько-український правничий словник” (1893), “Історія політичної думки галицьких українців 1848 – 1914” (1926), “Історія визвольних зма­гань галицьких українців в часі світової війни 1914 -1918рр.”(1928), “Великий зрив“ (1931) та ін. [96, с.96].

Отже, за часів перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, питання організації адвокатури було вирішено за законодавством саме Австро-Угорщини. Відповідно питання вступу в адвокатуру, здійснення адвокатами своєї діяльності, притягнення до дисциплінарної відповідальності було врегламентоване саме цими положеннями. Слід відзначити ті високі стандарти яким повинна була відповідати особа щоб отримати право на зайняття адвокатською діяльністю. Ця обставина обумовила авторитетність та вагомість у суспільстві адвокатури того часу.