Розділ 2

Історико-правове становлення та розвиток

Адвокатури в Україні

2.1. Зародження адвокатської діяльності на українських землях (кінець IX - середина XVIII ст.)

Розгляд генезису інституту адвокатури в Україні необхідно почати ще з часів існування Київської Русі. Деякі дослідники вважали, що адвокатура була наслідком „турботи старшого про своїх домочадців” [203, c. 106]. Якщо спори та звинувачення були серед членів різних сімей, родів, общин, то обов’язок захисника за звичаєвим правом Київської Русі лежав на главі сімейства або на старшому в роді.

Для судочинства Київської Русі основним видом примирення між сторонами у процесі була самодопомога сусідських громад (“заклич”, “звід”, „гоніння сліду”). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін сформувалась з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. „Суперники” (чи „сутяжники”) інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів – уже за участю органів громадської влади – була активна допомога родичів „сутяжников” та їх „соседей”, „миру”, оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади [159, c. 636-637]. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

У „Руській Правді” згадувалось про те, що суд здійснювався з дотриманням певних формалізованих звичаїв, традицій, у присутності публічного обвинувача – мечника та судового захисника – детського отрока, на підставі показів свідків – послуха (свідка “доброї слави”), видока (очевидця безпосередньо вчиненого злочину) [11, c. 18, 21, 22, 31, 37, 46, 49, 66, 85].

У главі „Про поклепну віру” згадувалось про те, що мечник представляв зацікавлену особу в обвинуваченні та отримував „гривну” за доказаний злочин, тоді як дітський – представник інтересів захисту – отримував „кун сметная”, якщо обвинувачення було спростовано [11].

У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони [160, c. 31].

Стародавня громада як самобутнє соціально-політичне утворення на суді опиралась на силу громадської думки. Базуючи свої позиції на цьому, громада мала право визнати свого члена злочинцем у більшій чи меншій мірі та могла вигнати його з общини або ж, не виганяючи, визнати його винним та сплатити данину князю, або ж спільно сплатити пеню за винного і таким чином заступитись за нього.

Також, беручи участь у захисті своїх членів від переслідувань, спрямованих чиновниками князя, які були зацікавлені у обвинуваченні фіскальними цілями, суспільство виступало у ролі правозахисника. За “Руською Правдою” віра мала два значення: по-перше, добровільна сплата громадою цілого за свого члена, по-друге, значення покарання у випадку сплати її особисто злочинцем.

Так, за законодавством Київської Русі проявилось загальносоціальне право захисту кожного підсудного своєю громадою.

До тих пір, поки громада продовжувала зберігати свою самостійність та самобутність, вона утримувала право карати та милувати членів своєї громади. Але під впливом розвитку верховної влади та централізації земель у Київській Русі громада поволі ставала лише адміністративним утворенням і права її поступово зменшувались. Добровільна громадська віра перейшла у обов’язкову штрафну пеню, яка сплачувалась громадою за неспівпрацю у пошуку члена громади, що підозрювався у скоєнні певного правопорушення. До кінця XVI ст. віра втратила своє значення, перестала згадуватись у законодавстві, а майнові стягнення набули вторинного значення у судочинстві, а зокрема кримінально-правового характеру.

У той час, коли у європейських державах правозаступництво та судове представництво формувалися одночасно та продовжували існувати незалежно одне від іншого, в Київській Русі можна було знайти лише останній з цих інститутів.

На мою думку, захист утворював невід’ємну складову судочинства у Київській Русі, де захист та сам процес були немислимі без усності, гласності, без безпосереднього провадження слідства перед судом, у який у необхідних випадках входили виборні від народу.

У Галицько-Волинській державі, так як і у Київській Русі, панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалось недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувались форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. [108, с. 280].

У обвинувально-змагальному процесі, що мав місце у Галицько-Волинській державі, сторони називалися позивач і відповідач. Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починався розгляд справи. там же [108, с. 260].

У Галицько-Волинській державі застосовувались ті ж процедури розшуку “заклич”, “звід”, „гоніння сліду”, що застосовувались і в Київській Русі. Відповідно і захисні функції при здійсненні правосуддя виконувались аналогічно тим самим чином, що і у судочинстві Київської Русі.

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) на українських землях сформувалися елементи професійної адвокатури. Тут сформувався новий тип захисника – „прокуратор”, або „речник” [160, c. 32]. Така поява була зумовлена запровадженням в українських містах магдебурзького права, а в подальшому – прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 та 1588 pp.) аж до 1842 р.

У цей період звичаєве право витісняється писаним законом у містах та загальнодержавних судах, де запроваджується магдебурзьке (німецьке) право (XV ст..), згідно з яким окремі міста на території України отримують права на самоврядування і право між собою судитися і радитися [102, c. 133-163]. Справа судового захисту у міських та загальнодержавних судах цього часу набуває професійного значення.

Привілеї про створення судів магдебурзького права надано всім містам, які володіли ним. Тут зазвичай не було єдиного міського суду магдебурзького права, а залежно від наданих повноважень, кількості населення та правового статусу існувала низка судів, що мали різну компетенцію при розгляді окремих цивільних і кримінальних справ [102, c. 259].

Розрізняли 3 головні суди:

- великий бур графський;

- виложений;

- потрібний, або поточний суд [102, c. 260].

У цей час з’являється професія захисника в суді. Такого захисника вже можна назвати професійним юристом.

Щоправда, назва „адвокат” у значенні захисника прав однієї зі сторін процесу ще відсутня, адже вона виникла не одразу, а видозмінювалась відповідно до історичної періодики становлення української державності. Під впливом магдебурзького права з'являється такий вид представництва, як „прокуратор”.

Прокуратор – був судовим захисником, який призначався юридичним актом за згодою довірителя, без участі протилежної сторони. Термін „procurator” вказує на те, що мета цього інституту була подібною до того, як встановлювалось опікунство” (cura). Ще у VI ст.. стає звичаєм призначати замість себе вести справи або укладати угоди на час своєї відсутності прокураторів, яким надавались загальні повноваження. Пізніше прокураторів почали призначати для ведення окремих справ. Таких випадків було настільки багато, що зявилась особлива професія – прокуратор. Прокуратори крім ведення процесів, отримали право вести інші справи і укладати юридичні угоди.

Магдебурзьке право, адаптувавшись на території слов'янських земель, всіляко впливало на формування української правової системи [199, c 195] і, звичайно, заклало фундаментальні основи у становленні адвокатури як правового інституту.

Джерела магдебурзького права свідчать не тільки про існування інституту адвокатури за часів польсько-литовської доби, але й про всебічний розвиток цього інституту в системі права того часу. Джерела доводять, що прокуратори були необхідними і витребуваними. Ця посада стає шанованою серед населення. Довіра до прокуратора значно зростає. На прокураторові лежить обов'язок внесення справедливості у справу. Прокураторові доручають ведення як всіх своїх справ загалом, так і лише однієї справи. Прокураторів призначають для загальної користі, аби люди могли за їх допомогою довести свою правоту в суді.

Прокуратор має право представляти особу не лише в суді, але і в адміністративно-муніципальних органах. Повноваження прокуратора оформляються письмовим дорученням сторони і засвідчуються печаткою довірителя, із зазначенням об'єму повноважень. Такий поря­док оформлення повноважень прокуратора застосовувався у цивільному процесі.

Поступово відчувається “благородний дух” повноважень прокуратора. Так, серед основних джерел права магдебурзького, у праці одного з видатних польських юристів Варфоломія Гроїцького записано: „Прокуратори ніби судові лицарі, бо як військові лицарі мир захищають мечем, так прокуратор своїм розумом справедливість примножує, а несправедливість поборює”. Тож прокураторів порівнюють з лицарями, які своїм знанням права ніби мечем захищають та надають правову допомогу громадянам [250, c. 43-44].

Представник у суді стає невід'ємною і необхідною частиною процесу, кожна людина, яка не може сама захистити себе в суді, потребує судового захисника.

Ця професія стає престижною серед усіх верств населення. Серед шляхетних людей та людей високого положення, які займаються загальними справами, стає невід'ємним атрибутом та утвердженням їхнього статусу наявність власного прокуратора. Такі люди наймають прокуратора для поваги, аби з їхньою допомогою добитися справедливості для себе [250, c. 44-45].

За магдебурзьким правом прокуратори в обов'язковому порядку приймали присягу. Зміст цієї присяги демонструє нам глибоке моральне осмислення і відповідальність кожного, хто присягнув перед Господом і суспільством. Прокуратори давали присягу щиро, вірно, старанно, повністю, без зволікань і без умислу множення суперечностей виконувати свою прокураторську функцію – діяти в інтересах сторони, яку він представляє, давати поради і утримувати всю інформацію та матеріали по справі в таємниці.

Магдебурзьке право нормативно закріплює і регулює питання оплати праці прокуратора. На жаль, джерела магдебурзького права свідчать про своєрідне грабіжництво прокураторів, які фінансово переоцінювали свою працю. Досить велика плата, яку вимагали прокуратори за надання послуг, не завжди підходила великій кількості людей, а тому вони не могли найняти захисника, аби добитися справедливості в суді, тим самим спричиняли собі шкоду. Передбачивши це, правознавці міського магдебурзького права висловили своє неподобство і записали, що праця має гідно оцінюватись, але кожна праця має свою ціну і повинна виправдовувати себе [251, c. 8-10].

Тому врегулювання оплати праці адвоката у всі часи поставало важливим питанням і відігравало важливу роль у становленні інституту адвокатури як справедливого, незалежного, демократичного правового інституту. Проблема оплати праці адвоката пов'язана не лише з їх професійними інтересами, її належне оформлення покликане покращити якість юридичної допомоги і сприяти охороні прав громадян, служити інтересам зміцнення законності та ефективності судочинства.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала обмеження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персона­лу гродських і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджувала. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захищати. Передбачались і досить гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики – від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари [29]. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв [72, c 10].

Отже, незважаючи на те, що українські землі опинилися з кінця XIV до середини XVII ст. у пануванні сусідніх держав Литви і Польщі, інститут адвокатури набув організаційного оформлення і нормативного закріплення як важливий правовий інститут. У цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від класової та станової залежності сторін. Уперше представниками сторін на суді виступають професійні адвокати, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги адвокату тепер встановлюється платня. Без адвокатів вже не обходився майже жоден судовий процес. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, стає конче необхідною.