1.3. Адвокатура – невід’ємна складова розвитку європейської цивілізації

Цивілізаційний концептуальний підхід, який закладений в основу дослідження історії адвокатури, робить необхідним спробу нарису історії формування та розвитку адвокатури в Європі надто під кутом зору цивілізаціних процесів, взаємодії європейських культур. Попри конкретні історичні особливості розвитку адвокатури у різних європейських країнах існує, те спільне, що дозволяє вважати історію адвокатури – невід’ємною складовою формування європейської правової цивілізації, європейської правової традиції, чи зрештою європейських правових цінностей.

Якщо враховувати відправну тезу про те, що адвокатура є категорією наднаціональною, у історико-правовому синтезі історії адвокатури має йтися не про історію французької, німецької, англійської тощо адвокатури, а про визначальний творчий внесок європейських народів на різних етапах історичного розвитку адвокатури, насамперед, в Європі.

Запропонована нами гіпотеза про три етапи історичного розвитку адвокатури в Європі, дозволяє акцентувати увагу не тільки і навіть не стільки на вивчення конкретних історичних фактів, а на аналіз засад, на яких грунтується інститут адвокатури, розуміння його завдань і місця у суспільстві.

Початки адвокатури небезпідставно пов’зують з античнісю, насамперед з Давнім Римом.

Загальновідомо, що в давньоримський час (V-IV ст. до н.е.) правознавство було таємною наукою, доступною лише для представників духовенства. Римський суддя був особою, яка, з одного боку, мала відповідні правові знання, а з іншого – у своїх діях залежала від висновку священнослужителя. Коли за понтифіка Корунканія (III ст. до н.е.) доступ до вивчення юриспруденції було відкрито, сформувався клас правознавців, які мали високий авторитет. Вчені юристи надавали юридичні поради стороні спору, яка до них зверталася, складали судові позови в письмовій формі або супроводжували позивача у судовому процесі до суду, аби пред’явити позов усно, на запит судді надавали усні або письмові висновки у справі, або навіть самою присутністю у залі суду засвідчували свою підтримку відповідній стороні. Вони жодним чином не виконували роль представника (виразника інтересів) сторони в процесі, а були лише доповідачами або експертами у прямому розумінні цього слова. Їх називали юрисконсультами (радник з правових питань, iurisconsultus) або адвокатами (advocatus).

Така експертна діяльність не була професійною діяльністю. Як безоплатна, вона радше була улюбленим заняттям авторитетних мужів, „окрасою” поважного віку. Експертами були обидва Катони в родині Муція Сцеволи, а вивчення юриспруденції було спадковою справою. Цицерон часто замислювався про те, як, будучи шанованим старцем, погойдуючись у своєму кріслі, він зможе взяти на себе приємну і поважну роль правового радника. Надання юридичних консультацій вважалося почесним обов’язком поважних мужів, відмовитись від якого не зміг навіть імператор. Історичні джерела свідчать, що коли до імператора Августа звернувся один з його ветеранів з проханням, аби Август підтримав його своєю присутністю на процесі, імператор спробував відправити замість себе іншу поважну людину. Тоді старий воїн відкрив свої рани і крикнув: „У бою при Акціумі я бився за тебе сам, а не посилав заступника!”. Тоді імператор почервонів і пішов на процес особисто [155, с.248].

Разом з експертом з правових питань сторона також потребувала чільного виразника її інтересів, особи, яка повинна була грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу називали оратором (orator) або патроном (patronus). Ніколи більше мистецтво говорити – ця цінна спадщина романської культури – не досягала такого розвитку, як це було в Старому Римі, і розвивалось воно насамперед у залах судів кращими мужами свого часу, такими, як Ціцерон, Квінтіліан, Тацит, знаходячи відображення у їхніх творах.

Кожна судова промова готувалась старанно і заздалегідь. Ціцерон занотовував повний зміст усіх своїх промов, прораховуючи реакцію публіки до найменших деталей. У той час вміння виголошувати промови було мистецтвом заради мистецтва, яке однаково п’янило і захоплювало як публіку, так і самого оратора. Видатних ораторів вшановували, як сьогодні вшановують видатних митців.

Оратори, як і експерти з правових питань, грошей не брали, але охоче приймали різні подарунки. У “Діалозі про ораторів” Тацита [147, с.48] (“Dialogus de oratoribus„) мистецтво оратора возвеличувалось, бо воно приносило шану, почесні дарунки й багатство. А Квінтіліан [101, с.75] називає найбільш природним станом речей, коли оратори, які не мають жодного іншого достойного прибутку, дозволяють собі отримувати певну плату за їх мистецтво, тільки вони не мають отримувати її як істинну плату, а лише як віддяку за працю, яка насправді вартує набагато більше.

Отже, “красномовство було мистецтвом патрона (patronus), а юриспруденція – мистецтвом адвоката”, – (advocatus) каже Ціцерон [155, с.295]. Сам Ціцерон був лише оратором, а не видатним юристом. Він навіть насміхається з юристів, називаючи їх «lugeleji, praecones actionum, cantors formularum, anceps sillabarum» (буквоїдами), і вихваляється, що за три дні сам може опанувати професію юрисконсульта [154, c. 28] Власне, певні правові знання були конче необхідні кожному судовому оратору, але водночас можна припустити, що надто глибоке знання права гальмувало б політ блискучої судової промови, спонукаючи оратора обдумувати кожне слово. Тим не менше, маємо в історії приклад особи, в якій поєдналися видатний правознавець і блискучий оратор, – Гай Муцій Сцевола.

Після краху республіканської свободи поступово було покінчено і з нібито безоплатним правозаступництвом. Імператор Діоклетіан видав закон, в якому було встановлено тверді тарифи за послуги (судового) оратора (Redner): 250 денарів за postulatio (складання документів), 1000 – за cognitio (представництво у суді). В Дигестах розмір винагороди за послуги судового оратора визначав на власний розсуд суддя, який при цьому керувався судовим звичаєм, а також виходив з того, наскільки красномовним був оратор, але не міг перевищити суму 100 золотих [116, с.121.].

Отже, поступово формується професійний стан ходатаїв (заступників або повірених), на яких переходить виконання експертної функції адвокатів. При кожному суді могла діяти визначена кількість адвокатів. 319 року імператор Константин зробив адвокатську діяльність вільним заняттям, але водночас локалізував її, тобто кожен адвокат повинен був визначитися з судом, при якому він виступав, і не мав права брати участь у процесах при інших судах, бо одночасна зайнятість в різних місцях шкодила ефективному веденню процесу, через що справи не могли вирішуватися вчасно [116, c. 121].

Вільна адвокатура проіснувала до п’ятого століття, коли поступово, певною мірою за наполяганнями самих адвокатів, відповідними розпорядженнями держава обмежила кількість адвокатів (запровадження принципу numerus clausus). До міського префекта було приставлено до 80 адвокатів, до преторіанського префекта – до 150 адвокатів, які, однак, могли виступати також в інших судах. Допускались до адвокатської діяльності лише ті особи, які могли підтвердити свої знання в юриспруденції відповідним документом від свого вчителя (доктора) або, принаймні, закінчили курс навчання, як того вимагали тодішні приписи. Синам адвокатів надавалась перевага. Особи, допущені до адвокатури, утворювали collegium togatorum, тобто об’єднання (стан) одягнених в тогу під головуванням примаса (primas). Примас одночасно займав оплачувану згідно з тодішніми законами посаду адвоката імператорської скарбниці (advocatus fisci), і після двох років служби, отримавши титул світлішого, ішов зі згаданої посади, а разом з тим і з адвокатури. Установа, при якій здійснював свою діяльність адвокат, мала судову і дисциплінарну владу над ним.

Позаяк римська держава не створила установу, яка би готувала державних чиновників, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готували державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей. Часто професію адвоката прирівнювали до служби у війську.

Отже, підсумовуючи дослідження початків зародження адвокатури у Стародавньому Римі, необхідно зазначити, що ця професія мала неабияку повагу та авторитет у суспільстві, характеризувалась здібностями захисника до яскравих публічних промов. Виконання цього обов’язку вважалось почесною працею, тому оплата не була обов’язковою. Хоча після падіння республіки ця послуга стає платною. Різноманітність функцій захисника обумовила і виділення певних категорій захисників, які професійно і виконували ці функції. Поступово діяльність значної частини римських адвокатів пов’язується з участю у здійсненні правосуддя. Надалі ці функції адвокатури хоч і повільно, але розширюються, сприяючи організації адвокатів і утворенню адвокатських професійних спільнот.

У німецькому, як і в римському праві, судове представництво (тобто заміщення однієї особи іншою) є принципово не допустимим. Але коли римляни, перевершивши самі себе у непослідовності, змінили цей принцип, у німецькому праві він застосовувався абсолютно жорстко і був пом’якшений лише кількома винятками.

Приклад першого з таких винятків знаходимо в «Салічній правді» (lex Salica): той, хто береться вести чужі справи, не маючи ні довіреності, ані отримавши права на це через акт кидання соломини, оголошується гідним покарання у розмірі 15 солідів (золотих монет) [27, c. 29].

„Laisowerpire” означало формальну дію (обряд), яка у франкському праві вчинялась при відчуженні чогось, і полягала у киданні соломини. Представництво вважалось допустимим, якщо воно базувалося на мандаті, (mandat) або було проведено формальну дію кидання соломини. У римському праві право представництва так само передавалось або на основі мандата прокуратору, або шляхом проведення відповідної формальної дії – коґнітору (cognitor). Але в той час, як у Римі шляхом формальної дії створювалось пряме представництво, а на основі мандата – непряме представництво, в Німеччині ситуація виглядала з точністю до навпаки. Кидання соломини означало, що уповноважена в такий спосіб особа має вести процес від власного імені і передаватиме відсуджене своїй стороні. Отже, тут спостерігаємо непряме представництво. Натомість на основі мандата надавались дійсні повноваження, які, наскільки ми можемо відстежити, мали наслідком пряме представництво. Непряме представництво через кидання соломини з юридичної точки зору не було представництвом, зате воно було необмеженим, коли справжнє представництво на основі наданих повноважень допускалося лише за обмежених обставин. Ми знаємо про це (висновок про це можна зробити) із Салічної правди (VIII ст.) [27, c. 31].

Як сказано в зазначеному джерелі, згідно зі стародавнім звичаєм і королівськими указами усі безумні, жінки і діти могли передавати право представництва іншій особі. Таким чином, жінка передає своєму сину генеральні повноваження без кидання соломини. Відтак, у «Салічній правді» (lex Salica) знаходимо положення про те, що особа, яка взялась виступати в чужій справі без виконання формального обряду (кидання соломини) або, якщо у цій ситуації це допустимо, без відповідних повноважень на це, буде покарана [27, c. 33].

Згодом повноваження заміняє судове призначення. Відповідно, зрозумілими стають обидва капітулярії від 802 і 817 років. Частина 9 першого проголошує: “Ніхто не може на основі звичаю вести справу іншого в суді (pro alio rationare), щоб не пригноблював більш вправний у красномовстві менш вправного, а радше кожен має говорити за себе; лише для хворих і безумних суд може зі свого середовища або з-поміж інших довірених осіб призначати представника, який має необхідні пізнання для ведення справи”.

Отже, закон говорить, що (судовий) представник може бути призначений тільки для хворих і осіб з психічними хворобами, і тільки на основі судового призначення. Капітулярій від 817 року legibus addita поширює право представництва також на вдів, сиріт і бідних. Натомість, ці закони не містять жодної інформації про правову допомогу стороні, присутній на процесі особисто, або її представнику. Заборонити таку допомогу або обмежити її – таке законодавцю не могло навіть спасти на думку: нам достовірно відомо, що допомога з боку доповідача (Vorsprecher) всіляко віталась і навіть нав’язувалась стороні у справі [220, c. 21].

Отже, правова ситуація виглядала так, що непряме представництво (на основі переуступки права вимоги) було необмеженим, в той час як для допустимості прямого представництва (на основі повноважень) вимагалась наявність особливого особистого (родинного) зв’язку або судового призначення, а подекуди – виконання обох зазначених передумов. Повноваження надавались переважно в письмовій формі, часто із зазначенням відповідних обставин, які доводили допустимість надання повноважень. Переуступка права вимоги відбувалась шляхом виконання формальної дії. На території дії франкського права такою дією було кидання стеблини до ніг особи, якій передавались права, де діяло саксонське право – «mit finger vnd mit czungen» (дослівно: пальцями і язиком, очевидно мається на увазі виконання певного жесту із проголошенням відповідних слів) – словами, що справа передається представникові, незалежно, чи на виграш, чи на програш і переважно в присутності протилежної сторони, згідно з південнонімецьким звичаєм, дотиком до судейської палиці. Але невдовзі значення формального обряду на уступку прав забувається.

Пряме представництво могло також бути делеговане на основі владних або службових відносин. Це стосувалось, зокрема, скарбничих, служителів церков, монастирів, вищих духовних осіб, графів, і безпосередніх королівських васалів. Вони мали службовців, які їх заступали в усіх справах, що стосувались управління майном, на процесах та у здійсненні правосуддя. Для духовних осіб навіть було обов’язком мати таких представників (Vertreter). Ці представники називались фоґтами (Fögte), або адвокатами (Advocati). Впродовж усього періоду середньовіччя слово “Advocatus” переважно вживається саме в такому значенні; лише як виняток воно означає судового доповідача (Vorsprecher) або адвоката в сьогоднішньому розумінні. Адвокат (Advocatus) є представником сторони в суді і часто сам виступає разом з доповідачем (Vorsprecher), хоча згідно з першим капітулярієм від 802 року він сам повинен мати юридичну освіту. З часом таке представництво, як і більшість інших середньовічних форм представництва, стало занадто обтяжливим для сторони. Найперше через те, що воно мало примусовий характер, представник не обирався вільно, бо вже франкські королі застосовували право призначати представника сторони в суді чи погоджувати адвоката. Заняття адвокатурою з часом перетворилось – за зразком інших станів – на спадкове і могло, як випливає з доступних нам джерел, переходити також на жіночу лінію [221, c. 137].

Якщо адвокат сам був вищою особою, то в суді його дуже часто заступав так званий субадвокат (subadvocatus). Проте духовенство повстало проти цього і 1155 року вийшов указ, який забороняв такий спосіб представництва у суді. Кайзер Рудольф 1283 року вирішив, що замок Швартцах може мати лише одного адвоката, якого має призначити вищий адвокат (Oberadvokat) бурґграф Фрідріх Нюрнберзький [207, c. 82]. Духовенство взагалі намагалося позбутись адвокатів і зрештою таки добилось відчутного обмеження – заняття стало спадковим і передавалося по кровній лінії (духовні особи займатись адвокатською практикою не могли) [224, c. 16]. З адвокатурою в істинному сенсі цього слова така адвокатія нічого спільного не мала.

Наступність розвитку адвокатської професії у середньовічній Німеччині вражає кількістю видів представників, що займаються виконанням захисної та представницької функцій. Речники, анвальдти, момпарни – ось перелік тих категорій адвокатів, які займалися цією справою у середньовічній Німеччині. З’ясування кола їх функцій, повноважень, статусу, що визначався правами та обов’язками, допоможе відтворити динаміку розвитку інституту адвокатури у середньовічній Європі.

Поділ функцій адвокатури, частина з яких залишилась у адвоката, а частина відійшла до прокуратура, слідів якого ми не знаходимо ані в римському, ані в німецькому праві, відбувся у канонічному праві. Але й тут ми не знаходимо початку процесу, а лише окремі і невизначені натяки на його перебіг; зрештою він завершується так само непомітно, як і почався [215, c. 38].

У папській конституції відмінностей між адвокатурою і прокуратурою не знаходимо. Але з неї можемо зробити висновки, які пояснюють пізніший стан речей, що зберігся до сьогодні. Так, адвокати римської курії і нині займаються в основному написанням висновків і судових документів. Висновки складаються на запит судді або сторони у справі, як правило, у письмовій формі, а якщо усно – тоді не у формі промови перед відкритим судом, а приватно, у кімнаті (палаті) судді за відсутності сторін у справі. Вони не вимагають жодної оплати від сторін, але отримують за свої послуги добровільні дари (honoraria), величина яких визначається усталеними на основі звичаїв ставками. Вони, звісно, мають академічну освіту, високий авторитет, повагу і часто займають високі посади, частина з них (Advocati consistoriani, адвокати, які входять до імператорської консисторії (таємної імператорської ради з законодавчих питань), утворюють колегію, яка має низку почесних прав, при римському університеті вони заснували юридичний факультет [231, c. 76]. Поряд з адвокатами діють так само юридично освічені прокуратори, які виступають у суді, ведуть процес, за свої послуги вони отримують оплату (salarium), а не гонорар (honorarium), так само утворюють колегію і також мають численні почесні права. Позаяк доповідь у справі, яка є власне ядром адвокатської діяльності (postulare), належить до їх завдань, то й римська назва адвокатів перейшла на них – patronus causarum (патронів (захисників) – у судових справах. Однак, це мало статись доволі пізно, бо конституція від 1340 року розуміє під patronus causarum адвоката, водночас дозволяючи йому домовлятись про розмір винагороди за роботу, яка, всупереч вживаному сьогодні терміну, називається salarium. Справою адвокатів є правове обґрунтування справи, справа прокураторів – процесуальна сторона справи. Але також є відомості, що прокуратори не рідко перебирали на себе цю правову функцію адвокатів, натомість адвокати, якщо навіть не особисто, то діючи через помічників, перебирали на себе функції прокураторів. Адвокати наймають помічників (допоміжний персонал) і утримують канцелярії, в яких здобувають освіту майбутні адвокати і прокуратори. Відтак, спостерігаємо явище, нерозривно поєднане з професійним поділом судових представників, яке виражається в тому, що адвокати, хоч і належать до вищого рангу, але є фінансово залежними від прокураторів [243, c. 342].

Отже, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів. Але оскільки при нижчих судах письмовий процес спочатку не застосовувався або застосовувався в дуже обмеженому обсязі, адвокатура тут у них відігравала незначну роль. Законодавець приділяв величезну увагу насамперед доповідачам (Vorsprecher), тепер названим прокураторами, встановлював їх точну кількість, умови допуску і складання присяги, натомість адвокати не цікавили нікого; так, вони не зобов’язані були складати присягу чи виконати якісь певні умови, аби бути допущеними до адвокатської практики, їм взагалі не було визначено певного місця у судочинстві. Статути нижчих судів згадували про адвокатів в основному при визначенні кошторису, і навіть в цьому випадку – характерним способом: адвокатські гонорари належали до окремих витрат, які, в принципі, покриваються, але це досить проблематично. В підручнику з процесуального права Чіліана Кеніґа детально описано прокураторів. Про адвокатів тут не згадується взагалі [235, c. 318].

Натомість адвокат був завжди вченим юристом. Він мусив здобути належні знання, якщо хотів бути значущим поряд з прокуратором. Загалом ситуація виглядала так: усі судові дії з представлення інтересів сторони вчиняв доповідач (Vorsprecher) або ж прокуратор, який при цьому абсолютно не потребував допомоги з боку адвоката, а якщо й залучав адвоката до судового процесу, то зобов’язаний був перевіряти, виправляти, підписувати судові документи, підготовані адвокатом, і передавав їх до суду тільки під свою відповідальність. Неосвічений прокуратор був усім, освічений адвокат – нічим. Такою була теорія. Але було лише питанням часу, коли освіченого радника, укладача процесуальних документів врешті зроблять ядром процесу, а прокуратор перетвориться на „гучномовця” адвоката.

Реальна перевага адвоката не могла не здійснити відповідний вплив на судове законодавство. Вже від 1479 року (Нюрнберзька Реформація) передбачалось, що позивач „перед тим, як подавати позов, має звернутись до адвоката”, так само відповідачеві відводився певний термін, аби він зробив те ж саме; при визначенні терміну бралось до уваги, чи сторона мала місцевого адвоката, чи звернулась до іногороднього [233, c. 23] У Вормсі гонорар адвоката починають зараховувати до судових витрат, які покриваються. [235, c. 339]^. Закони дедалі частіше звертаються до „адвокатів і прокураторів”, навіть більше того, вони починають поступово понижувати становище прокураторів. Франкфуртська реформація від 1578 року забороняє прокураторам займатись справами, вартість яких перевищує 50 гульденів [235, с.339]. У франкському уставі (судебнику) земельного суду від 1610 року прокураторам наказано, аби в суперечливих справах вони заручалися порадами адвоката [235, с. 340]. Устав суду феодала в Ганновері від 1639 року навіть вимагає, аби документи для судових засідань, якщо вони складаються прокуратором, були перевірені і підписані адвокатом, який склав присягу [235, c. 340]. У Франкфурті-на-Майні 1640 року діяв закон про складання присяги і допуск адвокатів, а також було визначено їх максимальну кількість (ще раніше подібні правила діяли в Люнебурзі), а 1641 року було видано устав адвокатів, згідно з яким усі документи для судових засідань мають бути підписані поряд зі стороною у справі та прокуратором, також адвокатом [235, c. 341]. Якщо ж процесуальні документи не могли бути підписані ніким іншим, окрім адвоката, який склав присягу і отримав допуск до практики, тоді документи, не підписані адвокатом, повертались судом назад і письмовий процес не міг розпочатися. Звідси було виведено принцип обов’язкової участі адвоката. Раніше обов’язковою була участь лише прокуратора. Відповідно, адвокатський гонорар був зарахований до судових витрат, відтак визнаний як такий, що покривається.

Наука завзято шукала якісь суттєві відмінності між прокуратором та адвокатом. З юридичної точки зору існувала лише одна відмінність – повноваження, але навіть це не було достатньою відмінністю, бо не існувало жодного правового положення, яке б забороняло передавати повноваження адвокату. Тому увагу звернули ще на один аспект. Б. Карпцов 1657 року в Processus juris вказує на такі відмінності: прокуратора назначають на основі його мандата, він є партнером (apparitor et executor, помічник і виконавець) адвоката, до якого він звертається за порадами, і якому він передає документи і фактичні докази у справі (cognitionem totius negotii, розгляд всієї справи), в той час адвоката наймають не на основі мандата, він підтримує і захищає сторону у справі порадами, діями або своїм авторитетним ім’ям; для прокуратора сторона є мандатом, для адвоката – клієнтом, він є патроном; прокуратор, який перебуває під спільним дахом з протилежною стороною у справі, несе відповідальність на основі actio mandati, адвокат за таких же обставин відповідає de praevaricatione; прокуратор не може бути змушений прийняти мандат (приватні правовідносини), в той час як адвокат може бути змушений до прийняття патронату як публічної і необхідної служби [213, c. 95]. Інші науковці наводили ще деякі відмінності, зокрема, що прокуратор є dominus litis, тобто „хазяїном (паном) тяжби”, а адвокат лише виконує суто юридичну сторону процесу [211, c. 114]. Але всі вони залишали поза увагою головне. Лише в одній єдиній з таких праць було виявлено дуже правильно виявлену різницю – прокуратори займаються тим, чим належало займатись римським адвокатам: “Postulant, causis agendis adsunt, eas in foro et viva voce tuentur; Advocati e contrario ipsis causis non adsunt, jus procuratoribus suggerunt” [211, c. 115].(Вимагають, щоб вони (прокуратори) були присутні при веденні справ, захищали їх на форумі і в усній формі. Адвокати ж, навпаки, на самих справах не присутні, вони дають правові поради прокураторам)

Але саме ця цитата засвідчує, що обидва інститути злилися в одне і більше не розрізняються.

Зрештою, залишилась лише не юридична відмінність: вона полягала у вищій освіті і суспільному становищі адвокатів. Так, Гайнріх Кнауст, автор комедій про духовенство, а також автор ars notariatus та книги про пивоваріння у своєму творі “Enchiridion Procuratorum” (Франкфурт, 1561) говорить: “Procurator dicitur, qui in iudicio negotia domini sui speciali mandato administrat agendo vel defendendo. Advocatus est Jurisperitus, vir gravi auctoritate et magna existimatione praeditus, qui propter excellentem doctrinam et iuris cognitionem nec non eloquentiam ..... ad causas forenses agendas vel defendendas .... vocatur, ut in negotiis gravibus et arduis suum patrocinium litigantibus praebeat ... sive viva voce postulando sive scriptis pugnando et consulendo”[211, c. 118]. (Кажуть, що прокуратор є той, хто за особистою довіреністю свого поручителя керує справами у суді, ведучи чи захищаючи справу. Адвокат є компетентний в законах (юрист), чоловік великого авторитету і з поважною репутацією, який крім блискучої освіченості і знання права, а не красномовства ... викликається для ведення чи для захисту судових справ, щоб у важких і відповідальних справах він надав свій судовий захист тим, які судяться ... чи звинувачуючи в усній формі, чи сперечаючись в письмовій формі і даючи поради).

Тому він адресує свій твір не адвокатам, цим вченим мужам, а скеровує його «tirones practicae forensic, quos vulgo Procuratores dici solitum est" (недосвідченим у судовій практиці, яких публічно звикли називати прокураторами).

Якоб Буріх (Jacob Bourich), фризький адвокат, який 1643 року видав інструкцію для свого сина під назвою „Адвокат”, коротко резюмував: “Advocatus dignitatem habet, Procurator nullam. In advocatis requiritur iuris scientia, Procuratores saepe idiotae ac Latinae linguae imperiti, apud judices inferiores causas agents” [209, c. 81] (Адвокат має гідність, а прокуратор немає. Судді нижчого рангу, які ведуть судові справи, у адвокатів вимагають знання права, а прокуратори часто є неосвічені та недосвідчені в латинській мові).

Історичні основи для виникнення інституту судового представництва у Франції були такими ж, як і в Німеччині. При вищих судах сеньйори (seigneurs) залюбки виступали в ролі доповідача (Vorsprecher), це давало їм можливість вкотре продемонструвати свої знання в галузі юриспруденції та красномовство. Але сам розвиток відбувався дещо інакше, аніж в Німеччині. Властивий для французів талант до красномовства не був втрачений навіть тоді, коли головний акцент було зроблено на письмовому процесі. Якщо в Німеччині письмова форма ведення процесу мала наслідком те, що судове засідання фактично перетворилось на „порожню” формальність, в рамках якого доповідач (Vorsprecher), який поступово перетворився на прокуратора (Prokurator), тільки передавав на розгляд суду складені адвокатом у письмовій формі документи, проголошуючи про цьому кілька слів, то у Франції вільна усна промова ніколи не зникала із судових залів. Власне, французи також перейняли ідею поділу професії, як це диктувало пізніше канонічне право, а саме, у такій формі, що адвокат пише, а прокуратор говорить, що засвідчив Десмаз у своїй книзі “Парламент Парижу” (“Le parlement de Paris”, 1859 року), зробивши акцент на тому, що первинно судові документи готувались виключно адвокатами, котрі при цьому користувались допомогою клерків, а лише потім до цієї роботи долучились прокуратори [236, c. 79]. Але французи набагато сильніше, аніж німці, відчували потребу привести автора документів, людину з необхідними знанням, до зали суду, аби там він зміг насолодитись можливістю говорити, позаяк саме він був істинною душею процесу [245, c. 80]. В Німеччині з величезним подивом слухали про французьких адвокатів, які виголошують промови [245, c. 81]. На відміну від Німеччини, де право на проголошення промов у залі суду надавалось адвокату радше як виняток і, як правило, лише після серйозної боротьби, у Франції це право належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Вже 1328 року діяв указ, який передбачав: “Nul ne peut plaider, s’il n’est avocet” [229, c. 34]. (Хто не говорить, не є адвокатом).

Навіть якщо спочатку робився виняток для сторони процесу (sauf dans sa proper cause), то вже у 16 ст., принаймні, в Паризькому Парламенті цей виняток було скасовано судовим звичаєм: сторона процесу більше не могла виступати сама, панувала обов’язковість участі адвоката. З 1274 року спостерігаємо адвокатів, які складали присягу: до розгляду кожної судової справи адвокати виголошували особливу присягу, так звану „Galumnieneid”, крім того, один раз щороку вони мали повторно скласти професійну присягу. Адвокатів, які не виступали в суді, у Франції не існувало.

Адвокат виступав у ролі оратора в суді, тому він був національним avant-parlier, відтак немає нічого дивного у тому, що найстаріші слова “avant-parlier” і “avocat” вживались як абсолютні синоніми. Доповідач (Vorsprecher), який в Німеччині перетворився на прокуратора, у Франції продовжував жити в ролі адвоката.

Між адвокатами і прокураторами існував певний колегіальний зв’язок – практично церковне з дисциплінарними повноваженнями «communauté des avocats et procureurs» (товариство адвокатів і прокурорів Парижа), яке треба чітко відрізняти від ордена адвокатів (ordre des avocats), з одного боку, і товариства прокурорів (communauté des procureurs) – з іншого боку. Адвокати, які завжди були вищої думки про себе, наполягали на тому, що їх об’єднання не є товариством (communauté), а орденом (ordre), або колегією (barreau) [248, c. 84]. Колегію адвокатів очолював батоньє (bâtonnier).

До адвокатури допускались лише ті, хто здобув академічний ступінь. На урочистому судовому засіданні старший адвокат представляв кандидата в адвокати до складання присяги і лише після того, як присягу було складено, він вважався допущеним до адвокатури (reçu) [248, c. 85]. Виглядає так, що в допуску до адвокатської діяльності, якщо лише тому не перешкоджали якісь передбачені законом причини нездатності особи, не могло бути відмовлено. У кожному разі не було встановлено верхньої кількісної межі, так само немає відомостей про відмову у допуску до адвокатської практики особи, яка виконала всі умови, передбачені законодавством. Адвокатура була, юридично чи фактично, відкрита.

Особа, допущена до адвокатської практики, згідно з приписом, виданим 1345 року, впродовж визначеного періоду не могла виконувати свої обов’язки повною мірою. Впродовж підготовчого періоду (stage), тривалість якого становила два, а пізніше – чотири роки, так звані адвокати-слухачі (avocats écoutant) відвідували судові засідання, але при цьому зберігали „піфагоричне мовчання”, паралельно поглиблюючи свої знання на семінарах (conférences), які проводились старшими адвокатами. Практичні заняття адвокатів-слухачів полягали у наданні порад і висновків. Вони не мали права готувати документи для судових засідань. Проголошувати промови їм було заборонено швидше звичаєм, аніж конкретним законом.

Після закінчення підготовчої служби адвокат на основі свідчення шести інших адвокатів заносився в список адвокатів-практиків (tableau). Такий список оновлювався щорічно головою колегії адвокатів (батоньє), який при цьому діяв спільно з попередніми головами колегії і певною кількістю делегатів від колегії адвокатів [218, c. 18]. Складання списку мало надзвичайно важливе значення, оскільки він служив основою для дисциплінарної влади. У списку були лише ті особи, які займались адвокатською діяльністю на ділі і з честю. Особи, поведінка яких суперечила гідності професії, у список не вносились, а якщо вони вже були внесені, то викреслювались: останнє не позбавляло їх права на адвокатську практику, але в очах громадськості їх репутація була заплямованою. Викреслювання зі списку спочатку здійснювалось лише на пленарному зібранні адвокатів, пізніше, у 18 ст., дисциплінарною радою, яка поступово, на практиці дуже дієвого, але юридично не значного колегіального цензора перетворилась на справжнє дисциплінарне покарання, яке забороняло особі подальше здійснення практики: така особа не допускалась до виступу в суді, а папери, підготовані нею, відхилялись, не приймались до розгляду [218, c. 23].

Адвокати, які були занесені до списку, мали повне право на здійснення адвокатської практики. Вони, своєю чергою, поділялись на адвокатів, які захищали в суді (avocats plaidants), і адвокатів-консультантів (консультанти, avocats consultants). Адвокати, які виступали в ролі захисників у суді, стояли на місці для захисту, біля перекладини було місце прокурорів. Вони носили довгу чорну мантію і головний убір, на урочистості з’являлись у червоній мантії і з хутром з горностая на плечі, що свідчило про звання доктора. Ліва рука могла бути одягнена в рукавичку, але права мала бути відкритою, бо нею він перегортав сторінки і жестикулював [248, c. 74]. На відміну від вищого суду Німеччини (Reichskammergericht), де, як нам відомо, суддя був з покритою, адвокат – з непокритою головою, у Франції головуючий на засіданнях закликав адвоката, який брав слово, покрити голову зі словами “couvrez-vous” (покрийте голову), яким надавалось символічне значення: «parlez librement» (говоріть щиро). Позови і документи прокуратор зачитував з непокритою головою; якщо ж у зв’язку з неспроможністю прокуратора це робив сам адвокат, то при цьому він також був з непокритою головою, що означало, що він лише виконує функцію прокуратора. Вирок суду адвокати заслуховували, стоячи, і з непокритою головою [248, с.74].

Адвокати-консультанти, яких також називали «anciens» (старійшини), були старими, поважними адвокатами, які займались в основному даванням порад і написанням висновків. На судовому засіданні вони сиділи на почесному місці, однак з’являлись на процес вкрай рідко. Часом сам суд звертався до них з проханням про висновок чи призначав їх комісарами, які мали завдання – вирішувати певні спори, які не передбачали якоїсь певної форми процесу або оплати. Певні засоби оскарження допускались лише тоді, коли вони були підкріплені висновком старшого адвоката (anciens avocаts) [248, c. 74].

Гонорари адвокатів визначались дуже старими постановами, які відомі нам вже з 1274 року, максимальна величина адвокатського гонорару за весь процес становила 30 турських ліврів, суму, яка 1274 року дорівнювала 700 франкам [214, c. 32]. Часто сума округлювалась, якщо в справі брали участь декілька адвокатів, де достатньо було б лише одного, або можна було обмежитись самим лише прокуратором, або якщо діяльність адвоката була незначною, або сума гонорару була завищена. З часом виник річний службовий оклад (avocats pensionaires). Ґульям дю Брюель (Guillaume du Brueil), автор «Stylus Parlamenti» без зайвої скромності радив адвокатам надавати перевагу платоспроможним клієнтам перед тими, що не здатні належно оплатити адвокатські послуги. Брати передоплату заборонялось [212, c. 28].

У 18 ст. панував звичай, що адвокат не має права оскаржувати оплату за свої послуги [248, c. 19]. 1776 року з’явились листи Камуса, згідно з якими адвокат взагалі не має права вимагати оплати за свої послуги: хто її вимагає, того викреслюють зі списку адвокатів. Те, що дає сторона у справі, є почесним дарунком, про який з цієї причини і не звітують. Але загального поширення ця ідея не набула, її сприйняли переважно в Парижі, а також при великих судах. Певною мірою про заборону оскаржувати суму отриманого гонорару потурбувалась прокуратура.

Велика увага приділялась формі судової доповіді. Переважно промова складалась заздалегідь і заучувалась напам’ять. Відомий у свій час адвокат Паск’є (Pasquier) в “Ділозі” признається, що саме таким способом він виробляв свій стиль, а коли досягнув певної зрілості, то обходився лише фрагментними записами найголовнішого, зазначаючи важливі акценти [248, c. 21]. Вміння проголошувати промови абсолютно спонтанно викликало заслужений подив, але не надто схвалювалось, бо можна було дуже легко пропустити якийсь важливий момент. Часом промову друкували. Паск’є називає красномовство дуже важливою, але не найголовнішою рисою адвоката: головне значення мало правильне ведення процесу, коректне формулювання позову, грамотне складання судових документів, вміння говорити коротко і по суті, якщо це було доречно – вставити вислів відомого класика (“quelgues-fois l’embellir d’un trait d’humanité”) [249, c. 29]. Адвокат повинен був вміти складати договори купівлі-продажу, шлюбні контракти, мирові угоди, а також заповіти. Вважаючи себе представниками більш високої професії, адвокати, однак, не гребували повноваженнями нотаріусів, яких відверто зневажали [248, c. 31].

Таким було становище адвокатури, коли почалась революція, яка разом із низкою інших речей зруйнувала й старий судоустрій. Парламенти та інші „вищі” суди, при яких діяли адвокати (при нижчих працювали лише прокуратори), були скасовані, а вся юрисдикція – передана малим трибуналам, які діяли водночас як інстанції прийняття апеляцій один проти одного [247, c. 51]. Відтак, було створено «ministère public» (прокуратуру), яка повинна була наглядати за дотриманням законів, де це торкалось публічного інтересу [247, c. 51]. Обов’язковість участі адвоката в судовому процесі було скасовано. В комісії законодавчих зборів почала звучати ідея про те, аби перенести адвокатуру у тому стані, в якому вона існувала, з усіма привілеями на нові суди; водночас дедалі голоснішими ставали заклики про скасування адвокатури взагалі. Про це повідомили поважних адвокатів з Парижа, яких, очевидно, допустили до засідання Комісії. Після детального обговорення адвокати самі зголосились на останнє. Вони вирішили, що буде просто неможливо в нових маленьких судах належно підтримувати благородні звичаї адвокатури, бо їх заповнять непрофесіонали.

Передати цим особам звання і статут адвокатури, зрівнятися з ними в очах громадськості – для поважних членів колегії адвокатів таке було неможливим. „Якщо не ми, то ніхто інший. Ми радше знищимо предмет нашої любові, аніж власноруч заплямимо його позором”, – так вигукували мужі з колегії адвокатів [248, c. 32]. Члени комісії, зворушені до сліз, 2 вересня 1790 року одноголосно проголосували за декрет.

Отже, з адвокатурою „було покінчено”. Не ненависть її ворогів знищила її: вона сама, зберігши властиве їй благородство і гордість, знищила себе. Власне адвокатура продовжувала існувати під іменем «défenseur officieux» (неофіційні захисники), але без колегіального об’єднання, без самоуправління і самодисципліни; будь-хто міг виступати у ролі адвоката [248, c. 98]. Старі адвокати берегли славні звичаї свого стану, революція зі своїми переслідуваннями застала їх на місці захисників права.

Відновлення апеляційних судів уможливило повернення адвокатури старого зразку. Законом від 1804 року було відновлено одразу дві речі, які перебували у тісному взаємозв’язку одна з одною і обидві були зруйновані революцією, - викладання правових дисциплін і адвокатуру. При трибуналах знову складаються списки адвокатів. Адвокати мусять мати ліцензію на здійснення практики. Вони складають присягу, знову носять мантію, яку їм повернули, власне, вже 1802 року. Старі звичаї відновлюються. Розпорядження від 14 грудня 1810 року було спрямоване на відновлення старого статуту колегії адвокатів [248, с.98].

Отже, право на здійснення адвокатської практики набувається із занесенням у список адвокатів. Внесеною може бути особа, яка є ліцензіатом прав, представляється на публічному судовому засіданні старим адвокатом, складає присягу за поданням прокуратури (ministère public), після закінчення трирічної підготовки (стажування), під час якої вже можна виступати з промовою в суді. Адвокати, внесені у списки при апеляційних судах, можуть виступати у всіх судах округу, адвокати, внесені у список при судах першої інстанції, можуть виступати тільки у судах департаменту або відділеннях з кримінальних справ районних (окружних) судів [248, c. 99]. Адвокатура несумісна з інститутом судді, за винятком замісника судді (suppléant), з прокуратурою і нотаріатом. Як і раніше, адвокати утворюють орден, який з-поміж найстаріших своїх членів представляє кандидатів до дисциплінарної ради (conseil de discipline). З кількості представлених генеральний прокуратор призначає відповідну до закону кількість членів дисциплінарної ради (conseil de discipline), у тому числі батоньє, який виступає головуючим на пленарних засіданнях ордена [247, c. 185]. Дисциплінарна рада має наглядову раду для здійснення контролю над молодими адвокатами, може продовжити термін стажування молодого адвоката ще на рік, а в гірших випадках – відмовити у внесенні особи до списку адвокатів. Вона засновує так зване „бюро для бідних”, яке займається безкоштовним наданням правової допомоги бідним і розподіляє їх справи між адвокатами. Вона наділена повноваженням накладати дисциплінарні стягнення, може застерігати (avertir), забороняти (censurer) та виносити догани (reprimander), виключати на один рік, виключати зі списку, але останнє – лише за згодою голови (президента) і генерального прокуратора [247, с. 186]. Заборону, догану, виключення можна оскаржити відповідним поданням до апеляційного суду. Де кількість адвокатів не перевищує 20 осіб, на місці дисциплінарної ради діє трибунал. У кожному разі міністр юстиції мав право на власний розсуд накласти на будь-якого з адвокатів будь-яке, передбачене законом, дисциплінарне покарання [247, c. 187].

Пленарні засідання ордена лише мали право обирати кандидатів до дисциплінарної ради. Адвокати не мають права об’єднуватися з іншою метою, окрім вирішення питання про виключення. У певних справах вони покликані представляти суддю або прокуратуру. Домовленості щодо розміру гонорару, так само як і вимога про внесення передоплати, забороняються. Розмір гонорару повинен визначатись із очікуваною від адвоката толерантністю, зі збереженням застереження на користь дисциплінарної ради і позначати суму в відповідних судових документах – саме проти цієї вимоги 1602 року спалахнули виступи. Про гонорар треба звітувати [249, c. 18].

Одночасно із реформуванням адвокатури відбувались також перетворення у прокуратурі. Законом від 20 березня 1791 року при трибуналах було засновано інститут судових повірених (officier ministériel або avoué) [249, c. 34].

Якоїсь видимої різниці між адвокатом і повіреним на практиці не існувало. Поділ професій також не міг бути чітким; не вистачало повірених, бо якщо вже особа з таким же успіхом могла бути адвокатом, то обиралося останнє. Тому новий декрет від 2 липня 1812 року мав на меті врегулювати право на промову в суді: в апеляційних судах говорили адвокати, повірені могли говорити лише у справах, які розглядалися сумарно, або стосовно питань, які побічно стосувалися процесу [248, c. 113]. Те саме стосується трибуналів першої інстанції, які діяли як апеляційні суди, і судів присяжних. У решті трибуналів першої інстанції повірені могли виступати без обмежень. У разі відсутності або відмови адвоката брати участь у засіданні повірений міг виступати у всіх судах першої і другої інстанції, якщо на це його уповноважував суд [239, c. 205].

Таким способом було досягнуто більш чіткого розмежування. Але внутрішня відмінність між інститутами практично не зникла. Різниця полягала радше у рівні підготовки. Можна сказати, що повірені були адвокатами першої інстанції, та з дотриманням певних обмежень можуть виступати як адвокати при судах вищих інстанцій. Водночас за адвокатами було збережено певні почесні права, скажімо, виступати з покритою головою. Що стосується касаційних судів, тут адвокатура і судове представництво навіть були об’єднані офіційно (Декрет від 25 липня 1806 року) [239, c. 20].

Новий стан (avoué) отримав також новий статут, дещо вільніший, аніж статут адвокатів. Згідно з постановою від 4 грудня 1800 року при кожному суді створюються палати повірених (chambres des avoués). Палата являє собою обраний представниками генеральних зборів повірених (avoués) комітет, який наділений дисциплінарною владою над його членами, який також повинен врегульовувати спори між членами, надавати висновки у питаннях оплати, керувати бюро з правових питань для бідних і розподіляти справи бідних між повіреними, а також надавати свідоцтва (підтвердження) про благонадійність та кваліфікацію кандидатів у повірені, і представляти їх для місць в суді, і, зрештою, представляти інтереси і права об’єднання [240, c. 51].

Підсумовуючи дослідження інституту адвокатури у середньовічній Франції, необхідно виокремити принципові відмінності у його функціонуванні порівняно з середньовічною Німеччиною. Статус адвоката у Франції зобов’язував найповажніші голови схилятись перед адвокатурою. Адвокатура у них є духовною аристократією нації. Це пояснює її аристократичні риси: її горде самоусвідомлення, її свято дотримувані традиції, її сильний товариський дух. ЇЇ саморозпуск в часи революції пахне духом античності. ЇЇ історія відображена в низці творів, майже всі вони були видані адвокатами, коли у Німеччині їх ще не існувало взагалі.

Отже, найважливішим підсумком другого етапу в історії адвокатури є її формування як самостійного суспільного інституту, основу якого склала самоорганізована професійна спільнота адвокатів, усвідомлення ними високого професійного покликання, ролі та місця адвокатської професії в юридичному житті суспільства.

Відтак у кінці XIX – на початку XX ст. адвокатура більшості європейських держав мала організаційні підстави для перетворення цього інституту у основний інститут правозахисту.

Закономірності такого розвитку особливо яскраво помітні у діяльності адвокатури таких держав, як Франція, Німеччина, Великобританія та США. Саме у цих державах адвокатура відіграє особливу роль у суспільстві, має принципове значення у представництві законних інтересів громадян як у суді, так і у інших можливих юридичних процесах. Оскільки розвиток інституту адвокатури саме у цих державах обумовлений багатьма правовими традиціями, догмами, суспільними перетвореннями, тривалим часом розвитку, тому, видається, саме вивчення адвокатури у цих країнах буде цікавим з точки зору удосконалення української адвокатури.

До 70-х р. XX ст. у Франції було прийнято виділяти такі види правозахисників:

1) судові представники – працювали у загальних судах у межах того судового округу, у якому було розміщено суд;

2) судові представники в апеляційних судах;

3) експерти-знавці у господарських судах;

4) адвокати, які наділені були правом судового представництва та судового захисту перед усією системою судочинства [93, c. 485].

Окрім вище перелічених категорій правозахисників, у Франції тривалий час практично кожен громадянин, який мав мінімальний рівень юридичної освіти, міг давати правову консультацію, прямо не пов’язану з веденням судових процесів. Значна частина юристів різного рівня займалася цим професійно та мала статус радника з юридичних питань (юрисконсульти, які працювали на підприємствах, здійснювали представництво приватних осіб в органах управління і нагляду акціонерних товариств, інших організацій).

У процесі “малої” реформи, проведеної Законом від 31 грудня 1971 року, було усунуто відмінності між адвокатом та повіреним. Наступний Закон від 31 грудня 1990 року реалізував велику реформу юридичних професій, завдяки якій єдиний правовий статус адвоката поширився і на радників з юридичних питань. Отже, сьогодні особа, яка володіє цим статусом, може представляти сторону у суді, виступати з доповіддю у судовому засіданні, а також надавати позасудову правову допомогу [115, c. 14]. Окрім вищезгаданих нормативно-правових актів, діяльність адвокатури Франції врегульовано Декретом від 27 листопада 1991 року про організацію професії адвоката.

І.Ю. Гловацький у своєму дослідженні вказує на ту обставину, що після так званої “малої реформи” у 80-ті роки XX ст. бурхливого розвитку набули фірми бухгалтерів експертів-знавців. Фірми за своїм походженням переважно були американськими, які фактично монополізували надання бухгалтерських послуг, необхідних для нормального існування будь-якого підприємства чи організації. Оскільки господарське законодавство Франції через його адаптацію до європейських, міжнародних стандартів було суттєво змінено, це обумовило потребу у відповідних консультаціях. Бухгалтерські фірми, швидко усвідомивши вигідність ситуації, почали залучати до роботи правознавців, які надавали відповідні роз’яснення, консультації. Адвокатуру Франції було поставлено у вкрай невигідні умови конкуренції з бухгалтерськими фірмами, що не могло не відобразитись на майновому стані адвокатури. Проблему було вирішено Декретом від 27 листопада 1991 року, яким зокрема і було врегульовано правовий статус бухгалтерських фірм, і з того часу останні не мали права займатись наданням правових послуг, а лише послуг бухгалтерсько-фінансового характеру [93, c. 488].

Сьогодні у Франції існує три категорії адвокатів, які мають право виступати у суді: соліситори, барристери та барристери перед Радою.

Соліситори мають право на представництво інтересів в судах першої інстанції, барристери – у апеляційних судах, і, насамкінець, сторони у касаційному суді та Раді держави повинні бути представлені спеціалістами – барристерами перед Радою [115, c. 286].

Необхідно відзначити, що у Франції термін “адвокат” означає не назву, а вид професійної діяльності практикуючої особи. Тому кожна особа, яка має кваліфікацію адвоката, але котра припинила працювати у адвокатурі, навіть якщо ця особа продовжує працювати у інших сферах права, більше не може іменуватись адвокатом [62, c. 226].

Для виконання завдань та обов’язків, покладених на адвоката, адвокат наділений такими правами: надавати правові послуги; брати участь у цивільних, кримінальних та адміністративних спра­вах; поєднувати виконання професійних функцій з діяльністю викладача, заступника члена суду нижньої інстанції, члена суду присяжних у справах неповнолітніх, а також у справах оренди сільськогосподарських угідь; бути радником з питань трудових спорів, членом суду у справах страхування, арбітром, посередником, охоронцем спірного майна.

Адвокат повинен дотримуватися адвокатської таємниці, що є одночасно правом і обов’язком адвоката. Він не може братися за справу нового клієнта, якщо існує ризик порушення таємниці інформації, отриманої від попереднього клієнта, або коли відомості про попереднього клієнта можуть вплинути на справу нового клієнта.

Адвокат зобов’язаний дотримуватися морально-етичних норм у своїй поведінці, в тому числі і в приватному житті. Йому заборонено займатися будь-якою комерційною діяльністю, зокрема через підставних осіб, бути асоційованим членом із повним обсягом прав командитного або акціонерного товариства, керуючим у товаристві з обмеженою відповідальністю, членом правління або генеральним директором акціонерного товариства. Адвокат, який має семирічний стаж адвокатської роботи, може клопотати перед радою палати адвокатів про надання дозволу на обрання його членом наглядової ради комерційного товариства або членом правління товариства. Адвокатові заборонено поєднувати свою професійну діяльність з обов’язками депутата, члена Асамблеї ЄС, регіонального радника, члена представницького органу Корсики, генерального радника, муніципального радника тощо.

Адвокатам, колишнім державним службовцям, забороняється впродовж п’яти років з моменту закінчення державних повнова­жень підтримувати позовні вимоги і вести в суді справи щодо органів державного апарату, підвідомчих міністерському департаменту, до якого вони раніше належали [93, c. 497].

Адвокати Франції згруповані навколо трибуналу великої інстанції і утворюють палату.

Французьке законодавство встановлює умови, які забезпечують необхідну професійну кваліфікацію адвоката. У вказаному законі Франції закріплено положення про те, що для вступу у члени адвокатів необхідно володіти ступенем магістра права та сертифікатом придатності до адвокатської діяльності. Для отримання сертифікату адвокат повинен, передовсім, витримати вступний іспит у професійний регіональний центр адвокатури, а потім успішно завершити у цьому центрі 12-місячний курс спеціальної теоретичної та практичної підготовки (ст. 12 Закону 1971 року). Кандидат, який відповідає встановленим вимогам, подає у колегію адвокатів прохання про зарахування його у список стажерів. Рішення по проханню приймає рада колегії, перевіряючи при цьому дотримання заявником усіх встановлених законом вимог. У випадку задоволення прохання він проходить стажування впродовж приблизно 2 років під контролем професійного регіонального навчального центру. За цей час стажер практикується у різних органах юстиції, при цьому він вже йменується адвокатом і може вчиняти будь-які процесуальні дії. Успішне завершення стажування підтверджується відповідним сертифікатом. Лише після цього допустиме прохання про його зарахування у колегію адвокатів. Це прохання також розглядається у раді колегії. Список зареєстрованих адвокатів з вказівкою їх спеціалізації публікується щорічно і депонується у трибуналі великої інстанції.

Завдяки новаціям статус адвоката доступний не лише для громадян Франції, але й для іноземців, але тільки на умовах взаємності (ч.8 ст. 50 Закону 1971 року). Інакше кажучи, іноземець має право розраховувати на позитивне рішення про надання йому статусу адвоката за його проханням, якщо подібний статус надається представникам Франції у його державі. Закріплення принципу взаємності у міжнародній угоді не вимагається, достатньо щоб такий дотримувався фактично[115, c. 37]. Тому іноземний юрист, який подає прохання про прийняття у французьку колегію адвокатів, повинен подати докази, що у його країні він допущений до адвокатської практики.

Отже, французьке законодавство гарантує наявність необхідного рівня моральних та професійних якостей адвоката, забезпечуючи таким чином належний рівень послуг, що ним надаються.

У своєму дослідженні І.Ю. Гловацький наводить і інші вимоги, що ставляться до іноземця, який виявив бажання стати адвокатом у Франції:

1) іноземний адвокат має користуватися назвою його національної адвокатури впродовж трьох років із реєстрацією в палаті адвокатів та без права брати участь у судових справах за відсутності асистента місцевого адвоката;

2) такий адвокат мусить пройти навчання у спеціальній школі з вивченням французької деонтології впродовж трьох років. Після завершення навчання адвокат може сподіватися на зарахування до місцевої палати, якщо на його ім’я не надійде ніякої критики.

Такі умови, на думку науковця, фактично унеможливлюють доступ іноземців до французької адвокатури у якості її членів [93, c. 494].

Адвокати в Німеччині утворюють одну з найбільш численних груп захисників. У Німеччині разом з аплікатами налічується близько 110 000 суб’єктів, що займаються адвокатською діяльністю. Для порівняння, у Франції – 38 000 разом з аплікатами, у Великобританії – 86 000 соліситорів та 12 000 барристерів [93, c. 294].

Правове становище адвокатури у Німеччині визначається такими правовими актами: Федеральне положення про адвокатів від 01.07.1959 року зі змінами та доповненнями, Положення про тарифи адвокатських послуг, Професійний статут (встановлює перелік професійних обов’язків адвоката у відношеннях з судовими та іншими державними установами, органами адвокатури, колегами та клієнтами) та Статут адвокатської спеціалізації (регулює умови спеціалізації адвокатської діяльності) від 11.03.1997 року, інші нормативно-правові акти, а особливо у сфері кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, адміністративно-процесуального права. Істотні зміни у цьому законодавстві були викликані рішенням Конституційного суду від 14.07.1987 року та Законом від 02.09.1994 року про нове регулювання професійної діяльності адвокатів та патентних повірених. Новизна регулювання полягала у тому, що окрім законодавчих норм, які мають основоположне значення, діяльність адвокатів може регламентуватись також і статутними приписами.

Відповідно до § 1 Федерального положення про адвокатів, адвокат – це незалежний суб’єкт судочинства, який входить у адвокатське об’єднання. Це означає, що діяльність адвоката іде дещо дальше, ніж захист інтересів клієнта. Поряд з судом та прокуратурою адвокатура стоїть на сторожі справедливості, перебуваючи при цьому самостійним рівнозначним органом правосуддя. Тому згадуваний закон розглядає адвоката як такий незалежний орган судочинства, якому властивий публічно-правовий статус. Таке визначення правового статусу адвоката породжує серйозні дискусії серед німецьких науковців та практиків права.

Так, на думку Х.-Ю. Аренса, у адміністративній структурі держави адвокатура є корпорацією публічного права, яка виступає як орган опосередкованого державного управління, тобто виконує державні функції, передані їй державою [98, c. 271].

Конституційний суд у одному зі своїх рішень дав визначення професії адвоката, як такій, яку не можна розглядати як господарську діяльність, оскільки – це особливий вид послуг, головним завданням якого є надання іншим кваліфікованої правової допомоги, а не отримання доходу [93, c. 281].

У згаданому вище Федеральному положенні, щоправда, не відображено деякі особливості адвокатської професії у Німеччині, а саме:

– адвокат не є державним службовцем, звісно, оплата праці адвоката не здійснюється із бюджетних коштів;

– адвокат має право працювати як вільний самостійний службовець і тоді він є роботодавцем для своєї канцелярії, а також – як найманий службовець, який працює або у іншого адвоката, або ж у різних адвокатських об’єднаннях.

Згідно з §3 вищезгаданого положення, адвокат – це професійно незалежний консультант і представник у можливих юридичних процесах та у інших офіційних справах публічного характеру. Останнє відкриває для адвоката багато додаткових сфер діяльності. Цілком на законних підставах громадянин може доручити адвокату ведення справ з отримання, наприклад, візи іноземної країни або представництво у взаємовідносинах із податковими службами тощо.

Кожен адвокат у Німеччині обов’язково є членом адвокатської палати, яка, відповідно до з ч.1 §62 Федерального положення про адвокатів, є корпорацією публічного права, що означає фактично у теорії та на практиці адміністративного права виконання цим суб’єктом державних функцій, делегованих державою. Відповідно до ч.2 §62 здійснюється нагляд за адвокатськими палатами. Нагляд є тільки правовим, тобто він обмежується законною адвокатською діяльністю і особливо спрямований на те, щоб виконувались передані адвокатським палатам функції [244, c. 72].

Адвокати з міркувань, пов’язаних із вартістю створення власної канцелярії та необхідністю витримувати конкуренцію на насиченому ринку праці, створюють товариства різної правової форми: товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, бюро-товариства, партнерські товариства, Європейське господарське об’єднання інтересів і ін. [98, c. 272]. До адвокатури Німеччини можуть бути допущені тільки ті особи, які, відповідно до Закону про судоустрій, можуть бути визнані придатними до виконання судових обов’язків (§4 Положення про адвокатуру). Для адвокатів та суддів встановлено однакові вимоги до рівня освіти [246, c. 425].

Згідно з §5 Закону про суддів, здатність займати судову посаду набувають громадяни, які здобули юридичну освіту в університеті (у Німеччині така освіта завершується першим державним екзаменом) та які успішно пройшли практику. Друга альтернативна умова доступу до адвокатури – складання кваліфікаційного іспиту. Ця умова появилась відносно недавно завдяки Закону від 06.06.1990 року про реалізацію щодо професії адвоката та його повіреного директиви Ради ЄС від 21.12.1988 року про загальне регулювання визнання дипломів вищих шкіл. У результаті громадянам держав-членів ЄС було відкрито доступ до адвокатури Німеччини. Мета іспиту – перевірка здібностей займатись адвокатською діяльністю у Німеччині. До іспиту допускаються громадяни держав-членів ЄС або іншої держави – учасника Договору про європейський економічний простір, які мають диплом, і з чого випливає, що вони виконали умови, необхідні для набуття професії адвоката (§2 Закону про діяльність європейських адвокатів у Німеччині від 09.03.2000 року та абзац 1 §206 Положення про адвокатуру).

Вступ в адвокатуру відбувається одночасно із допуском до визначеного суду загальної юрисдикції, що не обмежує права адвоката представляти клієнта і у інших судах. Заява про вступ до адвокатури разом із заявою про допуск до певного суду подається у орган юстиції Землі або у інший орган, якому відділ юстиції передав свої повноваження. Ці установи визначають дотримання вимог, які ставляться до змісту заяви, та приймають по ній рішення. Перед прийняттям рішення запитується висновок правління палати адвокатів того округу, у якому заявник бажає працювати. У висновку повинно міститись обґрунтування про наявність (відсутність) передбачених законом підстав, які створюють перешкоди до вступу в адвокатуру. Особа не буде допущена до адвокатської практики, якщо вона:

– була позбавлена рішенням Федерального конституційного суду основних публічних прав;

– рішенням суду виключена із адвокатури за поведінку, несумісну із професією адвоката, особливо за ухилення від сплати податків, обман щодо клієнта, якщо з моменту набрання рішенням дії не минуло вісім років;

– була звинувачена у вчиненні проступку, недостойного адвокатського звання. Закон прямо не вказує на строк, впродовж якого те чи інше правопорушення може бути підставою для відмови у прийнятті в адвокатуру. Практика свідчить, що для незначних проступків, наприклад, викликаних алкоголізмом, цей строк може складати до п’яти років. У випадку серйозних правопорушень (наприклад, надання неправдивих свідчень) цей строк може збільшуватись до 15 або більше років;

– протизаконним способом брала участь у боротьбі проти існуючого у Німеччині суспільного, політичного устрою;

– обмежена рішенням суду у праві розпоряджатись своєю власністю;

– є суддею або державним службовцем (за винятком випадків, коли ці функції здійснюються на громадських засадах);

– має фізичні або психічні недоліки (психічні захворювання, недоумство), наркоманія. За цією підставою відмова можлива із врахуванням особливостей кожного випадку. Перешкодою є, наприклад, повна глухота, але не часткова, яка може бути виправлена з допомогою технічних засобів. Не розглядаються у якості підстав до відмови сліпота та загальна фізична слабість. У необхідних випадках, згідно з § 8а Положення про адвокатуру, кандидат у адвокати може бути підданий медичному обстеженню;

– здійснює діяльність, несумісну із професією адвоката, особливо ту, яка завдає шкоду його незалежності.

У допуску до певного суду може бути відмовлено особі (але не у вступі в адвокатуру), наприклад, якщо заявник впродовж останніх років працював суддею у окружному суді Землі, у якому він бажає діяти у якості адвоката, або суддею цього суду працює дружина чи чоловік, навіть якщо шлюбні стосунки припинені, або родичі. Прямо вказується на недопустимість відмови на тій підставі, що у судовому окрузі немає потреби у додаткових кадрах адвокатів (§ 20 Положення про адвокатуру).

В англійських правилах судочинства немає строгої обов’язковості адвокатського представництва, яка, наприклад, встановлена у Франції та Німеччині, однак це ніяк не применшує значення діяльності англійських адвокатів. Без всякого перебільшення можна стверджувати, що адвокатура є важливою частиною правової системи, без перебільшення її генератором. Деталізований багатосторонній аналіз фактичних та правових аспектів справи, який лежить в основі кожного англійського судового рішення, формулювання та обґрунтування правових принципів, які застосовуються для вирішення спору, є результатом адвокатського змагання. Суддя своїм рішенням лише підводить підсумок роботи, зробленої адвокатами.

У правовій системі Англії історично сформувалися дві категорії юристів-представників: соліситори та баристери.

Соліситори виконують функції консультантів із загальних питань. Це, як правило, спеціаліст широкого профілю (домашній адвокат). Основна частина роботи соліситора не пов’язана із вирішенням спорів у суді. Він забезпечує нормальний розвиток правовідносин:

– веде переговори, укладає угоди, стежить за їх виконанням;

– укладає заповіти, управляє майном;

– вирішує нескладні проблеми у сімейних та трудових правовідносинах;

– займається врегулюванням питань, що торкаються імміграції та діяльності компаній.

Усе це дозволяє англійцям уникнути зайвих правових конфліктів та небажаних судових процесів.

При виникненні складних правових конфліктів, для вирішення яких вимагається судове втручання, можливості соліситора дещо обмежені. Традиційно соліситор активно діє на підготовчій стадії процесу (порушує провадження, збирає докази), а часто представляє клієнта у судах графств та у магістратах. Але в органах Верховного суду (у Високому суді правосуддя, Апеляційному суді, Суді корони) та в Палаті Лордів, як правило, діють баристери, хоча формальні перешкоди тому, щоб соліситор міг вести процес у цих судах, усунені Законом про суди та юридичні послуги 1990 року (ст. 27-28 цього Закону).

Право на ведення справи у вищих судових інстанціях надається спеціальним рішенням Правового товариства тим соліситорам, які мають досвід судової адвокатської діяльності.

Основна кількість соліситорів (дещо менше 90%) займаються приватною практикою, працюючи індивідуально або у складі фірм: на потужних (в основному лондонських) фірмах, де, як правило, спеціалізуються на конкретних правових галузях або інститутах, або ж на дрібних (провінційних), які нараховують від трьох до десяти соліситорів, організованих у формі товариств.

Близько 5% соліситорів зайняті у державних установах і приблизно стільки ж у торговельних та промислових корпораціях. Правовий статус соліситорів регулюється Законом про соліситорів 1974 року. У Законі визначено умови вступу у юридичну корпорацію, основні правила професійної діяльності, заходи дисциплінарної відповідальності, оплата послуг. Окрім того, існують Правила соліситорської діяльності 1990 року, а також Правила соліситорської діяльності за межами Англії та Уельсу 1990 року. Також необхідно брати до уваги судову практику. В Англії, порівняно з іншими країнами, позови, які пред’являються до соліситорів у зв’язку зі здійсненням ними своєї професійної діяльності, не є рідкісним випадком. Судові рішення, що приймаються по такій категорії справ, істотно доповнюють приписи законів та правил. Соліситор є працівником Верховного суду (ст. 50 Закону про соліситорів). У зв’язку з цим його діяльність підпорядковується визначеним нормам поведінки не тільки при здійсненні професійних функцій, але й в інших сферах ділової активності та навіть у своєму приватному житті. Встановлені дисциплінарні санкції можуть бути застосовані у кожному випадку, коли поведінка соліситора здатна дискредитувати його професію.

Баристери (адвокати, радники) – особлива категорія англійських юристів, чия діяльність традиційно пов’язана із судочинством. До 1994 року вони володіли монопольним правом на ведення справ у Високому суді правосуддя, Апеляційному суді та Палаті Лордів.

Баристери в Англії повинні володіти певними знаннями експерта, швидкістю мислення, бути хорошими ораторами, які спроможні вплинути на аудиторію, досвідом вирішення конфліктів із використанням процесуальних засобів. Знання експерта означають фактично вузьку спеціалізацію, наприклад, на питаннях власності, діяльності компаній чи особливостей укладення договорів оренди, податкового чи морського права.

І.Ю. Гловацький у своїй праці наводить ряд характерних відмінностей, що властиві саме цій групі правозахисників в Англлії, а саме:

- це група професіоналів, які належать до світової еліти експертів. Їх досвідом користуються зарубіжні юристи та інші фахівці, уряди, компанії і приватні клієнти;

- до їх функцій належить надання усних та письмових роз’яснень з будь-якого питання англійського права або права ЄС. Багато з них виступають як адвокати при арбітражних розглядах у рамках Лондонського міжнародного арбітражного суду і Міжнародної торгової палати;

- виконують доручень з будь-якого питання права ЄС і готують справи на засідання в Комісію, суди ЄС і суд із прав людини;

- надають консультації зарубіжним юристам з проблем, із якими ті можуть зіткнутись під час процесу у міжнародних судах. [93, c. 103]

Як правило, баристер діє за дорученням соліситора. Згідно з традиційними правилами звернення соліситора оформлялось особливим чином. Сьогодні від таких традицій відійшли, тому форма співпраці значно спростилась. Баристер отримує документи від соліситора, що означає і доручення у веденні цієї справи. Зміст доручення жодним чином не регламентується, рекомендується короткий та діловий стиль викладення обставин справи, можливе при цьому викладення самостійної думки соліситора. До такого запиту додаються документи, які відображають об’єктивний стан справи (наприклад, покази свідків, протоколи, складені у поліції і т.п.).

Свої функції баристер реалізує у формі: 1) письмових консультацій з права; 2) усних консультацій “на конференції”; 3) складення конкретних правових документів; 4) участь у судовому засіданні. Статус баристерів регулюється Законом про судову та юридичну роботу 1990 року та Кодексом поведінки баристерів Англії та Уельсу від 31.03.1990 року. Кодекс розроблявся та приймався Загальною Радою баристерів із урахуванням рекомендацій консультативного комітету лорд-канцлера з юридичної освіти та етики.

На відміну від соліситорів, баристери є працівниками не Верховного суду, а правосуддя в цілому. При виконанні професійного обов’язку від баристера вимагається прояв безстрашності та готовності захищати клієнта усіма придатними та правомірними діями без урахування власних інтересів. Але як на службову особу правосуддя на нього покладено обов’язок сприяти його здійсненню. З етичними нормами несумісне завідоме введення суду в оману (§206-211 Кодексу поведінки). Баристер повинен наводити усі обставини, що стосуються справи, навіть якщо вони йому не вигідні; не має права заперечувати факти, які визнані його клієнтом; зобов’язаний сприяти вирішенню справи по справедливості. Незвичним чином організуються відносини між баристером та клієнтом. Згідно з традиційними нормами, які-небудь прямі контакти між ними не допускаються, посередництво соліситора обов’язкове; вважається, що між баристером та клієнтом договірних відносин не існує. Із цього виходить, що формально клієнт не зобов’язаний платити гонорар (оплату послуг адвоката забезпечує соліситор), а по-друге, баристер не несе відповідальність за допущені ним помилки, володіє свого роду імунітетом. Причому, такий же імунітет визнається за соліситорами при здійсненні ними функцій адвоката (судового представника). Професійною підготовкою баристерів займаються особливі правові школи, у яких студенти повинні набути необхідні для рівня баристера знання (доказового та процесуального права, професійної етики); навички, а особливо проведення правових досліджень, допиту та переговорів, складання документів, імітація судових засідань тощо.

У США, як і в Англії, відсутнє обов’язкове адвокатське представництво у суді. У всіх федеральних судах дієздатні особи можуть вести свої справи особисто або через представників (§1654 розділу 28 Зводу законів США). США не сприйняли характерний для Англії поділ юристів на баристерів та соліситорів. Юристи, які вступили у адвокатську асоціацію та мають ліцензію, мають право надавати консультації, складати документи, представляти клієнта у суді та поза судом. Це не виключає можливості спеціалізації у веденні судових справ.

Традиційно, адвокати США розглядаються у якості службовців суду. На цій підставі контроль за їх діяльністю первинно покладався на вищі суди штатів. Однак сьогодні ці повноваження частково передаються асоціаціям юристів, а судова влада займається в основному питаннями відповідальності адвокатів за порушення норм професійної етики.

Сьогодні важливу роль у регулюванні діяльності юристів відіграє заснована 1878 року Американська асоціація адвокатів. 1908 року ця асоціація опублікувала Правила професійної етики, які було схвалено багатьма асоціаціями штатів. Хоча правила носили рекомендаційний характер, суди стали застосовувати їх як правові норми. Вони діяли до 1970 року, коли було прийнято нові правила – Модельний кодекс професійної відповідальності. 1983 року цей Кодекс було замінено Модельними правилами, оскільки Асоціація є приватною організацією і не може примусити будь-кого до прийняття та дотримання правил. Тим не менше, Модельний кодекс і правила було схвалено багатьма законодавчими або судовими органами штатів і тому вони перетворились у нормативні правові акти.

Судові рішення останніх років внесли істотні зміни у традиційні норми діяльності юристів.

Отже, підводячи підсумки розглянутого нами правового становища адвокатури у деяких країнах Європи та США, ми можемо впевнено констатувати, що спільним для усіх розглянутих нами правових систем є організаційні принципи побудови адвокатури. До таких принципів слід відносити: добровільність адвокатських об’єднань; самоврядування адвокатури та її незалежність від державних органів; рівність прав адвокатів, які входять у асоціацію; право адвоката виконувати доручення клієнтів по усій території держави незалежно від її входження у конкретне регіональне об’єднання.

У підсумку дослідження природи, змісту та особливостей історії зародження та розвитку адвокатури, адвокатської діяльності у зарубіжних країнах необхідно відзначити, що остання залежала і буде залежати від традицій, звичаїв, особливостей становлення держави та специфіки її механізмів управління. Однак, основним призначенням адвокатури завжди були, є і надалі залишатимуться: підтримка законності та правопорядку, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб, удосконалення правових норм та відносин між особою, суспільством та державою.

Натомість, прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій. Фактично, прокуратори були процесуальними уповноваженими, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.

Розвиток адвокатури після падіння Римської імперії не припинився. Адвокатура як форма представництва була перейнята та застосована як цілісний інститут зокрема у правових системах таких країн середньовіччя, як Німеччина та Франція.

Первинно у Німеччині представник називався muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд). Анвальд означав те ж саме, що й прокуратор (procurator), а саме, уповноважену особу як таку: це не конче був „професійний” анвальд, а також він не обов’язково був процесуальним уповноваженим.

Сам термін “адвокат” вживається у Вормській Реформації від 1498 року, вюрттемберзьких статутах судів феодалів від 1514 року та 1557 року, баварських земельних статутах від 1553 року. Адвокат у середньовічній Німеччині є двигуном процесу. Він задіяний на кожному етапі розгляду справи: викладає обставини справи, зачитує позов і документи на її обґрунтування, викладає, у чому зізнались і що довели. Таким чином, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів.

У Франції право проголосити промову належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Саме ця риса і виступала основною при характеристиці французької адвокатури періоду середньовіччя. Французькі адвокати вирізнялись, окрім ораторського мистецтва, спільною роботою у колективі, рівнем та характером вимог якими вони повинні були відповідати до зайняття посади адвоката, а також гідним фінансовим утриманням, що забезпечило якісно вищий рівень розвитку цього інституту у порівнянні з Німеччиною.

На сучасному етапі вже сформувалось наукове уявлення про історію адвокатури, що, маючи у своїй основі розуміння адвокатури як основного інституту правозахисту, відображає одночасно специфіку її розвитку, особливості адвокатської діяльності як професійної, зв’язки і відносини з іншими соціальними явищами, насамперед правом і державою, основні детермінуючі чинники, рушійні сили розвитку та функціонування інституту адвокатури. У становленні української історіографії інституту адвокатури виразно помітний історико-правовий процес, як об’єктивно зумовлений перехід від становлення професії адвоката як самостійної професії до формування адвокатських спільнот, тобто професійних обєднань адвокатів і до інституціоналізації адвокатури, шляхом розширення кола соціальних функцій, перетворення адвокатури в основний інститут правозахисту. Для початків систематичних історико–правових досліджень інституту адвокатури характерний підвищений інтерес до змісту адвокатської діяльності, позитивних рис адвокатської професії, визначення основних понять «адвокат», «адвокатура», «судове представництво», до форм адвокатської діяльності в античну добу, та період середньовіччя. На цьому фоні виділяються наукові праці, які виділяють як самостійний предмет дослідження історію адвокатури в Україні, охоплюючи історичні періоди Київської Русі, польсько–литовського часу. Саме так поставив проблему відомий вчений М. Чубатий.

Історіографія інституту адвокатури радянського періоду зорієнтована, перш за все, на аналіз законодавчого та організаційного забезпечення адвокатури. Увага до організаційних форм української адвокатури засвідчила тогочасне розуміння адвокатури як професійної організації, отже встановила певні рамки історико–правових досліджень адвокатури, які ігнорували зв’язки адвокатури з іншими соціальними явищами, насамперед, українською державністю.

Докорінна зміна методології досліджень характерна для сучасної української історіографії інституту адвокатури. Застосування цивілізаційного, антропологічного, поорівняльно–історичного, концептуального підходів істотно розширило предметну сферу досліджень. Більша частина сучасних дослідників історії адвокатури пов’язує її розвиток з розвитком інститутів громадянського суспільства, правової держави.

У той же час науковий інтерес звертається і до ролі адвокатури у численних історичних процесах – становленні української державності, українського права, судочинства; у національно–визвольних змаганнях українців у політичній діяльності, тощо. Розширення предметно поля досліджень, з одного боку, збагачує історико–правову науку, а з іншого, встановлює нові вимоги до методології та категоріального апарату.

Зокрема, цивілізаційний підхід змушує досліджувати історію адвокатури в Україні як складову історії адвокатури в Європі.

Досліджена на засадах цивілізаційного концептуального підходу історія адвокатури в Європі дозволяє констатувати спільність організаційних принципів побудови адвокатури. До таких принципів необхідно відносити: добровільність адвокатських об’єднань; самоврядування адвокатури та її незалежність від державних органів; рівність прав адвокатів, які входять в асоціацію; право адвоката виконувати доручення клієнтів по усій території держави незалежно від її входження у конкретне регіональне об’єднання.

У підсумку дослідження природи, змісту та особливостей історії зародження та розвитку адвокатури, адвокатської діяльності у більшості країн Європи, а також США, необхідно зазначити, що остання залежала і буде залежити від традицій, звичаїв, особливостей становлення держави, та специфіки її механізмів управління. Однак, основним призначенням адвокатури завжди були, є і надалі залишатимуться підтримка законності та правопорядку, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних і фізичних осіб, удосконалення правових норм та відносин між особою, суспільством і державою.

Незважаючи на достатньо сформований категоріальний апарат і науково–методологічну базу проведення історико–правових досліджень інституту адвокатури, історія адвокатури в Україні не становить на сучасному етапі цілісного знання, а залишається ще полем для існування найрізноманітніших парадигм.

Проведений аналіз історіографії, методології та історико–правового процесу становлення адвокатури має важливе значення для формування синтетичної історії адвокатури в Україні, оскільки дає змогу визначити механізм між її елементами, закономірним і особливим, загально історичним і конкретно–історичним у розвитку інституту адвокатури.