1.2. Методологія дослідження

Низка питань методології історико-правової науки потребує нагальних глибоких теоретичних розробок у зв’язку з появою нових концептуальних підходів до методології наукового пізнання загалом, а також концепцій і доктрин в окремих наукових галузях: загальній історії, соціології, політології, економіці, методологічне підгрунтя яких використовує історія держави та права України. На думку українського дослідника, науковця у сфері кримінології, А.М. Бойка, у сучасній вітчизняній науці найпомітнішою є концепція про багаторівневий характер методології наукового дослідження [74, с.30]. Такий підхід запропонували свого часу російські науковці В. Лекторський і В. Швирєв й удосконалив Е. Юдін. На їхню думку, методологія пізнання охоплює чотири рівні: філософської, методологічної, загальнонауковох принципів і форм дослідження, конкретно-наукової методології, методики і техніки наукового дослідження [112, с.36], [161, c. 40-44]. Загальнофілософська методологія як концептуальний підхід наукового дослідження грунтується на загальнофілософських законах і критеріях і визначає загальну стратегію дослідження й інтерпретацію його результатів. Зокрема, без таких філософських категорій, як частина і ціле, необхідне і випадкове, реальне і можливе, причина і наслідок важко уявити конкретно-наукові дослідження, у тому числі й дослідження історії адвокатури в Україні [74, с.31].

Крім основних категорій філософської методології, важливе значення для наукового дослідження має також використання її загальних принципів. З-поміж них: принцип єдності теорії та практики; принцип об’єктивності; принцип всебічності дослідження; принцип єдності історичного та логічного; принцип системності; принцип детермінізму, принцип діалектичного розвитку; принцип достовірності [73, с. 96-99].

Ці положення класичної методології пізнання залишаються актуальними і в сучасний період послідовного розвитку неопозитивізму, феноменології, герменевтики, антропології, синергетики, постмодернізму, деконстриктивізму. Ці окремі, найголовніші світоглядні підходи до пізнання у різних філософських системах змушують кожного дослідника визначатись з певним філософським спрямуванням дослідження, яке дає змогу використовувати його базові положення, ідеї та принципи. Видається, що філософською основою нашого дослідження повинна бути філософія історії, яка базується на критиці історичного пізнання, відносності цього пізнання, історичному характері всіх цінностей, абсолютності становлення і відносності істини, філософії людини як історичної істоти [121, с. 12].

Історичність людини, спільнот людей та цінностей як філософської основи дослідження спонукає до виділення у загальнонауковій методології таких підходів, методів і засобів, які мають максимальні можливості і межі застосування, необхідні для дослідження історії адвокатури. Серед таких цивілізаційний підхід, характерний і для загальної історії, і для правознавства. Цей підхід почав формуватися у другій половині ХІХ століття. Він знайшов свою класичну завершеність у праці російського мислителя Н. Данілевського “Росія і Європа”. У ХХ ст. цю лінію було продовжено у “Сутінках Європи” О. Шпенглера, “Збагненні історії” А. Дж. Тойнбі, а також у працях П. Юросіна, Ф. Бегбі, К. Квіглі, Л. Гумільова та ін. [58, с. 8-9]. Цивілізаційний підхід протистоїть формаційному підходу. На думку О.І. Резнік, “головна ідея плюралістичних (плюрально-циклічних, цивілізаційного) підходів – заперечення єдності історії людства і його прогресивного розвитку. При цьому використовувалися різні терміни для позначення історичних одиниць, що виокремлюються згідно з цими підходами, але найчастіше використовувалося поняття “цивілізація”. Однолінійності протиставилося багатолінійність, зміні стадій розвитку в масштабі людства – чергування історичних одиниць (культурно-історичних типів, культур, цивілізацій тощо), їх виникнення, розквіт і загибель” [58, с.8].

Цивілізаційний підхід створює багато можливостей для дослідження історії адвокатури в Україні, оскільки акцентує увагу на тому, що інститут адвокатури розвивався у рамках європейської правової цивілізації, у генетичному і логічному зв’язку з такими історичними європейськими цінностями як справедливість, верховенство права, законність, правова держава, самоорганізація та самоврядування тощо. При цьому, головна відмінність (перевага) цивілізаційного підходу полягає у розкритті суті, сенсу будь-якої історичної епохи “через її людський вимір”. Цивілізаційний підхід, включаючи як об’єктивний (антропологічний) аспекти історії, вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології, яка дозволяє представити історичний процес у динамічному поєднанні об’єктивно-заданого і суб’єктивно-вольового начал [58, с.10-11].

“Індивідуальний чи колективний суб’єкт історії діє у мінливому соціальному середовищі, утвореному складним переплетенням різних спільнот (сімейно-родинних, фахових, локально-територіальних, етнополітичних тощо), потрапляє у ситуацію, яка сама складається з попередньої соціально-історичної практики, з бажань, прагнень, дій інших індивідів і груп. Дослідження механізму перетворення потенційних причин на дійсні мотиви людської діяльності вимагає компетентного аналізу обох її історій – об’єктивної і суб’єктивної, соціальної і культурно-свідомісної” [100, с. 73].

Отже, цивілізаційний підхід дозволяє вивчати історію адвокатури як історію фахової спільноти у її необхідному зв’язку з іншими соціальними явищами: правом, економікою, державою. Це потребує особливої уваги до джерельної бази, яка поряд з усталеними джерелами, наприклад, законодавством про адвокатуру, містить специфічні джерела, зокрема судові промови адвокатів, етичні кодекси, документи адвокатських організацій тощо.

Цивілізаційний підхід фактично спонукає до дослідження історії адвокатури як історії адвокатської діяльності. Під час розгляду категорії адвокатська діяльність потрібно зазначити, що у широкому філософському значенні діяльність – це сутність людського існування. У соціології діяльність інтерпретується як спосіб існування суспільства, реалізація соціальних законів, які виявляються лише через ідеальність людей. Діяльність створює та змінює конкретні умови існування людини, а також суспільства загалом. Визнання адвокатської діяльності об’єктом дослідження уможливлює використання здобутків філософії права. Йдеться про філософію адвокатської діяльності як напрям прикладної філософії права. Цей напрям стосовно правосуддя розвиває В. Бігун [166, с. 53-64]. Він включає до напряму філософії права філософсько-правову антропологію правосуддя (наприклад, тематика: образ людини в правосудді, філософський світогляд судді, іншого учасника судочинства; образ суду і судді в різні епохи та історичні етапи, періоди); аксіологію правосуддя (наприклад, ціннісні орієнтири в ухваленні рішень, світоглядні цінності учасників судового процесу); гносеологію правосуддя (наприклад, судовий процес як спосіб пізнання права; пізнавальна діяльність суду); герменевтику правосуддя (наприклад, смисли в правосудді, судова інтерпретація, засади способів тлумачення), антологію правосуддя (наприклад, вивчення правового буття у суді) тощо [166, с.56].

Такий підхід продуктивний для дослідження історії адвокатури, бо дозволяє перш за все сформувати авторське розуміння адвокатури як об’єкту історико-правових досліджень. На думку автора, історико-правове дослідження історії адвокатури обов’язково повинно містити аналіз адвокатури як суспільного інституту і як професійної корпорації.

Формування адвокатури як суспільного інституту відбувалося у рамках історичних процесів становлення державних і правових явищ. Відтак взаємний вплив розвитку людських спільнот, держави, права та адвокатури, попри його багатофакторність, безумовно є основою для розуміння закономірностей історії адвокатури. Власне розуміння адвокатури як суспільного інституту повністю вивільняє пізнавальні можливості цивілізаційного підходу, у рамках якого структура цивілізації бачиться “як зрізана піраміда, яка має п’ять “поверхів”:

І “поверх” – людина;

ІІ – технологічний спосіб виробництва;

ІІІ – екологічний спосіб виробництва;

IV – соціально-політичний устрій;

V – суспільна свідомість (духовний світ) [157, с.18].

Звісно, адвокатуру можна розглядати як елемент соціально-політичного устрою. Причому пов'язаний з іншим елементом цього устрою – правом. Власне більшість вчених пов’язують історію адвокатури, насамперед, з історією права. Е.О. Харитонов обумовлює це особливостями західної (європейської) традиції права та західного сприймання права. На його думку, об’єктивні властивості (складові) сприймання права полягають у такому:

1. Існує достатньо чітке розмежування між правовими інститутами та інституціями іншого типу (релігійними, політичними, звичаями, моральністю). Право пов’язане з ними, але має істотні відмінності.

2. Для західної традиції властивим є виникнення особливого прошарку суспільства – правознавців (або ж юристів), для котрих правова діяльність стає фахом.

3. Правознавці спеціально навчаються юридичній справі.

4. Юридична думка (юриспруденція) впливає на правові інститути: вона аналізує і систематизує право, виступаючи як своєрідне джерело нормотворчості, за допомогою якого можна створювати інші правові категорії. [157, с.19]

Необхідність фахових правознавців для розвитку західної правовоїцивілізації обумовлена також домінування ідей природних прав людини, правової держави, провідного становища приватної власності, забезпечення свободи договору і непорушності договірних зобов’язань.

Відтак завдання адвокатури як суспільного інституту полягають у забезпеченні:

• суверенітету приватної особи шляхом захисту її природних прав;

• непорушності приватної власності як і основи економічної та політичної незалежності індивіда;

• принципів свободи договору та непорушності договірних зобов’язань;

• розвитку людських спільнот (громад, корпорацій тощо);

• справедливого вирішення соціальних конфліктів (конфліктів між людьми, людьми і спільнотами, людиною і державою тощо);

• становлення та розвитку громадянського суспільства та правової держави;

• безперервності розвитку права шляхом передачі юридичних знань і свідомого практичного розвитку правових інститутів, які успадковані від попередників.

Видається, що ці завдання тільки узагальнено відображають зміст адвокатури як суспільного інституту. Проте вони корелюють з найбільш характерними, основними ознаками адвокатури як суспільного інституту, вивчення та розуміння яких дозволяють запропонувати авторське визначення адвокатури як суспільного інституту.

Історико-правові дослідження історії адвокатури як суспільного інституту передусім акцентують на його ролі у розвитку інших суспільних явищ, насамперед, права. Відтак циклічність цивілізаційного розвитку загалом та права зокрема безпосередньо впливає на алгоритм історії адвокатури. Як складову розвитку європейської цивілізації історію адвокатури як достатньо тривалий у часі процес можна поділити на певні відтинки (етапи, періоди, віхи тощо). Найпростішим було б провести такий поділ, орієнтуючись на усталену періодизацію історії Європи: Античність, Середньовіччя (раннє та пізнє), Новий час, Новітній час. Проте, як справедливо зазначає Є.О. Харитонов, будучи більш чи менш прийнятного для характеристики перебігу політичної історії, ця періодизація мало придатна для встановлення визначальних рубежів цивілізаційного розвитку. Тим більше вона недостатня для визначення етапів розвитку окремих елементів цивілізації (культури), кожен з яких має свій ритм [157, с.22]. Це в повній мірі стосується адвокатури. Особливо яскраві приклади можна привести з історії адвокатури в Україні. Наприклад, адвокатура в Радянській Україні як суспільний інститут істотно відрізнялася від адвокатури того ж часу на українських землях ІІ Речі Посполитої (Польської держави), попри формальну подібність її правових засад і завдань. Невідповідність ритмів розвитку держави, права та адвокатури особливо помітним стало у новий та новітній час. Та ж Радянська влада скасувала право приватної власності, проте не змогла повністю трансформувати приватне право та адвокатуру як суспільний інститут, який історично базувався, у тому числі, і на принципах непорушності приватної власності.

Щоб урахувати згадані розбіжності у дослідженні історії адвокатури варто вдатися до такого прийому як розрізнення періоду і етапу, позначаючи першим суто історичне (хронологічні зміни або ж зміни в часі), а другим – логічне (якісні зміни інституту адвокатури) [157, с.23].

Відтак історію адвокатури в Європі можна поділити на такі періоди: історія адвокатури античності; історія адвокатури середньовіччя; адвокатура Нового часу; адвокатура Новітнього часу. Для поділу історії адвокатури на етапи можна запропонувати різні критерії, які б об’єктивно відображали якісні зміни у розвитку цього інституту. Проте визначальними серед них є такі:

1. Професійність адвокатської діяльності. Інакше кажучи, чи є адвокатська діяльність самостійною професією, основним заняттям правознавців.

2. Самостійність інституту адвокатури. тобто чи виступає адвокатура самостійним інститутом, чи виділяється серед інших інститутів.

3. Основні суспільні засади адвокатури, її місце та роль у суспільстві.

З урахуванням цих критеріїв можна виокремити такі етапи історичного розвитку адвокатури, насамперед, в Європі:

1) зародження адвокатської професії як такої

2) формування адвокатури як самостійного інституту

3) становлення адвокатури як одного з основних інститутів правозахисту.

У часі ці етапи істотно відрізняються від періодів. Зокрема, становлення адвокатури як професійної діяльності тривало з античного часу до ХVІІІ століття. Протягом цього етапу адвокатською діяльністю могли займатися не тільки правознавці, тривалий час вона не була професійною діяльністю, вимоги до адвокатів не були формалізовані, коло їх діяльності було максимально широке. Наприклад, в античні часи йшлося в основному про радників з правових питань і ця діяльність була, як правило, неоплачуваною. Для другого етапу характерне зростання ролі адвокатських корпорацій (об’єднань), які організаційно зміцнювали інститут адвокатури, реалізують його здатність до самоорганізації. На цьому етапі адвокатська діяльність стає організованою професійною діяльністю. У цей час більшість європейських держав законодавчо врегульовують діяльність адвокатури, визначають її місце серед інших суспільних інститутів. Цей етап розпочинається у ХVІІІ столітті і завершується у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Для наступного етапу, який розпочинається у ХХ столітті і триває у наш час, характерне чітке позиціонування адвокатури як інституту правозахисту. Основним завданням адвокатури стає захист прав і законних інтересів суб’єктів права, насамперед фізичних осіб (людей). Розвиток міжнародних і регіональних утворень, універсалізація прав людини спричиняють до вироблення міжнародних і регіональних стандартів правової допомоги. Тому існують аргументи на користь того, що третій етап в історії європейської адвокатури завершується і розпочинається наступний етап, який умовно можна назвати етапом універсалізації європейської адвокатури.

Така періодизація історії адвокатури є продуктивною для історико-правового дослідження адвокатури в Україні, оскільки її ритм загалом збігається з ритмом цього інституту в Європі. Проте існують певні особливості, обумовлені політичною та правовою історією України. Саме тому третій етап історії адвокатури є нерівномірним, у його рамках необхідно досліджувати якісно відмінні складові, зокрема, особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях у першій половині ХХ століття, особливості розвитку адвокатури Радянської України, становлення адвокатури сучасної України.

Проте виділення і розуміння окремих етапів історії адвокатури дозволяє реалізувати вимоги цивілізаційного підходу, охопити та узагальнити розвиток якісних ознак інституту адвокатури. Ці якісні ознаки, які сформувалися історично, зрештою утворюють поняття адвокатури як інституту:

1. адвокатська діяльність є професійною діяльністю фахівців-адвокатів;

2. адвокатура є незалежним професійним правозахисним інститутом, який покликаний захищати права та свободи, представляти законні інтереси особи;

3. Найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Отже, з метою дослідження історії адвокатури в Україні її поняття можна визначити наступним чином: “Адвокатура – історично сформований, само організований, незалежний, професійний правозахисний інститут, найважливішою соціальною функцією є забезпечення права на захист та надання правової допомоги”. Зрозуміло, що таке визначення відрізняється від нормативного, поданого в Законі України “Про адвокатуру”, за яким адвокатура в Україні є добровільним громадським об’єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. [13] Очевидно, що у законі зроблено акцент на статус адвокатури. Проте, це визначення також необхідно мати на увазі у дослідженні історії адвокатури, особливо з 1991 року до сьогодні.

Авторське визначення адвокатури як окремого соціального інституту накладає відбиток на розуміння інших понять, які використовуються в дослідженні. У першу чергу, це стосується поняття адвокат. Сучасне розуміння поняття адвокат часто нетотожне історичним назвам цього фахівця, у тому числі традиційним українським – захисник, оборонець , радник, юрисконсульт тощо. Сьогодні адвокат – це особа, яка займається професійною адвокатською діяльністю, тобто є правозаступником і правозахисником, надає правову допомогу і здійснює представництво в судах, господарських судах, підприємствах, установах та організаціях, державних органах, а також захист обвинуваченого, підсудного. Адвокат при здійсненні своєї професійної діяльності виступає носієм обов’язків, іноді суперечливих, по відношенню до клієнтів; судів та інших державних органів; адвокатури в цілому та окремих адвокатів; суспільства в цілому [12]. Історично адвокатом можна вважати правознавця, який професійно надає правову допомогу, насамперед як захисник обвинуваченого та представник сторони у суді, а також представник особи у правових відношеннях. Визначальними ознаками адвоката, які відрізняють цей фах від інших юридичних, є професійне надання правової допомоги і незалежність від держави чи її органів у правових відношеннях. Свобода адвокатської діяльності забезпечується, з поміж іншого, договірними відносинами, які передбачають винагороду за виконані адвокатом дії по наданню правової допомоги.

Такі ознаки адвоката усталилися на другому етапі історії адвокатури, відколи назва адвокат стала узагальнюючою. Перший етап характеризується строкатістю назв і це вимагало детального дослідження смислів слів (термінів, назв), які застосовувалися у процесі становлення адвокатської професії.

Таким чином, історичність понять “адвокатська діяльність”, “адвокат”, “адвокатура” покликана слугувати системою орієнтирів для історико-правового дослідження історії адвокатури загалом, і в Україні зокрема.

Конкретно-історичне розуміння цих понять безпосередньо вплинуло на методологію дослідження, його структуру, хронологічну послідовність, періодизацію та основні завдання.