Розділ 1 Теоретичні та методологічні засади історико – правового дослідження становлення та розвитку інституту адвокатури в Україні

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Сучасний етап розвитку українського суспільства, інституціональні зміни вимагають удосконалення організації та функціонування такого важливого інституту громадянського суспільства, як адвокатура. Докорінно змінилося ставлення до прав і свобод людини і громадянина. Необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства є вдосконалення судового захисту прав і свобод громадян і організацій. За своєю природою адвокатура є одним з інститутів демократичного суспільства, оскільки виконує найважливішу громадянську функцію – захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Адвокатура, як незалежна громадська організація, певною мірою покликана виконувати роль гаранта в дотриманні суб'єктивних прав громадян та організацій. Все це зумовило інтерес до адвокатської діяльності, викликало суспільну потребу в дослідженні цього інституту.

Історичні знання про адвокатуру в українському суспільстві існують і поширюються на кількох рівнях – від міфологізованих традицій до академічних наукових видань. Важливе місце посідають історичні знання фахової спільноти адвокатів, які через професійні здібності здатні піднятися на рівень критичного осмислення історії адвокатури. Відтак особливістю української історіографії історії адвокатури є значна кількість наукових праць, написаних фаховими адвокатами, які реалізуються і в науковій діяльності. Ці праці є не тільки відгуком на потребу формування специфічної історичної свідомості професійної спільноти адвокатів, а й спробою осмислення історико-правових цінностей адвокатської діяльності, історичної наступності у розвитку цього суспільного інституту, актуалізації історико-правового досвіду для розв’язання сучасних проблем адвокатури. Характерне для таких праць поєднання професійної спрямованості, наукової методології та прикладного характеру робить їх помітним явищем в українській історіографії адвокатури. Ще однією особливістю цієї історіографії є її циклічний характер, коли наукові дослідження пов’язуються не так з хронологічними епохами (давньою історією, середньовіччям, новим і новітнім періодом) чи етапами розвитку української державності, як з етапами розвитку самої адвокатури. Відтак у становленні історіографії адвокатури можна виділити три основні етапи:

– історико-правові дослідження кінця ХІХ – початку ХХ століття;

– історико-правові дослідження адвокатури середини ХХ століття;

– історико-правові дослідження адвокатури кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Для перших двох етапів характерним є вплив слабкої диференціації української історіографії та її здобутків того часу у відповідних напрямках чи методологічних школах. Відповідно, основним завданням істориків та істориків права було накопичення історичного матеріалу та його описання. Це обумовлювало посилений інтерес до історії адвокатури в інших, насамперед, європейських країнах. Для української радянської науки ХХ століття не менш важливим було ідеологічне завдання – вписати адвокатуру у механізм радянської держави та радянського суспільства. І тільки на третьому етапі історія адвокатури виділяється як велика та самостійна наукова проблема історії держави та права України. При цьому українська історіографія наближається до засад зарубіжної історіографії, де аналіз праць історико-правового спрямування, проводиться за великими науковими проблемами (наприклад, “Французька революція”, “Гуситський рух” тощо) або за науковими школами чи напрямками (“політична історіографія”, “урбаністика”, “історія повсякденності” тощо) [150, с. 6]. Видається, що кількість та якість наукових досліджень історії адвокатури, певна єдність їх методологічних настанов свідчить про формування на початку ХХІ століття окремої наукової школи. Для цієї школи характерним є зближення зі світовою історико-правовою думкою і прагнення подолати традиційну вже “провінційність” в осмисленні проблем свого предмета дослідження. Методологічні питання посідають помітне, якщо не визначальне місце в дослідженнях. Історичний розвиток адвокатури намагаються вписати в “глобальну історію”, яка сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компаративістська. “У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах – поширені й сприйнятті ідеї, цінних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо” [100, c. 71].

Відтак дослідження історії адвокатури все частіше проводиться на двох рівнях: макроаналізу та мікроаналізу. Макроаналіз завжди бере до уваги роль адвокатури як інституційного чинника поширення правових цінностей, чи зрештою традиції права. Про цю роль у ще більш узагальненому вигляді слушно зауважує Браян Таманага: “По-перше, слід наголосити на надзвичайному посиленні правової традиції та її проникнення у суспільство. Це посилення включало впровадження системи академічного вивчення права, ускладнення права як спеціальної галузі знання з її особливим словником і поняттями, доступними тільки обраним, визнання юристів саморегульованою професійною групою, що має монополію на юридичні послуги, встановлення адвокатів обов’язковими учасниками кримінальної правової системи, визначення прав власності, полегшення комерційних операцій, визнання центральної ролі осіб, що володіють правовими знаннями, які спочатку були радниками королів і римських пап, а потім і широкого кола урядовців та законодавців. Таке посилення присутності юристів у суспільстві і зростання їхньої влади зробило їх як групу величезною суспільною силою” [ 146, с. 142-143]. Отже, макроаналіз історія адвокатури пов’язує її з інституційним забезпеченням “юридизації” суспільного життя, верхованства права, захисту прав і свобод людини. Натомість мікроаналіз акцентує увагу на адвокатурі як професійній спільноті, на зародженні професії адвоката, на історико-правовій біографістиці тощо. Перехід від мікроаналізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Для їх розв’язання історики права пробують застосувати підхід так званої “об’ємної конструкції”, де структури і процеси доповнюються презентацією ідей та світоглядів.

Переходячи до огляду стану української історіографії, зазначимо, що спроби оцінки стану української фахової історико-правової продукції вже робилися, але у зв’язку з іншими дослідженнями. Відтак нас насамперед цікавитимуть методологічні орієнтації авторів, які спеціально досліджували історію адвокатури в Україні.

На кожному з описаних етапів розвитку української історіографії адвокатури виділяють наукові праці, які з минулого висвітлюють тільки те, що само по собі було достатнім і необхідним для створення сьогоднішньої реальності [121, с. 12].

Особливо це помітно у дослідників історії адвокатури, які проживали на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зокрема, для дослідження історії адвокатури на підросійських землях важливе значення мають теоретичні розробки Е.В. Васьковського, О.Ф. Кістяківського, С.І. Вікторського, А.Ф. Коні, І.Я. Фойницького, М.М. Вінавер, К.П. Побєдоносцева.

Дослідження адвокатури як окремого правового інституту українські науковці розпочали у другій половині XVIII ст. 1863 року з’явилася праця видатного українського вченого-правознавця О.Ф. Кістяківського “Адвокатура у Франції, Англії та Німеччині” [180]. Автор у контексті реформи інституту адвокатури у Російській імперії спробував дослідити та виявити позитивні риси адвокатури у деяких зарубіжних країнах.

Найбільш фундаментальним дослідженням того часу, яке було присвячене питанням історії адвокатури, її організації, є праця проф. Є.В. Васьковського [83, c. 39]. У своїй праці науковець розглянув питання, присвячені походженню, визначенню змісту та співвідношенню понять “адвокат”, “адвокатура”, “судове представництво”. Було здійснено дослідження форм адвокатської діяльності у низці античних держав (Рим, Греція), а також становлення адвокатури у середньовіччі (Англія, Німеччина, Австрія та ін.). Звісно, що окремою частиною цієї роботи стало зародження адвокатури у Київській Русі, а також подальший розвиток та організація у Російській імперії. Науковець, В.В. Васьковський стверджував, що адвокат – це уповноважений від суспільства, який зобов’язаний дбати про суспільний інтерес [83, c. 40].

Значний внесок у дослідження інституту адвокатури в Україні було зроблено відомим українським вченим, істориком права та церкви, педагогом і публіцистом М. Чубатим (1889-1975 рр.) у його праці “До історії адвокатури на Україні” [160]. Дослідник на науковому рівні охарактеризував судовий процес у Київській Русі, польсько-литовський період, а також дослідив потребу здійснення захисту у процесі, спробував виокремити категорію осіб, що допускались до захисту, називаючи їх “сутяжниками” і ін. Також було здійснено дослідження статусу “прокуратора” або “речника” за Литовськими статутами та охарактеризовано правовий статус останніх [160, c. 32]

Дослідженням адвокатури у радянський період займа.лися такі науковці: Т.В. Варфоломеєва, О.Д. Святоцький, В.С. Кульчицький, М.М. Михеєнко, І.Ю. Гловацький, Б.Й. Тищик та інші вчені. Вони розробили періодизацію становлення адвокатури у радянський період, з’ясували правовий статус адвоката, вивчили правові засади існування цього інституту, дослідили архівні дані щодо складу та чисельності адвокатури у відповідні періоди на певних територіях. Адвокатуру радянського періоду було досліджено з урахуванням такої періодизації:

1) 1917 – 1922 роки. Ліквідація дореволюційної адвокатури та пошук нових форм судового захисту та представництва;

2) 1922 – 1930 роки. Становлення радянської адвокатської корпорації. Колективна організація адвокатури;

3) 1930 – 1940 роки. Адвокатура в умовах тоталітаризму. Зміни у правовому забезпеченні захисту за Конституцією СРСР 1936 року та Положенням про адвокатуру СРСР 1939 року;

4) 1941 – 1945 роки. Велика Вітчизняна війна та зміни у правовому статусі, обов’язках, кадровому складі адвокатури, посилення ролі партії у її керівництві;

6) 1945 – середина 70-х років XX ст. Організація та діяльність адвокатури у післявоєнний період;

7) 1978 – 1980 роки. Конституційне оформлення правового статусу адвокатури УРСР.

Сучасний український правознавець О.Д. Святоцький встановив, що адвокатура як особливий правовий інститут сформувалася у період польсько-литовської доби XIV-XVI ст. Ці перші організаційні форми української адвокатури несли, на думку автора, в собі принципи, запроваджені у європейську адвокатуру під впливом Стародавнього Риму. На думку науковця, адвокатура України у післяреволюційний період не змогла знайти належного місця в житті суспільства і держави. ЇЇ юридична природа у цей час зазнала певних деформацій [59, c. 7], що було зумовлено командно-адміністративної системи в СРСР. Проте, деякі історико-правові питання все ж таки залишились. Зокрема, не достатньо висвітленим є питання впливу західної традиції права на формування інституту адвокатури на українських землях у період Київської Русі, Галицько-Волинської держави. Не до кінця розкритим залишається питання спільних і відмінних рис становлення адвокатури на українських землях у складі Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Потребує глибокого історико-правового порівняльного аналізу розвиток адвокатури на українських землях у складі Австро-Угорщини та Російської імперії. Сьогоднішні процеси демократизації суспільного життя вимагають із врахуванням розвитку української державності проаналізувати, а відтак узагальнити сучасний стан, тенденції розвитку адвокатури у сучасній Україні. Важливим є показати співвідношення історичних, теоретичних та практичних аспектів у процесі впровадження європейських стандартів функціонування адвокатури в сучасній Україні.

Продовжуючи дослідження у пострадянський період, О.Д. Святоцький у співпраці з В.В. Медведчуком, М.М. Михеєнком видав низку праць, присвячених становленню інституту адвокатури у незалежній українській державі [129], [130]. Узагальнюючи накопичений досвід історичного розвитку адвокатури в Україні, дослідник формулює пропозиції з метою вдосконалення інституту та подальшого зміцнення правового статусу адвоката в Україні.

Як відомо, громадянське суспільство в цілому ототожнюється зі сферою приватних інтересів і потреб. Саме у його рамках реалізується велика частина прав і свобод людини. Разом з тим у рамках громадянського суспільства співіснують різні соціальні групи, інститути, організації, об’єднані загальними інтересами і прагненнями. Існування громадянського суспільства нерозривно пов’язане з правовою державою. Правова держава, передовсім, повинна чітко визначити права і свободи своїх громадян, закріпити це визначення відповідно до визнаних прав світової спільноти і надати їм форму конкретних правових зобов’язань. Адвокатура в цій системі зв’язків є об’єктом, який сам підпадає під таке нормування, і одночасно – суб’єктом, що здійснює на користь суспільства індивідуалізацію проголошених прав і обов’язків. Через адвокатуру як інститут громадянського суспільства правова держава забезпечує своїм громадянам можливість реально реалізувати їх права і свободи. Крім того, в правовій українській державі громадянам гарантується ще і право на юридичну допомогу, реалізація якого в основному і здійснюється за допомогою адвокатури.

Окрему нішу у дослідженні історії розвитку інституту адвокатури на українських землях, а також у зарубіжних державах, займає сучасний правознавець І.Ю. Гловацький [93], [95].

Найперше науковий інтерес І.Ю. Гловацького звернуто до питання інституту адвокатури на західноукраїнських землях під час їхнього перебування під владою Австро-Угорщини та Польщі. Вчений у своїх працях дослідив питання, що стосуються: аналізу політико-правового становища українських земель Західної України у складі Польщі після поразки національно-визвольних змагань українців (1921-1939 рр.); висвітлення організаційних та правових форм і засад участі українських адвокатів у політичних судових процесах; узагальнення практики підготовки та виголошення українськими адвокатами у політичних судових процесах захисних промов; аналізу адвокатського імунітету, свободи слова та їх значення для незалежності адвокатури; висвітлення організаційно-правових засад діяльності Українського Горожанського Комітету, Колегії Оборонців та Союзу Українських Адвокатів; з’ясування історико-правових умов формування нових етичних норм професійної діяльності українських адвокатів.

Окремо дослідження проблематики історичних чинників виникнення судового представництва в Україні та за кордоном здійснив вчений-правознавець Д.П. Фіолевський. Дослідником було розглянуто шляхи розбудови адвокатури в Україні з метою забезпечення усіх верст населення доступною та якісною правовою допомогою, а також запропоновано шляхи максимального підвищення ефективності діяльності адвоката на всіх стадіях судочинства [151].

Науковець стверджує, що специфіка статусу цього інституту полягає в тому, що адвокатура виконує і функцію учасника державної правоохоронної діяльності, і правосуддя, виступаючи гарантом кваліфікованої юридичної допомоги кожному. Аналіз конституційного законодавства і міжнародних пактів з прав людини, що декларуються державою, показує, що в останню третину XX століття юридична допомога усвідомлюється як одна з важливих гарантій прав особи, реалізація якої забезпечується державою, зокрема безкоштовно, з урахуванням майнового положення особи, що потребує юридичної допомоги. Факт покладання державою на себе обов’язків щодо забезпечення юридичною допомогою всіх без виключення через функціонування адвокатури – інституту громадянського суспільства – обумовлює потребу з боку держави виконувати певні дії з підтримки цього інституту. Ці зобов’язання можуть бути закріплені як у законах про адвокатуру, так і в спеціальних договорах між колегіями адвокатів і державою в особі Міністерства юстиції.

Міжнародні пакти про права людини і національні конституції різних держав обґрунтовано пов’язують правову допомогу адвокатів з правом кожного на судовий захист. Помилково вважати, що діяльність адвокатури вичерпується судовим представництвом (захистом), – вона значно ширша. Але і ефективність судового захисту (ст. 55 Конституцій України) значною мірою залежить від кваліфікованої юридичної допомоги, що надається адвокатами.

Правові передумови незалежності адвокатури України не тільки відповідають загальноприйнятим світовим стандартам, але багато в чому перевершують їх. Проте, Українська держава, як і раніше, використовує важливий важіль дії на адвокатуру – економічний. Його дія не тільки може обмежувати правові умови незалежності адвокатури, але і негативно впливати на рівень і якість правової допомоги. Тому особливо важливим є укріплення соціального статусу адвокатури як інституту громадянського суспільства, професійного об’єднання юристів, створеного на добровільній основі, з метою надання кваліфікованої юридичної допомоги та забезпечення захисту прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб. Зміцнення ж законності – функція самої держави, для якої вона створює відповідний апарат, правоохоронні органи.

Дослідженню питання про історію становлення інституту адвокатури у зарубіжних країнах слід виділити серед кагорти дослідників цієї проблеми таких німецьких науковців, як Адольфа Вайслера [235] та Гельги Гуфман [239]. Саме у роботах цих науковців подано розгорнутий аналіз становлення інституту адвокатури у Стародавньому Римі, а у подальшому показано процес рецепції цього інституту у Німеччині. Численна кількість видів представників у Німеччині (muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд) викликала необхідність дослідження кожного, співвідношення їх повноважень, специфічних прав, якими ці представники були наділені у судовому процесі у різні часові проміжки. Особливості ж правового статусу цих осіб досліджувались на основі Магдебурзької правди від 1304 року Кельнських статутів нижчих судів від 1538 року.

Таким чином, історіографічний аналіз наукових праць, в яких досліджується історія адвокатури в Україні, показав плюралізм концептуальних підходів до цього явища. Одні з авторів досліджують історію адвокатури як професійної спільноти. Інші вбачають у ній елемент громадянського суспільства, тому вивчають у контексті історії громадянського суспільства. Поширеною є думка про адвокатуру як інституційне забезпечення верховенство права, зміцнення законності тощо. За таких умов особливої актуальності набувають питання методології, зростає значення засобів, форм і методів пізнання.

Джерельну базу дослідження утворюють нормативно-правові акти, якими було врегульовано становлення інституту адвокатури на теренах України у певних часових проміжках під владою окремих держав (Росії, Польщі, Австро-Угорщини), архівні документи, історико-правові дослідження окремих науковців, що торкались питань адвокатури та інші матеріали, вивчення яких допомагало висвітлити питання цього дослідження.