Висновки

Отримані у процесі дослідження результати дозволяють зробити такі висновки:

Здiйснене комплексне дослiдження еволюцiї iнституту адвокатури в Європi дозволило встановити, що цей процес був довгим та складним, вiд зародження адвокатської професiї до утворення професiйних спiльнот адвокатiв i формування адвокатури як одного з найвпливовiших iнститутiв правозахисту.

Початки судового представництва за часів Римської імперії походили з надання юридичних консультацій, що вважалось почесним обов’язком поважних мужів. Потреба сторони у процесі поряд з експертом з правових питань мати чільного виразника її інтересів обумовила необхідність залучення професіонала, тобто особи, яка повинна була грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу також називали оратором (orator), або патроном (patronus).

Юридичне представництво у суді за часів Римської імперії було можливе за допомогою адвоката або прокуратора.

Послуги адвоката були платні, адвокати виступали як особи, які постійно займаються юридичними справами і є професіоналами. Більше того, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готувались державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей.

Натомість, прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій. Фактично, прокуратори були процесуальними уповноваженими, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.

Розвиток адвокатури після падіння Римської імперії не припинився. Адвокатура як форма представництва була перейнята та застосована як цілісний інститут зокрема у правових системах таких країн середньовіччя, як Німеччина та Франція.

Первинно у Німеччині представник називався muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд). Анвальд означав те ж саме, що й прокуратор (procurator), а саме, уповноважену особу як таку: це не конче був „професійний” анвальд, а також він не обов’язково був процесуальним уповноваженим.

Сам термін “адвокат” вживається у Вормській Реформації від 1498 року, вюрттемберзьких статутах судів феодалів від 1514 року та 1557 року, баварських земельних статутах від 1553 року. Адвокат у середньовічній Німеччині є двигуном процесу. Він задіяний на кожному етапі розгляду справи: викладає обставини справи, зачитує позов і документи на її обґрунтування, викладає, у чому зізнались і що довели. Таким чином, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів. Поряд з адвокатом діяв і прокуратор. З юридичної точки зору між ними існували такі відмінності: прокуратора назначають на основі його мандата, він є партнером адвоката, до якого він звертається за порадами, і якому він передає документи і фактичні докази у справі, в той час адвоката наймають не на основі мандата, він підтримує і захищає сторону у справі порадами, діями або самим своїм авторитетним ім’ям; для прокуратора сторона є мандатом, для адвоката – клієнтом, він є патроном тощо.

У Франції право проголосити промову належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Саме ця риса і виступала основною при характеристиці французької адвокатури періоду середньовіччя. Французькі адвокати вирізнялись, окрім ораторського мистецтва, спільною роботою у колективі, рівнем та характером вимог, яким вони повинні були відповідати до зайняття посади адвоката, а також гідним фінансовим утриманням, що забезпечило якісно вищий рівень розвитку цього інституту у порівнянні з Німеччиною.

Адвокатура в Україні як професійна діяльність виникла і сформувалась не одразу. Вона пройшла тривалий історичний шлях, перш ніж стала організаційно оформленою і законодавчо закріпленою як самостійний правовий інститут.

Перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються ще за часів Київської Русі, де захист утворював невід’ємну складову судочинства.

За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор. В цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від станової приналежності сторін. Вперше представниками сторін на суді виступають прокуратори, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги прокуратору тепер встановлюється платня. Без них вже не обходився майже жодний процес.

За часів перебування українських земель під пануванням Австро-Угорщини, питання організації адвокатури було вирішено за законодавством саме Австро-Угорщини. Відповідно питання вступу в адвокатуру, здійснення адвокатами своєї діяльності, притягнення до дисциплінарної відповідальності було врегламентоване саме цими положеннями. Слід відзначити ті високі стандарти яким повинна була відповідати особа щоб отримати право на зайняття адвокатською діяльністю. Ця обставина обумовила авторитетність та вагомість у суспільстві адвокатури того часу.

Інститут присяжних повірених юридично був вже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, які вказували б на відмінності між ними. Присяжні повірені були уповноваженими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувались тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку.

Інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції. Існувало, звісно, багато обмежень до здійснення функцій присяжного повіреного, наприклад, щодо професорів університетів чи священнослужителів, але загалом це був поступ у становленні цього інституту на теренах України.

Розглянуто також створення та розвиток інституту адвокатури у XX ст. на українських землях під владою Польщі, а також у складі Радянського Союзу. З урахуванням певної періодизації, аналізу політико-правових умов та конкретної нормативної бази в дисертації досліджено інститут адвокатури тих часів.

Українська державність пройшла довготривалий і тернистий шлях. Відсутність окремих ознак державності в Радянській Україні до 1991 року, відсутність правових форм правління не могли не позначитися на правосвідомості громадян, на їх реальне відчуття правової захищеності та гарантії свого права на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого здійснюється адвокатурою.

Визнання України правовою державою означає верховенство права в усіх сферах діяльності держави. Основним завданням правової держави є визнана конституційно необхідність забезпечення прав і свобод людини та громадянина, гарантія гідних умов її життя. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава несе відповідальність перед кожною людиною за свою діяльність. Забезпечення і утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги належить кожній людині і громадянину і є важливою гарантією дотримання інших прав особи.

Розбудова правової держави неможлива без належного функціонування правових інститутів, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини. Одним з таких є адвокатура – складова частина правової системи, призначена професійно виконувати правозахисну функцію у передбаченому законом порядку. Рівень демократизації адвокатури, обсяг професійних прав адвокатів та їх обов’язків, ступінь незалежності адвокатури, гарантії здійснення адвокатської професії, забезпеченість громадян правовою допомогою, її професіоналізм та доступність свідчать про демократизм самої держави, повагу в ній до прав людини. Демократичні засади побудови адвокатури, незалежний, волелюбний характер її природи створили цьому інституту репутацію надійного гаранта забезпечення прав і свобод людини.

Проголошення незалежності України зумовило активізацію державотворчих процесів, які спрямовані на побудову демократичного громадянського суспільства та становлення України як рівноправного партнера світової спільноти.

Питання реалізації європейського вибору України постало практично одночасно з відновленням державної незалежності. Сьогодні цей курс став офіційним зовнішньополітичним курсом України. Прагнення приєднатися до єдиної Європи є природнім та історично обумовленим. Рух на шляху до євроінтеграції об'єктивно збігається з пріоритетами внутрішнього державотворення. Воно передбачає створення правової, соціальної та демократичної держави, реальне забезпечення та захист основних прав та свобод людини і громадянина, побудову держави, що посідає гідне місце серед розвинених держав світу.

Впроваджуючи стратегію входження (інтеграцію) України до європейського полiтичного, iнформацiйного, економiчного i правового поля Європейського Союзу, необхідно максимально наблизити, адаптувати законодавство України до нормативної бази Європейського Союзу. Адаптацiя законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближеннi зі сучасною європейською системою права, метою якої є розвиток полiтичної, пiдприємницької, соцiальної, культурної активностi громадян. Адаптація сприятиме економiчному розвитку держави та поступовому зростанню добробуту громадян, зростанню рівня їх життя та наближенню стандартів життя до тих, що склалися в державах-членах ЄС. З цією метою необхідним є реформування правової системи України, поступове приведення її у відповідність до європейських стандартів, включаючи всі галузі права. Інститут адвокатури потребує особливої уваги. Реформування і оновлення цієї галузі є вкрай необхідним, оскільки тільки за умови належного його функціонування можливий розвиток демократії та верховенства права. Це, своєю чергою, є одним із головних критерії набуття Україною членства в ЄС.