Розділ 3

Становлення адвокатури України як основного інституту правозахисту

3.1. Розвиток правових і організаційних засад адвокатури України (1991-2009 рр.)

Українська державність має складну і повчальну історію. Декларативність ознак державності в Україні до 1991 року, відсутність ефективних та демократичних форм правління не могли не відобразитися на правосвідомості громадян, на їх реальному відчутті правової захищеності та гарантії свого права на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого здійснюється адвокатурою [126, с.2].

Право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги належить кожній людині і є важливою гарантією дотримання інших прав особи. Саме загальні та спеціальні норми конституції більшості держав світу гарантують належну реалізацію цього права. Ці норми визначають основні принципи розвитку цих інститутів у поточному законодавстві [66, с.11].

Ст.1 Конституції України, вказує на те, що Україна – суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава. Ця стаття зобов’язує Україну забезпечити належне верховенство права в суспільстві і суттєво посилити механізм гарантування прав і свобод людини. А тому важливу роль відіграє інститут адвокатури у побудові України як правової і європейської держави.

Держава зобов’язана гарантувати належну реалізацію права кожної людини на захист від пред’явлення їй звинувачення від вчинення злочину. Соціуму зовсім небайдужий рівень правової допомоги та кваліфікація юристів, і, звичайно, турбує рівень забезпечення захисту людини.

Достатня компетенція і високий рівень професійної підготовки юристів – ось запорука надання кваліфікованої правової допомоги будь-якої держави [63, с.6].

Стаття 59 Конституції України визначає, що кожен має право на правову допомогу. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатурa [6].

Визнання України правовою державою означає присутність права у всіх сферах діяльності держави. Основним завданням правової держави є визнана конституційно необхідність забезпечення прав і свобод людини, гарантія гідних умов її життя. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава несе відповідальність перед кожною людиною за свою діяльність. Забезпечення і утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Україна, ратифікувавши такі міжнародні документи, як Європейська конвенцію про захист прав людини і основних свобод, а саме ст..13, [2] та Міжнародний пакт про громадські і політичні права ст.3[8], взяла на себе зобов’язання забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами правового захисту.

Новий етап, який розпочався в Україні з прийняттям Декларації про державний суверенітет, а згодом Акта проголошення незалежності України, дав поштовх до досить активної законотворчої діяльності, необхідної новоствореній незалежній, суверенній і правовій державі.

Українська держава стає на шлях глобальних змін та реформ. Центральне місце в реформуванні державної влади посідає правова реформа, де важливою складовою є удосконалення законодавства. Отже, правова система держави починає процес реформації та оновлення. Наступним кроком у процесі становлення Української державності стає здійснення судово-правової реформи, схваленої Верховною Радою України 28 квітня 1992 року. Основними завданнями реформи стає реформація конституційного ладу, теорії управління, юридичної науки та конституційних засад судочинства. До основних завдань реформи відносять посилення ролі адвокатури в державі [57, c. 19].

Як і Українська державність, українська адвокатура знаходиться у стані реформації.

Установчий з’їзд, який відбувся 20 вересня 1990 року в м. Києві, у будинку вчених, прийняв рішення про створення САУ (Спілка адвокатів України). Було затверджено статут і створено відділення в усіх областях України, АРК, містах Києві та Севастополі. Чинне законодавство дозволяє адвокатам створювати громадські організації та бути їх членами. Так, в Україні створюється низка загальнодержавних громадських організацій, серед них Асоціація адвокатів України, Асоціація молодих адвокатів та ін. [97, c. 616].

Судово-правова реформа, схвалена Верховною Радою України 28 квітня 1992 року, внесла основні завдання щодо реформи конституційного ладу, теорії управління, юридичної науки і конституційних засад судочинства. Одним з основних завдань реформи є посилення ролі адвокатури.

Діяльність адвокатури, згідно зі ст. 3 Закону України «Про адвокатуру», регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань [13, с.1].

Верховною Радою прийнятий перший у незалежній Україні Закон ,,Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року [14]. Після Конституції України закон посів основне місце у системі законодавства України про адвокатуру. Закон вводився в дію Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про адвокатуру» № 2888-XII. Цей нормативно-правовий акт вводить в дію ЗУ «Про адвокатуру» з 1 лютого 1993 р. Постанова встановлює, що свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю видаються особам, які на день прийняття цієї постанови є членами колегій адвокатів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики, чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям – юридичним особам. Такі свідоцтва, згідно з Постановою, видаються без складання кваліфікаційних іспитів. Крім цього, Постанова Кабінету Міністрів України доручала до 15 січня 1992 року розробити проекти Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу атестаційну комісію адвокатури, та подати на затвердження Президенту України.

Цією Постановою були визнані такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 р., Закон Української РСР «Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР» [18] від 31 жовтня 1980 р. і Положення про адвокатуру Української РСР [10].

Ст. 1 Закону України „Про адвокатуру” [13, с.1] визначає правовий статус адвокатури в Україні, а саме, як „добровільне професійне громадське об’єднання”. Важко сказати, що українська адвокатура, по суті, є об’єднаною. Історично склалося так, що вона була колективною, колегіальною, але аж ніяк не об’єднаною. На думку автора, такі форми існування цього інституту призводять лише до знищення чи до фактичної ліквідації інституту, так як це відбулося після Жовтневого перевороту 1917 року [97, с.14]. Так, 1922-1931 роки принесли і залишили нам неуспішні спроби колективізувати адвокатуру. Пам’ятаємо і радянську довоєнну модель цього правозахисного інституту, коли він був трансформований і повністю підпорядкований державі. Усі вищенаведені історичні факти ще раз доводять нам, що адвокатура – це незалежний і недержавний інститут.

Структурувати адвокатуру і об’єднати її, як цього прагнуть, мабуть, є не зовсім можливим. Суть „адвокатури” є чимось більшим, ніж просто організаційність і організованість. Такої організації адвокатури в Україні не існувало ні до Жовтневої революції 1917 року, ні за часів набуття і становлення української державності [127, с.3].

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість [13, с.1].

Закон України «Про адвокатуру» [13, с.1], а саме стаття 4, вказує на те, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах незалежності, а також адвокати мають право об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, контори та об’єднання, але виключно на засадах добровільності.

А тому, на думку автора, слід критично поставитись до спроб структурувати адвокатуру в Україні в нових проектах законів “Про адвокатуру” [14]. Зокрема, до спроби утворити загальнодержавний орган адвокатського самоуправління – Національну професійну палату адвокатів України, членство в якій має бути обов’язковим. Доцільність створення об’єднання викликає сумнів, оскільки буде порушено принцип незалежності адвоката. Як варіант, об'єднання може мати місце лише на умовах добровільності членства, коли кожен адвокат самостійно вирішуватиме для себе необхідність та доцільність участі в ньому.

Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства [67, с.617] в розділі II вказує, що завдання, які виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь-якого впливу на нього. Отже, закріплена в чинному законодавстві України норма про незалежність і недержавність інституту адвокатури співпадає з нормами законодавства Європейського Союзу і зміни не потребує [198, с.88].

Згідно з Законом України «Про адвокатуру» [13], організація діяльності адвокатури, на жаль, є її лише зовнішньою формою, в той час як внутрішня організація адвокатської професії залишається поза законом.

Така законодавчо неврегульована ситуація ставить українських юристів-правників у досить складне матеріальне становище [69, c. 12]. Адже досконале знання законів та їх правильне застосування є гарантією ефективного здійснення та захисту прав громадян, належного правового забезпечення функціонування усіх державних та громадських інституцій. Разом з тим, 68 стаття Конституції України вказує на те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, а тому кожен громадянин повинен дотримуватись Конституції та законів України, не посягати на права, свободи, честь і гідність інших людей [6].

Видами адвокатської діяльності, відповідно до ст. 5 Закону України «Про адвокатуру» [13] є:

— надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань;

— надання усних і письмових довідок щодо законодавства;

— складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

— посвідчення копій документів у справах, які ведуть адвокати;

— здійснення представництва в суді, інших державних органах перед громадянами та юридичними особами;

— надання юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям;

—здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

— виконання своїх обов'язків відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Законодавство передбачає можливість зайняття адвоката й іншими видами юридичної діяльності.

До професійних прав адвоката Закон України «Про адвокатуру» відносить представництво і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких належить вирішення відповідних питань; збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; виконувати інші дії, передбачені законодавством [13].

Відповідно до Закону, адвокат зобов’язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства. Він повинен використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не може використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення [13].

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, иииииииии Ё4одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Адвокатська таємниця в системі права України переважно розглядається як морально-етична проблема. Варто сказати, що як і у всій системі адвокатури, так і тут є відсутність достатніх науково-теоретичних досліджень з проблем адвокатської таємниці. Невизначеність належного місця і статусу адвокатури як в системі захисту, так і всього правосуддя є наслідками недостатньо врегульованого правового статусу адвокатської таємниці [57, с.1].

Основними принципами адвокатської етики згідно з Правилами адвокатської етики є: незалежність; дотримання законності; домінантність інтересів клієнтів; неприпустимість представництва клієнтів з суперечливими інтересами; конфіденційність; компетентність та добросовісність; чесність і порядність; повага до адвокатської професії;культура поведінки;обмежене рекламування діяльностіі адвокатів [12, с.347-351].

Кожна праця має гідно оплачуватись. Безоплатною була тільки праця рабів. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про адвокатуру», оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката проводиться за фактично виконану роботу. У разі неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністю або частково, а при виникненні спору – за рішенням суду [13].

Специфіка винагороди за адвокатську діяльність є, передовсім, такою, що поєднує в собі елементи традиційної винагороди і в окремих випадках може нормуватися. Оплата праці адвоката може залежати як від внутрішньо-корпоративних актів об'єднання (фірми, колегії тощо), де працює адвокат, так і від домовленості із суб'єктом, якому адвокат надає правову допомогу. Інша її специфічність є такою, що в більшості вона не регулюється загальноприйнятими у державі правовими актами, наприклад, Законом України “Про оплату праці” [22], а нормативними актами як адвокатури в цілому, так і конкретних адвокатських об'єднань.

Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру заробітної плати

Постановою Кабінету Міністрів України затверджено порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах. Цей порядок визначає механізм, за яким оплата праці адвоката, у разі його участі у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість, здійснюється за рахунок держави [19]. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством.

За порушення вимог актів законодавства України, що регулюють діяльність адвокатури, та Присяги адвоката України рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі види дисциплінарного стягнення, як попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокат має право оскаржити рішення про накладення дисциплінарного стягнення до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку. Регулювання питання про дисциплінарну відповідальність адвоката – члена адвокатського об'єднання здійснюється статутом відповідного об'єднання [13].

Отже, світові стандарти організації і функціонування адвокатури, які регулюються міжнародними нормами і документами, повинні братися до уваги українськими адвокатами при здійсненні своєї адвокатської діяльності. При розробці національного законодавства у сфері адвокатури міжнародні стандарти обов’язково повинні враховуватися, адже ми стоїмо на шляху входження до європейського простору. А тому, особливо актуальним є визначення місця міжнародно-правових договорів України серед нормативно-правових актів України. Конституцією України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [6]. Тож адвокатам слід враховувати положення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані норми і принципи міжнародного права та практику міжна­родних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.