3.Виникнення і становлення адвокатури в Стародавньому Римі.

З римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. є.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судового захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями¹⁸.

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порада­ми або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений — особа, яка веде справу;

г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.

Для римської адвокатури характерними були як необ­межена свобода, так і необмежена регламентація. У рес­публіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не заче­пила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впли­вова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс рито­рики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Та­ким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового представництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

Адвокатом міг бути кожен, юридичних знань не вимагалося, бо це було

прерогативою юрисконсультів — особливих повірених, які складали подання,записки з питань права, але котрі не виступали особисто на підтримку своєї думки всуді. Таким чином, професія адвоката була широко доступною для усіх, хто мавнамір досягти популярності, здобути славу громадського діяча. Як зазначає Є. В.Васьковський, усі відомі державні діячі, політики, військові Риму свого часу були адвокатами, оскільки це був певний шлях до почестей, який вони проходили через виголошення судових промов перед народом, у якого й заручалися довірою надалі.

Адвокатський гонорар (гроші, подарунки) був заборонений у Римі (Закон

Cіncіa). Однак нагорода вимірювалася іншим — визнанням, відомістю,

громадськими посадами; багато хто з адвокатів досягав високих громадських посад,продовжуючи адвокатську діяльність.

Основу адвокатської професії в Римі становило вміння адвокатів складати і проголошувати судові промови, отже, на перший план висувалося мистецтво «судоговоріння», якому постійно навчалися, пристосовуючи мову для кожногоконкретного випадку, не покладаючись на імпровізацію.

Автентичних текстів судових промов адвокатів Риму майже не збереглося.Однак, імена відомих юристів, адвокатів викарбувані в історії людства.

Одним з найвідоміших ораторів, юрисконсультів визнавали Катона. Він був першим у Римі, хто приділив увагу красномовству і досяг у цьому вершин, саме він вперше визначив завдання красномовства, заявивши, що оратор повинен прагнути досконалості в мистецтві і мати на меті тільки загальне благо. Катона називали батьком латинського красномовства.

Вирізнялися блискучі судові оратори Красс і Антоній, адвокати, для яких неіснувало нічого важливішого за їхніх клієнтів. Красс був більш відомий якполітичний оратор.

Гортензій — один з найвідоміших представників римської адвокатури — здобув загальну повагу і визнання. Не було, мабуть, жодної людини, у кого б цей красень, талановитий оратор, який вирізнявся гострим розумом і витонченими манерами, не викликав би захоплення. Він першим розпочав застосовувати прийоми побудови промови, методи аналізу доказів, що робило його виступи блискучими, доказовими, особливо впливовими на слухачів. Гортензій був настільки відомим і талановитим оратором, що певний час складав конкуренцію Цицерону.

Особливе місце в історії належить видатному оратору, адвокату, письменнику та державному діячу Марку Тулію Цицерону (106–43 рр. до н. е.). Своїми захисними та обвинувальними промовами, літературними творами він захищав ідеали свободи. Відомі промови проти Катіліни сприяли попередженню підпалу Риму, а судова промова на захист грецького поета Авла Ліцінія Архія зупинила незаконне позбавлення його громадянських прав. Відомими стали його твори — діалоги «Про державу» та незавершений — «Про закони», трактат «Про оратора». Збереглися 58 його промов, в основному судових, 19 трактатів — з риторики та політики, з практичної філософії — «Тускуланські бесіди», «Про обов’язки», більш як 800 листів.

За висловом Квінтіліана — відомого оратора Риму, з повною справедливістю сучасники проголосили Цицерона царем адвокатури і ім’я його стало навіки синонімом красномовства. Після Демосфена у Греції та Цицерона у Римі бурхливий розвиток красномовство поступово став сповільнюватися. Однак, в історії адвокатури Риму і Греції залишилися відомі постаті, внесок яких у її розвиток є неоціненним.

Пліній молодший, відомий адвокат, який виступав майже у всіх відомих

процесах того часу, з особливою посвятою виконував свої фахові обов’язки,

демонструючи чесність і безкорисливість. Згодом він розчарувався в адвокатській діяльності і відійшов від практики. Пліній молодший був останнім яскравим представником судового красномовства у Римі. Його листи було видано, зокрема, у книзі «Письма Плиния младшего», що вийшла друком в Москві у 1984 р.

З початком падіння судового красномовства співпадає розвиток римського права, що суттєво вплинуло на адвокатську професію, оскільки гостро виникла необхідність відмовитися від красивих, але часто беззмістовних промов і глибоко оволодіти юридичними знаннями. Ораторське мистецтво поступово втратило свою важливість, а промови адвокатів ставали більш конкретними, побудованими не на театральності й ораторських прийомах, а на застосуванні права. Адвокатура віднайшла організаційні форми своєї діяльності.

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду²¹.

За часів імперії (І ст. до н. є. — IV ст. н. є.) римська адвокатура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була по­мітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирів­нювалася до державної служби. Допуск до адвокатури зале­жав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною. Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних, кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних, кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання — заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж пози­вач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката призначав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Під час імперії адвокати виконували функції республі­канських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені цент­ралізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачення послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсутність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощиками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали правову допомогу сторонам.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури виникли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства, наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів постраждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвокатури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам.