Міністерство освіти і науки України

Львівськи національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра історії держави, права та політико-правових учень

Реферат

на тему:

Історія розвитку інституту адвокатури у світі

Виконав:

студент групи ЮРД-57с

Бражніков Володимир

Викладач:

Коваль А.Ф.

Львів 2013

Зміст

1. Зародження і походження адвокатури………………………………..3

2. Адвокатура і судові оратори Стародавньої Греції………………….5

3. Виникнення і становлення адвокатури у Стародавньому Римі…..9

4. Адвокатура у середні віки…………………………………………….15

5. Адвокатура у Новий час………………………………………………17

6. Список використаної літератури…………………………………….20

1.Зародження і походження адвокатури.

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. про­фесор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком ор­ганізованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов фор­муватися і досягти певного розквіту.

Адвокатура не виникла разом із судом. Історичні джерела засвідчують, що паростки адвокатури виникли ще у древніх народів, коли у племенах або між ними виникали суперечки і їх врегулювання потребувало від вождя племені виконання функцій, подібних до правосуддя. Знаходилися радники вождя, котрі інформували його про суть конфлікту, надавали йому поради щодо врегулювання ситуації, прийняття рішення. Одночасно з’явилась і потреба у захисті, який здійснювали батьки або друзі, так звана родинна адвокатура. Під час розгляду суперечки збиралися родичі, сусіди, знайомі, які висловлювали свою думку на користь кожного з супротивників, або радили, яка зі сторін є правою, допомагали звернутися до вождя тим, хто був невдоволений прийнятим ним рішенням, виголошували промови на захист певної особи. Тобто вже тоді вирізнялися люди, які захищали чиїсь, а не свої, інтереси. Особи, які професійно займалися правозахистом, з’явилися значно пізніше, коли звичаєве право замінювалося писаними законами. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кількох племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічни­ків. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його на­кази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуд­дя і, таким чином, виникали органи суду. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії — знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в наданні юридичних порад зацікавленим особам. Вони коментували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів".

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.

2.Адвокатура та судові оратори Стародавньої Греції.

М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового роз­гляду епохи розквіту афінської демократії VI—IV ст. до н. є., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисни­ка. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги во­ни могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому ве­денню справи. Це були логографи та диктографи, най­більш видатні з них — такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона (640- 559 рр. до н.е.), афінського архонта (найвища посадова особа у Стародавній Греції),якого вважали одним із семи видатних грецьких мудреців. Він запровадив обов’язоккожного захищати свою справу в суді особисто, ніякі заміни не допускалися. Однаку багатьох випадках дотримання закону Солона було неможливим і тоді це правилодозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою,наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разізахисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції та Римі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким тсплачувався гонорар, що залишався у секреті, дозволялося суддями у виключних

випадках, коли особа не володіла мовою.

Значна частина ораторів відрізнялися багатослів’ям, вони не зупинялися у своїх висловлюваннях, які нерідко були різкими, образливими, брутальними, не обмежувалися оратори і у виразах щодо свідків протилежної сторони. Наприклад, як небезпідставно стверджував Є. В. Васьковський, промови, котрі виголошував знаменитий Демосфен, були б просто неможливі в судах у більш пізні часи.

Досить часто промови для обох сторін писали логографи — особи, які складалисудові промови (в Афінах з кінця V ст. до н.е.) від імені клієнта, з урахуванням йогохарактеру, освіченості, інших його рис, для його особистого (як сторони) виступу насуді. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше булипоряд з клієнтом, щоб за необхідності йому підказати, виправити його помилку.Нерідко клієнт після викладення обставин своєї справи просив заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Відомим є факт, що до цієї діяльності вдався й Демосфен, який розпочав свою кар’єру писанням логографій. Він, зокрема,

писав промови для осіб, які захищали самостійно свої інтереси в суді, написані ним промови виголошували ті, хто не володів мовою.

Адвокатура в Греції була переважно пов’язана з ораторським мистецтвом, що натой час було розвинуте принаймні більше ніж право. Таким чином красномовство, вумовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією, заміщало недостатність юридичних знань. Більш обізнаними у законодавстві були юрисконсульти, котрі складали правові документи, але особисто не виступали на суді; вони лише супроводжували ораторів на суд і повідомляли їм необхідні юридичні відомості. Підготовка до адвокатської професії зосереджувалась саме на занятті ораторським мистецтвом, яке було на першому місці, а не на вивченні законодавства. Аристотель наголошував: «Соромно не вміти захищатися словом». Погано говорити майже напевне означало програти справу.

Цицерон стверджував, що ораторське мистецтво розвивалось виключно в

Афінах. Визнавалося, що саме в Афінах були всі необхідні умови для появи

адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинуте громадське життя,

процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність провадження перед судом, який складався з народу, принцип змагальності.

Відомий оратор Греції Антифан (V ст. до н. е.) — першим присвятив себе

практиці та навчанню судового красномовства, але обмежувався професією логографа. Він найбільше виявляв свій талант у судових процесах про вбивства. Антифан першим застосував методику підготовки загальної побудови промови, що давало можливість наповнювати написану ним «канву» конкретними фактами і застосовувати її у будь-якій справі.

Найбільш відомим логографом був Лізій (V ст. до н. е.), який поєднував

стриманість і виразність стилю Антифана, але пом’якшував його, прикрашаючи сучасною мовою. Ставши логографом Лізій змінив деякі прийоми красномовства, зокрема відмовився від штучної мовної естетики, та почав застосовувати мову просту і доступну кожному, зрікся імпровізацій, пристосовував свою мову до особистих рис кожного свого клієнта, намагався думати, відчувати, поводитися як той, і у такий спосіб вкладав природний зміст у промову свого клієнта, який завдяки цьому виглядав більш природно і справляв належне враження на суддів.

Ісей (поч. ІV ст. до н. е.) — логограф і юрисконсульт. На відміну від багатьох вінбув відомим юристом в Афінах, вчителем Демосфена. Характерним для Ісея булопостійне старання якнайкраще захистити інтереси клієнта. Особливих успіхів віндосяг у веденні процесів про спадкування.

Демосфен (384-322 рр. до н. е.) — грецький оратор і політик, один з найвидатніших представників грецької риторики. Залишившись в дитинстві

Без батька, він був вимушений відстоювати свої права в суді, а отже, навчався красномовству у Ісея. Двадцятирічною молодою людиною він виграв у суді процес щодо повернення йому батьківського майна. Ставши логографом, він складав не тільки судові промови, а й політичні. Багато працював над дикцією під керівництвом актора Сатира. Демосфен очолив антимакедонську партію і в своїх політичних промовах попереджав афінян про те, що політика Філіпа є загарбницькою, і закликав греків захищати свободу. Визнанням заслуг Демосфена у політичній діяльності було нагородження його золотим вінком. Однак, деякі відомі діячі того часу виступили проти цього. Демосфен їм відповів відомою промовою «Про вінок», в якій фактично розповів про своє життя і діяльність на благо держави. Через переслідування він покінчив життя самогубством у храмі Посейдона на острові Калавра. Збереглася 61 політична і судова промова Демосфена. Зокрема, в Олінфійських промовах він виступав проти бездіяльності Афін, яким загрожувало вторгнення Філіпа, виступав за проведення податкових реформ і спрямування коштів на посилення армії і флоту. У своїх відомих «Філіпіках» Демосфен закликав греків боротися за свободу і майбутнє країни. Промови Демосфена відрізнялися логікою, виразністю, емоційністю. Цицерон і Квінтіліан вважали його найвизначнішим грецьким оратором.

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвинувач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували ко­роткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її частину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. По­ширеним видом захисту у кримінальному процесі Старо­давньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного. О.Д. Свято­цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ора­торства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства.