18. Система політичної влади

Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У "Повісті минулих літ" Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з'їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з'їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали "одноголосно" шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного пара-конституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище — одна з особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у Давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.

19. Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.

Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.

У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава.

Данило (Романович) Галицький (1201-1264) – князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.

Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати усі Волинські землі, а в 1238 р.Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.

У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.

У 1264 р. Данило Романович помер.

Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

20. Роман II Мстиславич, син великого київського князя Мстислава II та Аґнеси, дочки польського князя Болеслава III Кривоустого. 1168–1169 рр. правив у Новгородському князівстві. Після смерті Мстислава II Ізяславовича волинські землі були поділені між його синами: Роман Мстиславич одержав Володимир-Волинський, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Невдовзі, завдяки своїм особистим якостям, Роману Мстиславичу вдалося добитися домінуючого впливу в усіх волинських землях. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів — Володимира, сина Ярослава I Осмомисла, приєднав Галичину до Волині (1199), створивши Галицько-Волинську державу. Здібний політик і добрий полководець, жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. У двох походах 1201—1202 і 1203—1204 pp. його війська розбили половців та визволили чимало бранців. Вершиною його успіхів було взяття Києва та включення його у сферу своїх впливів. У зовнішній політиці Роман Мстиславович підтримував тісний союз із Візантією та Угорщиною, мав тісні зв'язки з Римським Папою Інокентієм ІІІ, перемагав неспокійних сусідів — половців і литовських племена, втрутився в справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію-Анну був споріднений з імператором Священої римської імперії Філіпом Швабським, який був одружений з сестрою Єфросинії — Іриною Ангеліною.

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

1204 року Папа Римський вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирівського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя. В поході проти поляків він загинув.

Роман загинув 19 червня 1205 року у битві під Завихостом. Був тимчасово похований у руській церкві святого Якова на передмісті Сандомира. Після його смерті Галицько-Волинське князівство до 1238 року припинило своє існування як єдина держава.

Сучасний Р. М. літописець, оцінюючи його заслуги у справі з'єднання більшості руських земель, називає його «самодержцем усієї Руси»[2].

21. Після смерті Романа Мстиславовича його вдова Ганна, «княгиня Романова», залишилася з двома малолітніми синами: Василькові було два роки, Данилові - чотири. Галицькі бояри вигнали їх з Галичини. Волинські бояри підтримали княгиню і княжичів. Згодом родина жила у Польщі, Данило виховувався при дворі угорського короля.А в Галицькій землі у різні роки правили новгородські, сіверські, чернігівські, белзькі князі, угорські королевичі. На короткий час навіть боярин Володислав Кормильчич захопив престол і проголосив себе князем, що було нечуваним зухвальством на той час.

Досягнувши повноліття, брати спочатку утвердилися на Волині й розпочали тривалу боротьбу за батьківську спадщину в Галичині. Кілька разів Данило захоплював Галич, але втриматися там не вдавалося. Лише у 1238 році, вигнавши звідти чернігівських князів, він знову об'єднав два князівства в одну державу. Літописець зазначає, що жителі Галича «кинулися до нього, як діти до батька, як бджоли до матки, як спраглий до джерела. Прийнявши стіл свого батька, відсвяткував перемогу і поставив свій прапор на Німецьких воротах».

Столицю держави князь переніс у місто Холм (тепер у складі Польщі). Волинською частиною держави правив Данилів брат Василько.Укріпившись у Галичині, Данило відразу ж починає відновлювати окраїнні кордони держави батька. Скориставшись внутрішніми чварами в князівстві,німецькі лицарі-хрестоносці захопили західноруську землю Підляшшя. У 1238 р. під Дорогичином війська Данила зустрілися з хрестоносцямиу кривавій січі. Ворог був розгромлений вщент, магістр лицарів взятий у полон. Залишки хрестоносців рятувалися втечею з поля бою. Воєнні й дипломатичні успіхи піднесли авторитет Данила Галицького як визначного державного діяча, полководця та дипломата. У 1239 р. Данило приєднав Київське князівство, посадивши там намісником воєводу Дмитра, якому довелося керувати обороною міста від орд Батия. Таким чином, Данило підтвердив свою зверхність над більшою частиною України. Літописець з гордістю пише, що Данило «завоював Бересттій і всю Україну», тобто всю Південно-Західну Русь, яка прибрала назву «Україна».На кінець 30-х pp. XIII ст. кордони Галицько-Волинського князівства сягали від Закарпаття до Дніпра і від Бересття до Чорного моря. Князь сприяв розвитку ремесла, торгівлі, засновував нові міста - Холм, Львів, названий на честь сина Лева. Всього у Галичині в цей час налічувалося кілька десятків міст.Укріпленню та зміцненню відновленої держави завадила монголо-татарська навала. Вперше Данило Романович зіткнувся з ордами в битві на річці Калка у 1223 році. Тому, передбачаючи нове нашестя, князь будував і укріплював замки, міста і фортеці в Галичині й на Волині. I коли у 1241 р. Батий рушив на Волинь, йому не вдалося взяти деяких із цих укріплень. Данило не дав татарам зовсім знищити свою державу. Галицько-Волинська земля зазнала меншого спустошення і руйнування, ніж інші землі Русі. Після відходу орди Данило відновив зруйновані укріплення, збудував нові і не визнав владу золотоординського хана. Він поповнив державну казну, запрошуючи купців і ремісників з Німеччини, Угорщини, Польщі, із зруйнованих руських міст.Скрутним становищем, що створило у державі нашестя Батия, вирішили скористатися західні та північні сусіди - угорці, поляки, литовці. Провівши реформу, створивши регулярну піхоту і важко озброєну кінноту, Данило переходить у наступ. Він здійснює успішний похід проти литовців. У 1243 р. на деякий час приєднує Люблін і Люблінську землю.17 серпня 1245 р. під містом Ярославом Данило Галицький вщент розгромив об’єднане польсько-угорське військо, яке йшло на загарбання Галичини. Ця блискуча перемога князя - відважного полководця, який особисто брав участь у бою, - мала велике історичне значення. Вона зупинила надовго агресивні заміри Польщі та Угорщини щодо Галичини. Угорський король встановив дружні взаємини з Данилом, видавши за Лева Даниловича доньку. Перемога піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської землі як могутньої східноєвропейської держави.

Та найскладнішими були стосунки із Золотою Ордою. Данило не визнавав її влади. Лише 1246 р. під загрозою воєнного вторгнення князь поїхав у Сарай-Бату. В Орді він пробув 25 днів, і хан дав ярлик на княжіння, «доручив йому землю його.Повернувшись, Данило Галицький почав створювати антимонгольську коаліцію європейських держав. Він підписує союз з недавніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Укладає угоду з володимиро-суздальським князем. Данило веде переговори з римським папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти Орди. Як організатору коаліції, папа надає Данилу королівський титул. У 1253 р. в Дорогочині Данило Галицький був увінчаний королівською короною.

Проте союзники не подали князю реальної допомоги, коли прийшла біда. У 1254-1257 pp. Данилу самотужки довелося воювати з численним військом золотоординського темника Куремси, завдаючи йому відчутних поразок. Тоді в Золотій Орді вирішили покарати непокірного князя. У 1258 р. до Галицько-Волинського князівства вдерлися полчища ханського намісника Бурундая. He маючи підтримки від союзників, Данило прийняв вимоги ординців. Зруйнував найбільші фортеці у Луцьку, Львові, Володимирі та інших містах, крім Холма. А також визнав себе васалом Золотої Орди і взяв зобов'язання брати участь у військових походах ханів.

Данило Романович не зміг здобути повної незалежності Галицько-Волинській державі. Але й Орда не змогла цілком її підкорити й убити чи усунути князя, як робили це в інших руських землях.

Решту років життя князь витратив на внутрішні державні справи. Він замінив багатьох бояр, обмежив залежність від них селян і ремісників, заохочував купців, займався родинними справами. Останні місяці він тяжко хворів, майже осліп. Помер він ще не зовсім старим у 1264 р. в місті Холмі. Оцінюючи його діяльність, сучасник-літописець записав: «Король Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі і церкви поставив, і оздобив їх різними прикрасами. I братолюбством він світився, був із братом своїм, Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні ».

22. Василько Романович (*1203 — †1269) — король Русі, князь Володимирський, син волинсько-галицького князя Романа II Мстиславича від його другої дружини Анни. В листі Папи Римського до Данила I Романовича від 26 серпня 1247 року названий «королем Володимира».

Після смерті батька (1205) Василько Романович разом з матір'ю і старшим братом Данилом, рятуючись від міжусобних чвар, втекли до Польщі. Скориставшись з міжусобної боротьби, польський король Лешко I Білий і угорський король Андрій II почали інтервенцію на Галицько-Волинську Русь.

В 1207 році Василько був обраний князем у Бересті; в тому ж році при підтримці Краківського князя Лешка I Білого отримав від Олександра Всеволодовича Белзьке князівство, поступившись останньому містами Угровеськ, Верещин, Столп'є і Комов. В 1215 році при підтримці Лешка Білого Данило Романович і Василько Романович повернули собі Володимирське князівство.

В 1227 році Данило Романович з Васильком провів похід на Луцьк проти Ярослава Ігоревича, який закінчився здачею міста і полоном Ярослава Ігоревича. Після походу Василько Романович розширив свої володіння, отримавши від брата Луцьк і Пересопницю.

26 березня 1228 року Данило I Романович разом з Васильком провів успішний похід на Чорторийськ, в якому князювали ворожі Данилу пінські князі. Похід закінчився взяттям міста і полоном пінських князів. В 1228 році під час облоги Кам'янця армією київсько-пинської коаліції Данило і Васильком разом із їх союзником Олександром Белзьким зробили стрімкий масований похід на Київ, який змусив київського та чернігівського князів зняти облогу і піти на примирення з Романовичами.

В 1229 році Данило й Василько допомогли Конраду I Мазовецькому у міжусобній війні і взяли участь у поході на Польщу і облозі Калиша.

В 1230 році Романовичі об'єднали у своїх руках Волинь.

Наступні вісім років (1231–1238) вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями.

На чолі волинського полку взяв участь в 1245 році у Ярославській битві, в якій було розгромлено загони угорського та польського королів. В 1248 році, згідно з літопису, Василько Романович відбив грабіжницький набіг ятвягів, наздогнавши та розгромивши їх під Дрогочином. Було знищено 40 ятвязьких «князів». Після смерті у 1264 році Данила Романовича Галицького фактично правив усім Галицько-Волинським князівством.

23. ев I Дани́лович (бл. 1228 — бл. 1301) — князь перемишльський (1240 - 1269), князь белзький 1245 - 1269), князь галицько-волинський (1264–1269), король Русі (1269–1301), Великий князь Київський (1271-1301), син короля Данила I Галицького.

1247 (за ін. дан., 1251-1252) - для зміцнення союзу з Угорським королівством одружився з дочкою Бели IV — Констанцією.

1252 - допомагав батькові воювати з монголо-татарськими ордами на чолі з Куремсою.

Після смерті короля Данила I (1264) успадкував Перемиське князівство і Львів (місто назване на честь Лева I Даниловича), яке, згідно з хронікою Б. Зиморовича, іншими давніми документами, він заснував, спорудивши тут Високий замок, Низький замок, Княжий палац.

Бл. 1269 року — після смерті брата Шварна Даниловича успадкував Галицьке, Холмське, Белзьке, Дорогочинське князівства, а також королівський титул.

1272 - переніс столицю Руського королівства до Львова.

Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.

Після смерті краківського князя Болеслава V Сором'язливого (1279) в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава Мазовєцького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним.

Приєднав до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).

Після 1269 р., коли відбулась невдала спроба стати Великим князем Литовським замість брата Шварно Даниловича - Лев Данилович підтримував союзні стосунки з Золотою Ордою, в його підпорядкуванні знаходився й Київ, а сам він носив титул Великого князя Київського.

Основні військові дії Лева І Даниловаича[ред. • ред. код]

1244 р. – похід проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича і невдала битва на р.Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

1245 р. – участь у знаменитій битві під Ярославом, де Лев командував полком, який зіграв у цій битві одну з вирішальних ролей.

1249 р. – похід на Слонім в ході участі галицько-волинських військ в литовській усобиці на стороні Товтивила.

1253 р. – активна участь у чеському поході на підтримку брата Романа в ході війни за Австрійську спадщину.

1253-1254 рр., зима – похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

1254-1255 рр., зима – каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів’я Південного Бугу.

1255-1256 рр., зима – похід до Новогрудка на допомогу братові Романові та війна з ятвягами.

1258 р. – оборона східних кордонів проти ординців.

1269 р. – невдала спроба оволодіти Литовським престолом.

1272-1273 рр. – участь у польській міжусобиці на стороні свояка Болеслава V Сором’язливого, походи на ятвягів.

1275 р. – похід з ординцями на Литву у відповідь на здобуття великим литовським князем Тройденом Дорогочина.

1276 р. – похід на Слонім.

1277 р. – похід з ординцями на Литву.

1279 р. – війна за Польську спадщину по бездітній смерті Болеслава V Сором’язливого, одруженого з Кунегундою Угорською - сестрою його дружини Констанції.

1280 р. – похід на Польщу з ординцями.

1281 р. – приєднання жупи Берег та інших володінь на Закарпатті.

1282 р. – похід з Ногаєм в Угорщину.

1285 р. – похід з ординцями в Угорщину, війна проти Польщі в союзі з Литвою.

1287 р.- похід з ординцями у Польщу.

1289 р. – участь у польській усобиці.

1290 р. – участь у польсько-чеській війні, зустріч з чеським королем в Опаві.

1292 р. – приєднання Люблінської землі.

1299 р. – зустріч в Брно з королем Вацлавом ІІ - онуком двоюрідного брата, князя Ростислава IV Михайловича.

Докладав багато зусиль по створенню Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича.

За легендою, похований у Онуфріївському монастирському храмі, що у с. Лаврів (Старосамбірський район, Львівська область)

25. Ю́рій I Льво́вич (1252 чи 57) — 18 березня 1308) — князь Белзький (1264–1301), князь Галицько-волинський (1301–1308), Король Руський, син Льва I Даниловича і Костанції Угорської.

Спочатку князював на Холмщині і Підляшші, після смерті батька в 1301 році об'єднав всі землі Галицько-Волинського королівства зі столицею у Володимирі та успадкував від нього королівський титул.

За володарювання Юрія I Львовича Польща відвоювала у Руського королівства Люблінську землю у 1302 році, а Угорщина — частину Закарпаття. Проте в стані миру Галицько-Волинська держава зазнала розквіту і економічного добробуту. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Зокрема Юрій I Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з Ефимією, сестрою Владислава I Локетка. Його заходами засновано в 1303 році Галицьку митрополію, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська.

По смерті Юрія Львовича закінчився розквіт Галицько-Волинського королівства.

Юрій I Львович був одруженим двічі. Першою його дружиною була Ксенія(?), донька князя Ярослава III Тверського, яка померла у 1286 році. Від цього шлюбу був син:

Михайло (1283 — бл. 1286)

Другий раз Юрій одружився на княжні Ефимії (?—1308), доньки Казимира I Куявського. Четверо дітей:

Андрій II (пом. 1323), князь Волинський і король Галицький (1308–1323)

Лев II (пом. 1323), князь Луцький, король Галицький (разом з Андрієм) (1308–1323)

Марія (пом. 1341), княжна Галицько-Львівська, одружена на мазовецькому князі Тройдені I

Анастасія (пом. бл. 1364), дружина князя Олександра II Тверського.

Сини Юрія, Андрій і Лев II дістали його спадщину. Невідомо, як вони правили: чи спільно, чи поділили її. У всякому разі в грамотах вони іменували себе “князями всієї Руси”.

У зовнішній політиці вони спиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, що їх видали вони торунським і краківським купцям. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі.

Очевидно, вони вели боротьбу з татарами, і, можливо, обидва загинули в тій боротьбі. На це вказує лист Владислава Локетка до папи, в якому він називає братів “останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу”. Становище їх в політичному світі мусіло бути дуже поважне, коли вони могли удержати довший час закарпатські здобутки Льва І і в Угорщині знайшлася партія вельмож, яка поставила одного з них кандидатом на угорський престол супроти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті.

Очевидно, дітей вони не мали, і династія Данила урвалася. Можливо, деякий час не було князя, хоч, звичайно, претендентів не бракувало. Неясно, чому в 1324-1325 роках Генрих Глоговський (на Шлезьку) та його брат Ян титулували себе князями Галичини та Лодомерії, і ці титули визнавав папа. Але цікаво, що серед претендентів не було “великоруських князів”, що свідчить про відокремлення Галичини.

У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, - сина Мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Льва, - який прийняв православ'я і ім'я Юрій.

27. Сини Юрія, Андрій і Лев II дістали його спадщину. Невідомо, як вони правили: чи спільно, чи поділили її. У всякому разі в грамотах вони іменували себе “князями всієї Руси”.

У зовнішній політиці вони спиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, що їх видали вони торунським і краківським купцям. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі.

Очевидно, вони вели боротьбу з татарами, і, можливо, обидва загинули в тій боротьбі. На це вказує лист Владислава Локетка до папи, в якому він називає братів “останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу”. Становище їх в політичному світі мусіло бути дуже поважне, коли вони могли удержати довший час закарпатські здобутки Льва І і в Угорщині знайшлася партія вельмож, яка поставила одного з них кандидатом на угорський престол супроти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті.

Очевидно, дітей вони не мали, і династія Данила урвалася. Можливо, деякий час не було князя, хоч, звичайно, претендентів не бракувало. Неясно, чому в 1324-1325 роках Генрих Глоговський (на Шлезьку) та його брат Ян титулували себе князями Галичини та Лодомерії, і ці титули визнавав папа. Але цікаво, що серед претендентів не було “великоруських князів”, що свідчить про відокремлення Галичини.

У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, - сина Мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Льва, - який прийняв православ'я і ім'я Юрій.

30. В зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка тоді об'єдналася, відносини були ворожі. Року 1337 Юрій, разом з татарами, намагався привернути Люблин, але не мав успіху.

З Литвою Юрій мав дружні стосунки, які скріплено в 1331 р. шлюбом його з дочкою князя Гедиміна, Євфимією (Офкою). Продовжуючи політику Данила, Юрій протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Зберігся його привілей місту Сяноку на німецьке право року 1339, - перший привілей такого роду. В ньому він дає війтівство своєму “слузі” Барткові з Сандомиру із правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією й іншими вигодами. Вся грамота складена за зразком надань Магдебурзького права. Міщан цієї громади на 15 років звільняється від податків, а осадниками її названо: “німців, поляків, угрів та русинів”. Свідками на цій грамоті підписалися два війти німецького права з Бохні і “Варсов” (?) та ще один або два німці. Це цілком природно, якщо йшлося про Магдебурзьке право.

Грамоти 1334 та 1335 років, крім підпису Юрія-Болеслава, мають підписи єпископа й бояр, серед них - Дмитра Дедька. Поруч княжої печатки, що її вживав Юрій І, висять печатки бояр. Себе князь називає “з Божої ласки прирожденний князь”.

Не зважаючи на все, - обрання боярами, участь їх у правлінні, - проти Юрія-Болеслава діяла міцна боярська група. Йому закидали протегування чужинцям, сприяння німецькій колонізації, - хоч в цьому відношенні він мав попередників Василька та Володимира, - і те, що він нібито хотів повернути на католицтво. 1340 року його отруєно. Тоді ж почали побивати його прихильників та чужинців по всій землі.

Загибель Юрія ІІ Болеслава була великою трагедією для України. Це була доба, коли два сусіди України вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казіміра Великого та Угорщина - під проводом Карла-Роберта.

Замість того, щоб протистояти цим оновленим міцним державам, українці “збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди”, - так стисло, але яскраво характеризував ситуацію, яка утворилася в Україні в 1340 році, С. Томашівський.