29. Політичний устрій Великого князівства Литовського

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Великий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир тривалий час вимушений був перебувати в Польщі, не маючи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем. Так Пани-Рада стала "вищим урядом країни". Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згідно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, урядовці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 p.). Наприкінці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну активність шляхти, яка намагалася впливати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї інституції як державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

До середини XV ст. значне місце в системі управління державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (староства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

— в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

31.Магдебурзьким правом називають один з різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі, починаючи з XIV ст. Його назва походить від назви міста Магдебург в Саксонії, яке у 1188 р. отримало від власника - архієпископа Віхмана - право на самоврядування.В Україні першими одержали право самоврядування закарпатські міста, які входили до Угорського королівства (Хуст, Тячів, Вишкове). 1339 р. його одержав Санок, a 1356 p. - Львів. До середини XVII ст. його мала більшість великих міст України. В них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Тому його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела: а) праці юристів М. Яскера, П. Щербичата Б. Гроїцького щодо пристосування саксонських правових норм до польських; б) українське звичаєве право; в) правові норми Литовських статутів.Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) і лави (судового органу). Війт (солтис) вважався найвищим міським урядовцем. Міщани, які жили на магдебурзькому праві, вважалися вільними, мали право власності у місті, платили податки у міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких потрапляли у міський бюджет.Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Процес в них мав усний, гласний та змагальний характер. Кримінальні - лише лава, a процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (за потреби). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство у містах велося польською або латинською мовою.Отже, хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відіграло прогресивну роль у розвитку правової системи України і позитивно вплинуло на тодішнє суспільне та економічне життя.

8.Рюрик (? -879) - Одна з найбільш загадкових постатей в давньоруської історії, легендарний норманський (варязький) конунг (ватажок дружини), за переказами, покликаний на Русь древніми слов'янськими (новгородськими словенцями) і угро-фінськими племенами (кривичами, чуддю і вессю ). Засновник династії Рюриковичів - династії руських князів, а потім і царів, що правила з кінця IX по XVI століття. Рюрик, керівник варязького племені "рос" або "русь", був покликаний ільменськими слов'янами на князювання до Новгорода. Під час правління Рюрика до земель слов'ян були приєднані землі племен меря, весь і муром . Згідно з літописом, Рюрик був одружений з княжною Урманской Ефанде і мав сина Ігоря. За неперевіреними джерелами кінця XVI - початку XVII століття, Рюрик помер у Кореле в 879 році, передавши правління державою і малолітнього сина Ігоря своєму далекому родичу Олегу.

Запрошений новгородськими старійшинами для припинення внутрішньоміських усобиць разом з братами Синеус і Трувор, він одружився у Новгороді на знатної Новгородці Ефанде (Едвінде), від якої мав сина Ігоря та двох дочок. Брати Рюрика - Синеус і Трувор - з'явилися в місто разом з ним, і після їх смерті Рюрик приєднав до Новгороду вотчину Сінеуса Білоозеро (населену чуддю і вессю) і вотчину Трувора Ізборськ (місто кривичів), після чого оголосив Новгород столицею всієї Руської землі в 864 .

В Київ пішли і дружинники Рюрика на ім'я Аскольд і Дір, що зуміли захопити владу в Києві близько 866. спочатку виникло дві держави: північна і південна Русь, і в обох на чолі стояли варяги.

Так чи інакше, але керуючи Новгородом, Рюрик поширив свій вплив на північ і схід від міста, приєднав до себе землі племен меря, весь, муром і тим розширив Новгородське князівство від Волхова до гирла Оки.

9 .Олег

Внутрішньополітичні заходи

• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах,• Установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель • Залучив війська підкорених племен до спільних походів • Вів оборонне будівництво залог на кордонах • Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим

• Зовнішньополітичні заходи Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в'ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів • Підкорив північні неслов'янські племена — чудь і мерю • Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.) • Узяв в облогу Константинополь (907 р,), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що задовольнило

їхні торгові інтереси • Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря • Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Олег Віщий— напівлегендарний князь Київської Русі. Здобув владу не пізніше 882, загинув між 912 і 922. Олег, за свідченнями літописів, був опікуном малолітнього Ігора в Новгороді, захопив Київ, убивши Аскольда і Діра, що започаткувало історію Київської Русі. З Києва Олег вів війни з хозарами, ходив у походи на Візантію. Вся політика Олега була орієнтована на захист економічних інтересів. Скорочення східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху загрожували обірвати процвітання Новгороду, перетворити її на другорядний лісовий край. Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. 882 Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. При взятті Києва він убив київського князя Аскольда. 883 Олег змусив платити данину древлян, у 884–885 — сіверян, 885 вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Його перший морський похід історія зафіксувала в 905–910. Спочатку похід Олега складався досить успішно. встигла захопити кілька міст на каспійському узбережжі, але об'єднані війська намісника Табаристану Абуль-Абаса та начальника міста Сарі розбили дружину Олега, а частину його воїнів поневолили.

Наступного року Олег повторив похід на Каспій. 910 руси захопили Сарі. Але під Гілянами князь знову зазнав невдачі і надалі переніс напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату.

Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією 911.

907р. руська дружина на чолі з князем Олегом вирушила в похід на Константинополь. Русичі оточили місто і перетягнули волоком човни суходолом в затоку, оминувши натягнутий ланцюг. Побачивши неможливість чинити опір русам, місто здалось, і князь Олег у знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста. Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Однак угоду про пільги для руських купців з візантійцями вдалося підписати лише 911, коли пригрозили другим походом проти Константинополя.

У першому договорі Олега говориться про утримання двору русинів у Царгороді та забезпечення їхніх кораблів при поверненні на Русь. У другому договорі Олега цікавими є пункти про кораблі, які зазнали лиха в морі. Коли ж було неможливим доставити корабель до порту його призначення то греки і русини взаємно зобов'язувалися вантаж продати, а гроші відіслати власнику корабля.

Таким чином укладені Олегом договори з Візантією започаткували руське (давньоукраїнське) морське право.

10. Ігор Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою • Організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега

• Намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем

Малом) зовн. пол. • Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг • Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство • Здійснив два військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра)• Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.) • Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)

Ігор Рюрикович (Ігор I Старий, * не пізніше 879 — † 945) — Великий Князь Київський (912–945). За деякими даними основоположник київської династії князів, що їх пізніше назвали Рюриковичами.

Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники — візантійські хроністи Симеон Логотет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми розповідями 941 року князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найімовірнішою вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русів. Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царград) у 941 та 943 роках.Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русичів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русичів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був «ясний вогонь», якого не мали русичі. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом. Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русичів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову зазнав відчутної поразки. Греки своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що нагадувала напалм і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки — «Батьківщини русів». Весь перехід до Керчі русичі відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів. Полонених русичів греки привезли до Царгорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови.

У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було обумовлено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.

Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових дій князя Ігоря I. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русичів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русичі, діставшись берегом до Дербента, завантажились на кораблі і з моря увійшли в гирло ріки Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху).

Розбивши мусульманські війська, князь Ігор I зайняв столицю Карабаху — велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через півроку епідемія дизентерії у війську, викликана надмірним вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, «попливла назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу».

Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців тощо, завершився укладанням вигіднішої угоди з Візантією, яка значно розширила торговельні можливості слов'ян у Візантії.

Рюриковичі

Династія Рюриковичів (додаток 2) та державність на Русі - нероздільні, по суті, поняття. Що б не говорили про коріння цієї династії, про причини її появи, про те, наскільки вона була чужорідних або, навпаки, органічна для східнослов'янських племен, факт залишається фактом: саме Рюриковичі стояли біля витоків Російської держави. Будь-який європейський королівський двір вважав за честь поріднитися з Рюриковичами, які, між тим, ні королями, ні царями себе не називали.

Рюриковичами історики називають першу династію російських князів і царів. Прізвища у них не було, а назва династія отримала по імені її легендарного засновника - новгородського князя Рюрика, який помер в 879 році. Однак більш достовірним історичним особою, а значить, і родоначальником династії є Великий князь київський Ігор, якого літопис вважає сином Рюрика.

Династія Рюриковичів стояла на чолі Руської держави понад 700 років. Рюриковичі правили Київською Руссю, а потім, коли вона в XII столітті розпалася, - великими і дрібними російськими князівствами. І після об'єднання всіх руських земель навколо Москви на чолі держави встали Великі князі московські з Роду Рюриковичів. Нащадки колишніх Удільних князів втратили свої володіння і склали вищий російської аристократії, однак титул "князь" вони при цьому зберегли.

У 1547 році Великий князь московський прийняв титул "царя Всієї Русі". Останнім представником династії Рюриковичів російською престолі був цар Федір Іоаннович, померлий бездітним в 1598 році. Але це не означає, що на цьому закінчився і рід Рюриковичів. Припинилася лише його наймолодша - московська - гілка. А ось чоловіче потомство інших Рюриковичів (колишніх удільних князів) до того часу набула вже й прізвища: Барятинські, Волконські, Горчакова, Долгорукова, Оболенський, Одоєвського, Рєпніни, ШуйсьКі, Щербатові та інші.

Всіх Рюриковичів, які правили Руссю, запам'ятати дуже складно - їх було надто багато. Але знати хоча б найбільш відомих необхідно. Серед Рюриковичів найбільш великими державними діячами були Великі князі Володимир Святий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо, Олександр Невський, Іван Калита.

11. Ольга (945–964) бл.890, — † 24 липня 969) — дружина князя Ігоря I, київська княгиня, канонізована Православною Церквою. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 року над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним. Там же в ніч з 17 на 18 жовтня 957 року прийняла християнство[2], але не змогла зробити його державною релігією. Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря I). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в бані; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід на землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.

Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання : «Чи може дочка одружуватись з батьком?». Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до німецького короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия»[11]. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава I, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм. Хоча він був язичником і руйнував християнські храми.

12. Святослав Ігорович (пом. 972) - син князя Ігоря Старого і княгині Ольги, російський полководець, великий князь київський з 964 р.

Перший раз ім'я Святослава згадується в літописі під 945 р. Ще дитиною він взяв участь в своєму першому бою. Було це в той раз, коли княгиня Ольга разом з дружиною відправилася на війну з древлянами, щоб помститися за вбитого чоловіка, князя Ігоря. Попереду київської дружини на коні сидів Святослав. І коли зійшлися обидва війська - київське і древлянське, то Святослав кинув спис у бік древлян. Святослав був зовсім маленьким, тому спис відлетіло недалеко - пролетіло між вух коня і ударило коня в ногу. Але київські воєводи сказали: «Князь уже почав, підемо, дружино, за князем». Такий був давній звичай русів - тільки князь міг почати битву. І неважливо, в якому віці перебував князь.

Князь Святослав Ігорович з дитинства виховувався як воїн. Вихователем, наставником Святослава був варяг Асмуд, що вчив юного вихованця бути першим і в бою, і на полюванні, міцно триматися в сідлі, управляти турою, плавати, ховатися від ворожих очей і в лісі, і в степу. Полководницькому мистецтву навчав Святослава інший варяг - головний київський воєвода Свенелд. Князь Святослав. Похід проти Хозарського каганату. Святослав, син Ігоря та Ольги, посів київський престол досить пізно — у 964 р., у віці близько 30 років. Недовге князювання Святослава було періодом майже безперервних битв і воєнних походів.

Князь Святослав (бл. 931—972) уславився, перш за все, як відважний воїн і талановитий полководець. Ставши самостійним правителем, Святослав здійснив декілька походів із метою зміцнення Київської Русі й примусив сусідні держави рахуватися з її інтересами. Нестор-літописець із великою любов’ю розповідав про князя, порівнюючи його за хоробрість із гепардом. Войовничість Святослава відповідала духу епохи, коли середньовічні правителі силою зброї формували території своїх держав. За роки свого порівняно нетривалого правління він пройшов походами від Середнього Поволжя до Каспію й далі Північним Кавказом і Причорномор’ям до візантійських володінь на Балканах, подолавши щонайменше 8000—8500 км.

На відміну від Ольги Святослав був язичником. Намовляння матері охреститися категорично відкидав, пояснюючи це тим, що з цього буде сміятися вся князівська дружина.

У 964—966 рр. Святослав розгорнув боротьбу проти Хозарського каганату. Він підкорив східнослов’янський племінний союз в’ятичів, який мешкав на річці Ока і сплачував данину хозарам. Святослав також звільнив від залежності хозарам і примусив сплачувати данину Києву неслов’янські племена мерю, мурому, мещеру, черемисів, мордву, буртасів і волзьких булгар. Після цього війська князя спустилися Волгою до її гирла, де розташовувався центр Хозарського каганату і, завдавши поразки хозарам, оволоділи їхньою столицею містом Ітиль. Він також підкорив і обклав даниною племена аланів, або ясів (предків осетин), і адигів, або касогів (предків адигейців і черкесів), приєднав місто Таматарха на Таманському півострові (дістало нову назву — Тмутаракань) і хозарську фортецю Саркел (дістала назву Біла Вежа).

Документи розповідають

У рік 964. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїнів збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, як пардус (гепард), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: «Хочу на вас іти».

І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов в’ятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм».

У рік 965. Рушив Святослав на хозар. Почувши ж про це, хозари вийшли насупроти з князем своїм... і зступилися війська битися, і сталася битва межи ними, і одолів Святослав хозар і город їхній столицю Ітиль, і город Білу Вежу взяв, і ясів переміг він, і касочів, і прийшов до Києва.

У рік 966. Переміг Святослав в’ятичів і данину на них наклав.

13. Володимир Святославич,958 — † 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (970–977,978 -988), великий князь Київський (978 або 980-1015). Наймолодший та незаконнонароджений син Святослава Хороброго, великого князя Київського, та його коханки — ключниці його матері княгині Ольги Малуші. 988-го року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир . Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого — Ярополка. За походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші), дочки Малка Любечанина, із роду якого вийшло багато відомих політичних діячів.

Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, 977 р. Ярополк вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, де, розправившись з місцевим князем Рогволодом, примусово одружився із його дочкою Рогнедою. Після цього він пішов із військом на Київ. Ярополк зачинився у стольному граді, потім злякався і втік до невеличкої фортеці Родні, де був убитий варягами, що служили Володимирові.

Зійшовши на київський престол 980 р. i зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980—1015 рр.) започаткував нову добу в icтоpiї Київської Pyci.

Насамперед він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов’янських племен — хорватів i дулібів (981 р.), радимичів i в’ятичів (981—984 рр.). Влада племінних князів і вождів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім округів, які, у свою чергу, ділилися на волості. На чолі округів стояли намісники князя (його сини або довірені люди з числа старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили суд від княжого імені. Їм підпорядковувалися урядовці у волостях.

Важливі зміни відбулися й у військовій справі: Володимир відмовився від опори на племінні військові формування. Він роздавав земельні уділи вихідцям з інших, часто віддалених, земель, з правом пригнічення місцевого населення, зобов’язуючи їх нести військову службу і забезпечувати оборону держави.

Отже, за князювання Володимира процес територіального становлення Київської Pyci в основному вже завершився, окремішність місцевої племінної верхівки було остаточно зламано і почалося піднесення Русі як цілісного суспільства й держави. За площею Русь стала найбільшою державою в Європі.

Володимир почав карбувати власні монети, срібні й золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Так, тризуб з родового знака князів перетворився на державний символ.

Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Християнська віра з’явилася у причорноморських степах уже в перших століттях нової ери й скоро дійшла до Києва. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською і складала присягу в церкві Святого Іллі в Києві. До Володимира княжий престол вже обіймали князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополк.

На початку правління Володимир спробував зміцнити язичницьку віру. Було створено пантеон головних богів. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більше шанував Перуна, коваль — Сварога, купець — Велеса. Язичництво гальмувало суспільно-політичний і культурний розвиток.

Рішення Володимира прийняти християнську вipy літопис пов’язує з його одруженням з візантійською принцесою Ганною. 988 р. князь з військом узяв в облогу Корсунь (Херсонес) і зажадав від імператора Василя II, щоб той віддав йому в дружини свою сестру Ганну. Становище для імператора було безвихідним, і він погодився за умови, що Володимир прийме християнство. Так Володимир був хрещений у Корсуні. Повернувшись до Києва, він наказав знищити язичницьких ідолів. Статую Перуна прив’язали до кінського хвоста, стягли з гори та кинули в річку. Потім Володимир розпочав навернення киян до християнства. Священики, які прийшли із Царграда та Корсуня, хрестили жителів Києва в притоці Дніпра — річці Почайні. Дата хрещення киян залишається суперечливою. Але традиційно датою прийняття християнства на Русі вважається 988 рік.

Християнізація Pyci справила величезний вплив на економічне, соціально-політичне та культурне життя країни.

Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. У Києві на колишньому Перуновому горбі 988 р. було побудовано церкву Святого Василя, а протягом 989—996 рр. було збудовано монументальну кам’яну церкву Богородиці, на утримання якої князь призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Кам’яна архітектура, іконопис, фресковий живопис, церковний хоровий спів виникли на Pyci завдяки християнству. Через посередництво Візантії Русь прилучилася до традицій античного світу.

Ймовірно, Володимир не бажав мати занадто великий вплив Візантії, адже дві держави традиційно суперничали, й навіть хрещення Володимира відбувалося на тлі військового конфлікту між ними. У 989 р. Володимир завоював Корсунь і Русь установила церковні зв’язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Православні місіонери, болгари за походженням, Кирило та Мефодій, створили слов’янську абетку кирилицю та переклали слов’янською мовою богослужбові книги. Русь отримала слов’янську писемність, що сприяло поширенню освіти. У XII ст. почали з’являтися перші рукописні книги, переважно церковного змісту. Книги створювалися та переписувалися в монастирях, які перетворилися на культурні й наукові центри. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань.

Прийняття християнства зміцнило міжнародне становище Київської Pyci. Донедавна «варварська» держава на рівних увійшла до сім’ї європейських християнських народів. Свідченням цього були численні династичні шлюби, укладені київськими князями в XI ст. з королівськими династіями Західної Європи. Зв’язок з Європою зумовив стрімкий історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Pyci. Однак хрещення за візантійським зразком обумовило майбутні конфлікти з сусідами-католиками.

Навряд чи було б правильно вважати християнство винятковим чинником появи всесвітньо відомих досягнень культури Київської Русі, однак саме церква взяла на себе роль організатора цього процесу. Християнська церква принесла на руські землі свою сформовану протягом століть систему внутрішньої організації — церковну ієрархію, яка вплинула на формування феодальної державної ієрархії Русі.

Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Значна частина істориків зауважує: вибір православ’я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. Імператор, як наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік XII ст., є для церкви «вищим господарем і охоронцем віри».

Християнська мораль вплинула на формування руського писаного права, що проявилося в пом’якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.

Хрещення Володимиром Русі не було єдиномиттєвим актом. Християнство входило у свідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів слов’ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов’янських народів, сприяло формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу

14. Ярослав Мудрий (бл. 978-1054), державний діяч Київської Русі, великий князь Київський (з 1019)

Великий князь київський, син Володимира Святославича, святителя Київської Русі. Народився близько 978 року. У 988-му батько посадив його намісником у Ростові. По смерті у Новгороді брата, князя Вишеслава, став новгородським князем. 1014 року, прагнучи утвердити незалежність Новгорода від Києва, відмовився виплачувати батькові, щорічну данину, за що Володимир зібрався йти походом на Новгород, але перед цим помер 15 липня 1015 року. На престол у Києві сів Ярославів старший син Святополк, який, перебуваючи у Вишгороді, дізнавшись першим про смерть батька, вбив своїх братів Бориса, Гліба та Святослава і захопив владу. Після смерті батька Ярослав тривалий час веде боротьбу за київський стіл. 1019 року він переміг головного суперника, Святополка, прозваного в народі Окаянним, і став великим князем київським. Вів також боротьбу проти Мстислава Володимировича, внаслідок якої змушений був поступитися йому Чернігівщиною та деякими землями на схід від Дніпра. По смерті Мстислава 1036 року Ярослав зробився одноосібним володарем Руської землі. За час свого майже сорокарічного князювання доклав багато зусиль для централізації князівської влади навколо Києва та зміцнення держави. Здійснив ряд блискучих походів проти печенігів і назавжди відкинув їх від кордонів руських земель. На початку 1030-х років відвоював у Польщі червенські, тобто галицькі, міста і Белзьку волость, провів успішні походи проти ятвягів та литовців. Розбудував Київ, заклав величний храм святої Софії, а в ньому заснував бібліотеку та книгописню, розширив центр столиці, так зване місто Ярослава, де поставив величний князівський палац та потужні укріплення із Золотими воротами і церквою над ними. Значних зусиль докладав у поширенні і зміцненні християнства, 1039 року було засновано Київську митрополію. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, коли намітився конфлікт Ярослава з Візантією, що завершився морським походом руських дружин 1043 року на Царгород, Ярослав ставить у Києві першого руського митрополита негрецького походження — Іларіона, чим зміцнює незалежність Київської митрополії. З ім’ям Ярослава пов’язане створення найдавнішого літописного зведення 1037 року, збірника правових актів «Руська правда», спеціального Церковного статуту. У Софійському соборі в його часи виник гурток вчених книжників, що став своєрідною академією. Ярослав розбудував також Новгород та Полоцьк, де звів Софійські собори. У Чернігові спорудив Спасо-Преображенський собор. Під час конфлікту з візантійським імператором, намагаючись заручитися підтримкою західних та скандинавських країн, київський князь влаштував ряд династичних шлюбів з найбільшими королівськими домами Європи. Помер Ярослав Мудрий 20 лютого 1054 року на 76-му році життя, залишивши політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому було сформовано систему удільного врядування у Київській державі. Поховали князя у збудованому ним Софійському соборі, у мармуровому саркофазі, який стоїть там і нині.

З прийняттям християнства на давньоруських землях розпочався новий етап історичного, суспільного та культурного поступу. Внаслідок епохальних змін у житті країни значно зріс престиж Володимирової династії, яка тепер стала належати до кола християнських правителів і насамперед встановила тісні зв’язки з впливовим домом візантійських імператорів. Але по смерті Володимира спалахнула боротьба за великокнязівський престол між його синами, і лише 1036 року, коли помер останній конкурент, князь Мстислав, а на київському престолі утвердився князь Ярослав і став єдиновладним правителем Русі, в державі настав період миру, що дав можливість їй досягти вершин свого розквіту. Тривале князювання Ярослава принесло Русі могутність і бурхливий розвиток в усіх сферах політичного та культурного життя. Одночасно з великим будівництвом у Києві князь здійснив важливі заходи щодо зміцнення південних кордонів держави, збудував нові оборонні укріплені лінії на річці Росі, поставив там кілька городів, зокрема Юр’їв, а на Волзі — Ярослав. Він відвоював на заході червенські землі, захоплені поляками у період внутрішньої смути між руськими князями, підкорив прибалтійські племена, значно розширивши межі своїх володінь, і розгромив давніх і страшних ворогів Русі — печенігів. Завдяки Ярославові кордони давньоруської держави простяглися від Балтійського до Чорного морів та від річки Оки до Карпатських гір. Ярославові вдалося довершити велике діло, почате його батьком, Володимиром Великим: на сході Європи сформувалася велика слов’янська держава з могутньою армією, високим рівнем культури, широкими економічними та політичними зв’язками із світом. Ярослав більше за все полишив по собі пам’ять в історії як князь-будівничий Русі. Він, за висловом М.Костомарова, мав «справжню пристрасть до будов», про що свідчать як літописці, так і храми, що їх він збудував, і найкращий з-поміж них — Софійський собор у Києві, зведений на тому місці, де відбулася жорстока січа руських дружин з печенігами. Ярослав постійно вживав заходів щодо поширення і зміцнення християнства, оскільки розумів його величезне значення у зміцненні князівської влади та консолідації всіх руських земель. За нього, як каже літопис, «почала віра християнська множитися і ширитися». Руська православна церква з ініціатив князя запровадила спеціальний Церковний статут, яким визначався її правовий статус у системі державного управління. Ярослав вважав за необхідне домагатися більшої незалежності Київської митрополії від Константинополя і був ініціатором обрання київським митрополитом пресвітера церкви села Берестове на Печерську Іларіона, родом руського, а не грека, як було доти. Попередній митрополит, грецького походження, намагався використати в політичних інтересах Візантії формальну залежність руської церкви від Константинополя і цим поставив себе поза колом державних інтересів Ярослава. Велике значення для розвитку церкви та утвердження християнського світогляду в суспільстві мали еклезіястичні заходи Ярослава, який уперше запровадив канонізацію національних святих. Насамперед святим було проголошено його батька, Володимира, визнаного великим просвітником Русі, який навернув свою державу до християнства. Згодом канонізовано його синів — Бориса та Гліба, як мучеників, що загинули від руки Святополка Окаянного під час усобиці 1015 року. Канонізація викликала появу агіографічної, тобто житійної літератури, мета якої була теоретично обгрунтувати право кандидатів на роль святих і водночас ширити серед людності християнську мораль. Утверджуючи християнство, Ярослав досяг завдяки церкві значних успіхів у внутрішній політиці. Фундовані ним монастирі перетворювалися на осередки культури й освіти. У Софії Київській князь заснував першу на Русі бібліотеку та скрипторій — книгописню, де перекладалися на давньоруську мову грецькі тексти, переписувалися книги, привезені з Болгарії та Моравії, створювалися оригінальні лі-тературні твори різних жанрів, з’явилося перше так зване Найдавніше літописне зведення 1037 року. Особливо ж уславився великий київський князь будівництвом храмів. У Києві діяло за його правління 400 церков, і серед них собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Запрошені з Греції майстри прикрашають нові храми й палаци розписами та мозаїками, іконами, високомистецьким церковним начинням. Як свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софійського собору, за Ярослава процвітало музично-видовищне мистецтво. Продовжуючи справу свого батька, великого київського князя Володимира, у поширенні освіти, Ярослав засновував у містах школи, зокрема відомо, що у Новгороді він зібрав 300 дітей у старост і священиків і віддав їх «вчитися книгам». У роки правління князя Київська Русь підтримувала тісні контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, а з деякими з них, Францією, Норвегією, Польщею та Угорщиною, відносини було зміцнено династичними шлюбами, які самі по собі становили одну з граней тогочасної дипломатії й політики. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа; дочка Єлизавета була в шлюбі з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка, Анна, — з французьким королем Генріхом, третя, Анастасія, — з угорським королем Андрашем I. У 1043 році польський король Казимир одружується з сестрою Ярослава Марією. Усі ці династичні зв’язки вели, безумовно, до зростання становища великого князя київського, до збільшення його авторитету й міжнародної поваги. Київський двір за Ярослава став притулком, де шукали пристановища й захисту члени різних європейських династій, заскочені різними пригодами тогочасного бурхливого й сповненого небезпеки життя. Приміром, норвезький король Олаф, втративши престол, віднятий у нього датським королем Канутом Великим, знаходить притулок разом із сином у Києві. Коли 1016 року Канут Великий захопив Англію, королевичі Едвард і Етельред, сини страченого англійського короля Етельреда, переховуються в Ярославовому дворі. Активна дипломатична діяльність Ярослава Мудрого з країнами Заходу та Скандинавії мала на меті встановлення повної незалежності від Константинополя не лише в державних, а й у церковних справах, оскільки візантійський імператор та Константинопольський патріарх намагалися за будь-якої можливості чинити тиск на Руську державу, використовуючи для цього церкву. Поява митрополита-русича Іларіона та будівництво Святої Софії й Золотих воріт, було результатом суперництва дедалі міцніючої Київської держави з могутньою Візантійською імперією, котра тоді диктувала політику в усій Європі. Таким чином Київська Русь за часів Ярослава Мудрого посіла одне з центральних місць у системі європейських політичних взаємовідносин. Але найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони й прозвали його Мудрим, це законотворча діяльність як автора так званої Короткої редакції славнозвісної «Руської правди», або «Правди Ярослава», збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства. В ній існуючі на той час закони та звичаї не лише систематизувалися, а й пристосовувалися до нових реалій тогочасного життя й ставили Русь у ряд з передовими правовими європейськими країнами. Перед смертю Ярослав залишив політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому встановив принцип старшинства в межах родини, в розподілі земель і політичної влади між спадкоємцями, завдяки якому сподівався уникнути запеклих родинних чвар і міжусобної боротьби. І хоч певний час це нововведення давало позитивний результат, проте в майбутньому не змогло утримати Ярославових нащадків від ще запекліших сутичок за владу, що спричинили роздроблення і занепад Київської держави, зміцненню й утвердженню якої Ярослав віддавав так багато сил. Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода й знайшов вічний спочинок у київському храмі, збудованому ним самим в ім’я Святої Софії, премудрості Божої.

15. Після смерті Ярослава Мудрого його троє найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альта на Переяславщині (1068) та повстання киян незабаром у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято "Правду Ярославичів", що значно розширювала "Руську Правду", зокрема замінивши давню родову помсту грошовим штрафом. Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода посів київський престол, а Ізяслав змушений був утекти до Польщі, а далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод у 1078—1093 рр.

Наприкін. XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. До міжусобної боротьби почали залучати й сусідів, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке призводило до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження між князівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі й князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи на те, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів — Витичівського 1100 p., на Золотчі 1101 р. і Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, у результаті яких останні кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Ставши великим князем, він, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, зумів утримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином було відновлено політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на розбудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво обмежував сваволю місцевої адміністрації та лихварів, установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, лімітував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", у якому він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним'' погубити просту людину.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції.

Після смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125— 1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади. Мстислав успішно воював із Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час мала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя із західноєвропейськими королівськими дворами.

Однак Мстислав був останнім київським князем, якому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної, роздробленості та існування самостійних князівств.

16. Володимир Всеволодович Мономах (1053-19 квітня 1125) - великий князь смоленський (1073-1078), чернігівський (1078-1094) переяславський (1094-1113 ), київський (1113-1125), державний діяч, воєначальник, письменник, мислитель.Ставши великим князем, Володимир Мономах виявив неабиякі здібності дипломата, докладаючи зусиль до відновлення державної єдності й могутності Русі. Його владі підкорилася більшість удільних князів - мінський, волинський, турово-пінський. 3 відносно самостійними князями Чернігово-Сіверської, Галицької і Полоцької земель він встановив добрі стосунки. Його владу визнали Новгород і Смоленськ. У багатьох землях, навіть у містах Дунайського Пониззя, він мав своїх посадників. На деякий час Володимир знову відновив державність і порядок. У 1116 році князь у коаліції з іншими князями завдав половцям нищівної поразки. Після цьоговони чверть століття не тривожили південні кордони.

Зміцнював Володимир Мономах і зовнішні позиції Київської Русі.Союзницькі та добросусідські стосунки з іноземними державами скріплювалися династичними шлюбами. Самого князя батько одружив з англійською принцесою Гітою. Сина Мстислава Володимир одружив із шведською принцесою Христиною, доньок видав заміж за угорського короля Коломана (Євфимію) та візантійського цесаревича Льва Діогена (Марицю).

З іменем князя пов'язаний переказ про «шапку Мономаха», якою вінчали російських царів. Насправді ця корона Володимиру не належала, її виготовили в кінці XIII — на початку XIV ст.Вихованню дітей і онуків Мономах надавав особливого значення. Розповівши про своє життя і походи, князь закликав нащадків бути дбайливимигосподарями в домі, у вотчині, у державі, бути милосердними, не зловживати владою, не кривдити нікого, шанувати Бога і церкву. Як освічена людина, Володимир Мономах увійшов до історії як талановитий письменник і своєрідний педагог. 3-під його пера вийшов видатний для свого часу твір - «Повчання дітям», що набрав широкого розголосу. Виходячи з власного життєвого досвіду, автор утверджує принципи моральної поведінки ідеального князя-правителя.

«Перш за все убогих не забувайте, - заповідає дітям Володимир Всеволодович, - але, скільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, давайте милостиню сироті і вдовицю захистіть, і не дозволяйте сильним погубити людину. Hi правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний смерті, і ніякої душі християнської не погубляйте. Якщо говорите щось, чи лихе, чи добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо ж нема тобі в тому ніякої потреби. Якщо ви будете хрест цілувати братам чи комусь іншому, то перше запитайте серце своє про те, на чому зможете устояти, на тому й цілуйте. А поцілувавши хрест, стережіться, щоб не погубити душі своєї, порушивши присягу».

У творі проводиться ідея єднання суспільства незалежно від майнового стану, обстоюються патріотичні ідеї піднесення могутності Русі, захисту її рубежів.

Діяльність Володимира Мономаха боронила державу від роздроблення, але лише до смерті великого князя, що сталася на 73 році життя - 19 травня 1125 р. Трагічно й урочисто літописець записав: «Преставився благовірний, христолюбивий князь, що просвітив Руську Землю, наче сонце. Промені пускаючи, слава його розійшлася по всіх землях. Був він братолюбець, нищелюбець і добрий дбайливець за Руську Землю». Поховали Володимира Всеволодовича у Софійському соборі поряд з домовинами батька і діда.

Останнім князем єдиної Київської держави став син Мономаха Мстислав Володимирович (1125-1132 pp.). Протягом нетривалого прав-ління йому вдалося утримати в покорі місцевих князів. Підкорився навіть Полоцьк. Дружини Мстислава воювали в Литві, на Чуді. Половці не сміли тривожити південь. Авторитет князя і повага до нього припинили сварки і феодальні війни.

Високим визнанням користувалася Русь і в міждержавних стосунках. Мстислав Володимирович був близьким родичем шведського, норвезького, польського, чеського королів, візантійського імператора. Після його смерті в історії України розпочався новий період - політична роздробленість Руської Землі на окремі держави-князівства.