2. Перші письмові згадки про праслов’янські племена венедів, антів і склавінів.

У другій половині І тисячоріччя н.е. слов'яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на заході, межиріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор'ї на півдні. У VI ст. візантійські автори повідомляють про три слов'янських «народи»: венедів, які проживали північніше верхів'їв р. Вісли, склавінів - у межиріччі Дністра і Дунаю до верхів'їв Вісли, та антів -північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів більшість істориків вважають предками сучасних українців.

У VI ст. слов'яни неодноразово виступали у військові походи проти найбільшої держави того часу - Візантії. Такі походи могли здійснюватися тільки великими племінними союзами слов'ян. Від цього часу до нас дійшов ряд творів візантійських авторів, що містять своєрідні військові настанови по боротьбі зі слов'янами.

Після 500 р. анти і склавіни масово переходять Дунай і вступають у володіння Візантії. Широко розселившись по землях Східно-Римської імперії, особливо на Балканському півострові і навіть у Малій Азії, по узбережжю Егейського й Адріатичного морів, слов'яни незабаром стали тут основною масою населення, частково витиснувши місцеві еллінізовані народи.

У другій половині І тисячоріччя н.е. завершилося розселення слов'ян. У результаті 150-літнього розселення вони зайняли половину Європейського континенту і стали значною військовою і політичною силою. На цей час зі спільнослов'янського масиву племен виділилися три гілки: східна, західна і південна. Старі назви (венеди, анти) зникли.

Склавини (склавени, Sclaueni) — назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах 6 століття. Склавіни є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення «-сл». У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.За Йорданом, склавіни становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.Територія, яку займали склавіни, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.Склавінам належить головна заслуга у колонізації слов'янами Балканського півострова у кінці 6 — першій половині 7 століття.

Анти

Перші відомості про слов'янські протодержавні утворення, що існували у вигляді союзів племен, відносяться до VI ст. Східнослов'янський племінний союз антів, який займав територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра, мав досить сильну соціальну і військову організацію, характерну для кінцевого етапу розкладу старого родового ладу і зародження класового суспільства. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська громада, у якій виділялися окремі заможні родини, що володіли визначеною власністю.

Автори VI ст. називають східну гілку слов'ян антами, відзначаючи, що «племена слов'ян і антів подібні за своїм способом життя, за своєю вдачею, за своєю любов'ю до волі», «віддавна живуть у народоправстві (демократії)», відрізняються витривалістю, хоробрістю, згуртованістю, гостинністю, язичницьким багатобожжям і обрядами. У них багато «різноманітної худоби», вони обробляють хлібні злаки, особливо пшеницю і просо. У своєму господарстві вони використовували працю «рабів-військовополонених», але не тримали їх у безстроковому рабстві, а по закінченню деякого часу відпускали «за відомий викуп» або «пропонували залишитися на положенні вільних і друзів». На чолі антів стояли вожді, яких називали «рексами». Візантійці пишуть про численність і силу антів, називають імена їхніх вождів: Ідара і його сина Межамира, Хвалібуда, Доброгаста. З ними рахувалися, їх запрошували на військову службу до Візантії, укладали угоди.

В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавинами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вояки обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних рухах- Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Повідомляючи про побуті звичаї слов'ян, зокрема антів, у VI ст., візантійський імператор Маврикій Стратег зазначав: «Вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельському, привітно зустрічають і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває у них у полоні, вони не тримають у рабстві безстроково, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним строком, після чого відпускають у їх землю, якщо вони захочуть, за деяку винагороду або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їх любов».

Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Але все ж і на початку VI ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств в руках антських вождів. Посилилася їх військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію слов'янського суспільства, формування в ньому класових відносин. З VII ст. термін «анти» не фігурує вже в письмових джерелах. У них з VI—VII ст. поширюються такі найменування, як «слов'яни», «склавіни», «склавени».

Вене́ди, венети, венти, найдавніша назва слов'ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. З венедами пов'язують зубрицьку культуру.

Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й річки Вісли по сусідству з германськими народами. Геродот (5 століття до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів». Можливо, це є першою згадкою про венедів. У 1-2 століттях венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо. Зокрема, Тацит у праці «Германія» писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.

Венедам доводилось вести війни проти Риму, готів, гуннів, аварів та інших племен. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося.

Можливо, в той час частина венедів зберігалась як самостійна група слов'янських племен. Безпосередні нащадки венедів були основою при формуванні східних, західних і південних слов'ян.

Венеди жили родовим ладом, який був на стадії розкладу. Відомі городища і невеликі неукріплені поселення венедів, що належали общинам або родовим групам, а також могильники з трупоспаленнями.

Венеди займалися землеробством, скотарством, а також мисливством, рибальством, збиральництвом. Високого рівня венеди досягли у видобуванні та обробці металу, гончарстві та інших галузях виробництва. Але процес відокремлення ремесла від сільського господарства був на початковій стадії. У венедів була розвинута торгівля, існувала військова організація. Свідченням цього є знахідки зброї в похованнях.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V— VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райко-вецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

17. "Руська правда" є визначною юридичною пам'яткою українського права і кодексом світового значення. Назва її означає "руський закон", "право", "справедливість". Появу зведення пов'язують з кодифікацією норм звичаєвого права, яку провів десь між 1016-1054 pp. князь Ярослав Мудрий. Упорядкований збірник мав 18 статей і отримав назву "Правда Ярослава". Сини князя - Всеволод, Святослав та Ізяслав - продовжили збір та систематизацію норм права, і у 1068 р. з'явилася "Правда Ярославичів" (43 статей). Обидві вони об'єднуються в першу редакцію кодексу, який називається "Коротка правда ". У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) створено нову редакцію, яка має назву "Розширена правда" і складається з 121 статті. Існує також вибірка галузевих (цивільних, кримінальних, канонічних) норм права для певних судів, яку іменують "Скороченою Правдою" (XV ст.). Окрім двох редакцій (короткої та розширеної) Існує більше ста списків правди, які називають за місцем та автором знахідки або за місцем зберігання .

Структурно кодекс складається з відповідної кількості статей (43, 121 тощо), які не мали нумерації і чіткого поділу на норми галузевого права. ()крім того, іноді одна і та сама стаття регламентує правовідносини різного характеру. Як джерело права "Руська правда" використовувалася п судах Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Московського князівства та Великого князівства Литовського аж до кінця XV ст., що засвідчують знайдені численні списки. її норми захищали приватну власність, життя, честь і гідність панівних верств суспільства, регламентували земельні, шлюбні, зобов'язальні відносини, визначали види злочинів та встановлювали міру покарання за них. Згодом статті кодексу у зміненому і доповненому вигляді стали основою нормативно-правових актів Росії, України, Білорусії та Литви.