97. Українська гетьманська держава (квітень — листопад 1918 р.)

Окупація України австро-угорськими та німецькими військами викликала гостре незадоволення всього українського суспільства. Це незадоволення ще більше зросло, коли стало відомо, що за умовами Брестського миру Україна має сплатити Австро-Угорщині та Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки. Центральна рада, яка не мала тісних зв'язків з провінцією, не могла виконати своїх зобов'язань щодо союзників і незабаром вони самі почали реквізицію продуктів харчування у населення, що викликало страшне обурення, перш за все, серед селянства. Почались конфлікти з окупаційними військами. Влада спливала від Центральної ради, мов пісок, її безпорадність була повною. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд українських хліборобів, на якому було створено партію хліборобів-демократів. Нова партія заявила про негативне ставлення до аграрної політики Центральної ради і вимагала ввести до її складу своїх представників.

Тим часом представник німецького командування Айхгорн узяв владу до своїх рук: наказав селянам засівати поля, запровадив смертну кару за розкрадання майна, сформував польові суди, роззброїв військові формування Центральної ради. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. За найкращу форму влади визнали гетьманат. У результаті 29 квітня 1918 року гетьманом нового державного утворення — Гетьманат "Українська держава" — був проголошений Павло Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об'єкти. Центральна рада припинила своє існування. Розпочинається новий період в історії української державності. На зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної ради прийшла форма правління, близька до монархічної. На перший погляд таке реформування було соціальним регресом, оскільки республіканська форма правління вважається більш прогресивною в порівнянні з монархічною. Але в даному випадку цей політичний переворот "витяг з надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством" (Р. Іванченко). Українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів. Та сутність гетьманату не завжди збігалася з сутністю монархії. Свою діяльність П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної ради. В "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 року він оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпушеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності. В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості. Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну. їм поверталися землі, маєтки, заводи і фабрики, виплачувалася компенсація за збитки, яких вони зазнали за Центральної ради. Ліквідуються політичні права і свободи, 8-годинний робочий день, відбираються захоплені раніше селянами землі. Свою діяльність гетьманські установи узгоджували з окупаційною владою, яка, в свою чергу, грабувала Україну. Ешелонами відправлялися у Німеччину зерно, м'ясо, мед, промислове устаткування. Грабіжницька політика окупантів і антинародна діяльність гетьманату викликали в Україні обурення, а з часом, і опір.Та справедливо було б підкреслити, що не гетьман виступив ініціатором запрошення окупаційних військ в Україну. Йому, бойовому генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. 2 травня 1918 року П. Скоропадський вперше відвідав штаб німецьких військ у Києві і, як констатували німці в депеші до Берліна, "перебуває цілком і повністю під впливом головного командування".У травні 1918 року події в Україні кілька разів обговорювались в німецькому парламенті. 2 червня 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Ці дві країни були головними об'єктамизовнішньополітичних зусиль уряду Української держави, але відносини України з ними суттєво відрізнялися. Німеччина не мала з Україною спільних кордонів і їм не доводилось висувати одна одній територіальні претензії. Каменем спотикання у стосунках України з Австро-Угорщиною були західноукраїнські землі. Восени, після перемоги революції в Австро-Угорщині, ці суперечності переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.У вересні 1918 року гетьман здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей: 1) Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави; 2) вона обіцяла гетьманові допомогу у формуванні нової української армії; 3) гетьман зобов'язався провести повну українізацію уряду; 4) гетьман лав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918 року; 5) сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також питання врегулювання українсько-російського кордону.Візит П. Скоропадського жваво й позитивно коментувала німецька преса. Він свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 року вони ставили всілякі перепони спробам українських дипломатів зав'язати відносини не лише з країнами Антанти, а Й з нейтральними державами. Та це не перешкодило Україні встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. 12 червня 1918 року сторони уклали мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв'язок, визначались умови товарообміну і правила повернення українців з Росії та росіян—з України. Сторони обмінялися консульськими службами. П. Скоропадський всією душею бажав відновити Українську державу. Але майже всі існуючі українські партії відмовились працювати з гетьманатом.У своїй внутрішній політиці П. Скоропадський відмовляється від соціалістичних ідей Центральної ради. Незважаючи на складні умови уряд П. Скоропадського зумів багато чого зробити для розвитку української державності. Значні зусилля спрямовує він на формування війська: відновлює загони вільного козацтва, формує особливий корпус із російських офіцерів, котрий підпорядковувався тільки йому, повернув Україні Чорноморський флот, який німці захопили в роки першої світової війни.

Особливо помітних успіхів досягнув гетьманат в галузі культурного будівництва. Створюється мережа українських початкових і середніх шкіл, для яких було створено всі необхідні підручники українською мовою. 6 жовтня 1918 року в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам'янці-Подільському. Знову ж таки, у Києві, вже під кінець Гетьманату, відкрилася Українська академія наук, яку очолив В.І. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Восени 1918 року ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Німці і австрійці вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою.

Уряд П. Скоропадського і раніше робив спроби встановити контакти з США, Францією і Англією. Але ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід'ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об'єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її палінні.

У цих умовах в Україні посилюються політичні тенденції до зближення з Росією. П. Скоропадському при йшлось вибирати між двома полярними політичними таборами. Свій вибір він зробив на користь консервативних проросійськи налаштованих політичних сил.

14 листопада 1918 року в черговій "Грамоті до всіх українських громадян" він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу "у справі утворення Всеросійської федерації". З незалежною Україною було покінчено. Вже в еміграції П. Скоропадський визнав це рішення хибним.

Політичні сили, що входили до Українського національного союзу закликали до повстання проти влади гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія, яку було сформовано 13 листопада 1918 року. На бік Директорії перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом.

18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади: "Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.

98. Утворення українського Раднаркому

На початку 1919 p., коли означилися перші успіхи у боротьбі більшовиків з Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

Зміна державного устрою розпочалася з термінології. 6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився од визначеної Центральною Радою назви держави —" Українська Народна Республіка. Встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією з радянською Росією,— Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) ( ця назва утримувалася до 1936 р. За конституцією CPCP 1936 р. і конституцією У PCP 1937 p. встановлювався інший порядок означень: спочатку радянська", а потім "соціалістичная").

Після переїзду Тимчасового уряду в Харків перед ним уперше відкрилося широке поле діяльності. Відразу виявилося, одначе, що робота уряду паралізується безпринципними суперечками між двома угрупованнями — "пятаковцями" і "артемівцями". На засіданні уряду 16 січня відбувся "переворот": більшість його членів проголосувала за увільнення Г. Л. Пятакова від обов'язків голови н призначення замість нього Лртема (Ф. А. Сергеєва). Пятаков не визнав результатів голосування і дав зрозуміти: на цю посаду його призначали спеціальним рішенням ЦК РКП(б), а тому він утримуватиме свої повноваження до іншого рішення з Москви, якщо воно буде. Водночас розгорілися пристрасті навколо посади командуючого Червоною армією України. Деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали заміни В. О. Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем.

Оздоровлювати ситуацію у верхівці українських більшовиків випало В. І. Леніну. Він не став на бік тієї або іншої групи, а надіслав нову людину, яка уже побувала в Україні у 1918 р.,— X. Г. Раковського.

Раковський дістав від ЦК РКП(б) надзвичайні, по суті, повноваження для самостійних дій в Україні. Ленін особливо підкреслював, що він має докласти зусиль для поновлення єдності в розколотому керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної армії. Вождь більшовиків порадив також Раковському заручитися підтримкою українських лівих есерів, які "збільшовизували" війська Директорії й виявили ознаки готовності разом із більшовиками формувати в Україні радянську владу. На відміну од більшовиків, що не мали впливу в українському селі, ліві есери контролювали, наскільки це було можливо за обстановки загальної анархії, як сільську місцевість, так і численні повстансько-партизанські загони. Проте українські більшовики по-сектантському заперечували тоді будь-які компроміси з лівими елементами в інших соціалістичних партіях.

Християн Георгійович Раковський (1873—1941) був людиною виняткової обдарованості й незвичайної долі. Нащадок національного героя болгарського народу Георгія Раковського, улюблений учень Г. В. Плеханова, пропагандист марксизму, автор десятків книг і сотень статей, один з ініціаторів створення соціал-демократичної партії Болгарії, один із засновників соціал-демократичної партії Румунії, учасник усіх конгресів 11 Інтернаціоналу, починаючи з Цюріхського (1893 р.), в'язень болгарських, німецьких, російських, французьких, швейцарських і румунських тюрем, він опинився в Росії, як тисячі інших інтернаціоналістів, після жовтневого перевороту. Через рік — це був унікальний випадок в історії більшовизму — таємним голосуванням на партійному з'їзді його ввели до складу політичного керівництва. За складної обстановки громадянської війни та перших років мирного будівництва X. Г. Раковський став визначним лідером партійно-державного керівництва республіки. Він рішуче відстоював суверенітет радянських республік, одначе зазнав поразки в боротьбі з очолюваним генсеком ЦК РКП(б) И. В. Сталіним партапаратом. Улітку 1923 р. його відкликали з України й перевели на дипломатичну роботу. В цій новій галузі вій зробив більше, ніж будь-хто інший. З 1927 р. політична кар'єра Раковського обірвалася, а в останній день 1936 р. його заарештували й судили у справі так званого "антирадянського правотроцькістського блоку" разом із М. І. Бухаріним, О. І. Риковим та іншими відомими діячами партії більшовиків. Був розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській в'язниці.

Через тиждень після приїзду в Харків, 29 січня 1919 р., Раковський реорганізував Тимчасовий уряд і перетворив його в постійний. Відділи уряду було назва* но, за російським взірцем, народними комісаріатами, а сам уряд—Радою народних комісарів.

Раковський став на чолі уряду й додатково взяв на себе управління наркоматом іноземних справ. Наркомат у військових справах очолив М. І. Подвойський, внутрішніх справ — К. ?. Ворошилов, освіти — О. Г. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е. Й. Квірінг, головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю — М. О. Скрипник, командуючим Українським фронтом — В. О. Антонов-Овсієнко.

У декларації, прийнятій новим урядом, заявляється, що УСРР об'єднується з радянською Росією на засадах "соціалістичної федерації" Сутність цих засад не розкривалася, але через півтора місяця VIII з'їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму, що давала на це недвозначну відповідь: "...як одну з перехідних форм до повної єдності, партія висуває федеративне об'єднання держав, об'єднаних за радянським типом". Отже, УСРР як форма державності в Україні будувалася з однією перспективою: щоб незабаром зникнути.