86. Емський Указ

87. Маніфест 17 жовтня 1905 р

88. Столипінська аграрна реформа та її проведення в україні

Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. “Столипін, писав В.І.Ленін, - намагався… старе самодержавство переробити в буржуазну монархію…” Щоб відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – “відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася “хутором”. Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення трьох груп законів: 1. Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність. 2. Насадження на селі хутірського і відрубного господарства. 3. Переселення селян. Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, - писав В.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” для капіталізму”. Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів, на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів. Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хуторських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів. На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк. Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити” атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 р.р. туди виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини – понад 350 тисяч чоловік. Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної домогти не було налагоджено, нові місця переселення не були підготовлені тощо. Через що смертність серед переселенців досягла в окремих випадках 30-40 %. Багато з них зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання. У 1911 році на Україну повернулося близько 70 % переселенців. Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо. Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період реакції в 1907-1910 р.р. на Україні відбулося 1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і куркульських господарств. Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню революційної кризи і закінчилася крахом. “Над цією “великою реформою”, - писав В.І.Ленін, - віє подих смерті. Ця реформа стала останнім клапаном, який “можна було відкрити, не експропріюючи всього поміщицького землеволодіння.

89. Як і під час попередніх земельних реформ, нормування часів “реформи Столипіна” знову покликало до життя нормативи набуття земель. Так, відповідно до пункту 4 Указу Урядового Сенату “Про призначення вільних казенних земель у Європейській Росії до продажу для розширення селянського землеволодіння” від 27 серпня 1906 року, передбачалося встановлення граничного розміру земельної ділянки (враховуючи надільні та раніше куплені землі), що могли викупатися одним господарем з казенних земель. Ці граничні розміри встановлювалися місцевими комітетами у справах землеустрою за поданням повітових землевпорядних комісій [333, с. 91-92]. Крім того, Законом “Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння” від 14 червня 1910 року у статті 56 було передбачене тимчасове обмеження “в межах одного повіту зосереджувати в одних руках шляхом купівлі або прийняття в дарунок” земельних ділянок понад певні норми: 1) у губерніях та областях, де застосовувалися місцеві Великоросійські та Малоросійські Положення – понад шість душових, вищих або указних наділів; 2) у Бессарабській губернії – понад два сімейні наділи вищого розміру; 3) у північно-західних губерніях – понад спеціально встановлену норму, і 4) у південно-західних губерніях – понад три садиби або три піші ділянки з корінного наділу з належними до них садибами. Для деяких губерній граничні розміри не встановлювалися .Можна зустріти й інші приклади нормування: так, Циркуляром Головного управління землеустрою та землеробства завідуючим переселенською справою у губерніях та областях Азіатської Росії щодо заготівлі та розподілу хутірських та переселенських ділянок від 6 лютого 1909 року було обмежено площу ділянок під переселенські селища площею у 1-3 тисячі десятин

91. Утворення Української Центральної Ради. Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.

Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії: - Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП); - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР); - Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови стали Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. її членами стали багато відомих українських письменників, істориків, юристів. За переконаннями більшість із них були автономістами-федералістами - прихильниками автономії України у складі Росії. Частина членів Центральної Ради були самостійниками - прихильниками негайного проголошення незалежності України.

Весь період існування УЦР можна поділити на два етапи: - автономістський (березень 1917 - січень 1918 р.);

- самостійницький (січень - квітень 1918 р.). Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України. Почавши свою діяльність з нечисленної організації, до якої входили відомі діячі українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада набувала все більшого авторитету і згодом стала, по суті, українським парламентом. Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.Керівництво УЦР стало створювати в повітах, містах, губерніях українські ради, підтримувало заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій («Просвіт»). Навесні 1917 р. в Україні склалися три центри влади: - Тимчасовий уряд у Петрограді віддав наказ про перехід влади на місцях до рад об'єднаних громадських організацій (громадських рад), губернських земських установ, комісарів Тимчасового уряду; - Ради робітничих і солдатських депутатів; - Українська Центральна Рада - центр українського національно-демократичного руху. Формування нових українських військових структур. У лютому 1917 р. з ініціативи М. Міхновського виник Український військовий клуб імені Павла Полуботка, члени якого навесні 1917 р. агітували українських солдатів об'єднуватися під гаслами Української Центральної Ради. У середині квітня 1917 р. було створено першу українську військову частину - полк імені Богдана Хмельницького чисельністю 3 тис. солдатів-українців.I Український військовий з'їзд, що відбувся 5-8 травня 1917 р., ухвалив рішення добиватися миру без анексій і контрибуцій, підтримав домагання УЦР щодо автономії України. Його делегати (понад 700 чоловік) виступили за українізацію армії, обрали Генеральний український військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою.. Український національний конгрес. 19-21 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес, що проголосив Українську Центральну Раду всеукраїнським національним центром, підтвердив вимоги перебудови Російської держави у федеративну демократичну республіку й автономії України у її складі. На конгресі був обраний новий склад Української Центральної Ради. Головою УЦР знову став М. Грушевський, його заступниками - С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями була створена Мала Рада з 20 чоловік.Політика ЦР здобула в квітні-травні 1917 р. підтримку трьох Всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітничого.Перший і другий Універсали УЦР. . I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал. Основні положення I Універсалу: - вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний. ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.Основні положення II Універсалу: - Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні; - поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

92. Генера́льний секретаріа́т — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою.

15 (28) червня 1917 року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції.Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко. Першими генеральними секретарями були:В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ) Б. Мартос (ген. секр. земельних справ) С. Петлюра (ген. секр. військових справ.В. Садовський (ген. секр. судових справ) І. Стешенко (ген. секр. освіти) С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ) М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)Х. Барановський (ген. секр. фінансів)П. Христюк (ген. писар)В. Винниченко, Б. Мартос, С. Петлюра, В. Садовський, І. Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С. Єфремов — соціал-федералістом, М. Стасюк — непартійним соціалістом (згодом — соціал-революціонер), Х. Барановський — позапартійним, П. Христюк — соціал-революціонером.Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.Хоч основні положення I Універсалу і Декларації ГС передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.Вже через кілька днів після створення ГС до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий «першою конституцією України».

Переговори завершилися тим, що прем'єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з «Інструкцією», повноваження ГС значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції ГС вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до «Інструкції», УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови ГС. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д. Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад ГС. Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в ГС знову запропонували В.Винниченку. Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад ГС на чолі з ним.Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання ГС, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.Жовтень 1917 р. — Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі.21 жовтня (3 листопада) 1917 — на засіданні ГС обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Після 25 жовтня (7 листопада) 1917 ГС розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). ГС видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади ГС на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.ГС діяв до 9 (22) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

Виконавчий орган — Генеральний Секретаріат (15.06.1917—22.01.1918) Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович Заступник — Єфремов Сергій Олександрович

93. Украї́нська Наро́дна Респу́бліка — українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію. 22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою. Ліквідована в ході поразки українських визвольних змагань 1917–1920 років. В 1921 році територія республіки за результатами Ризького договору 1921 року була анексована між Польщею з одного боку, УРСР і Радянською Росією з другого. Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні, а потім саморозпустився через відновлення незалежності України (Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР).

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 року Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. У країні встановилося двовладдя. З одного боку замість старого центрального уряду постав Тимчасовий уряд. Він виступав за продовження Першої світової війни, примат приватної власності і демократизацію Росії за західним зразком. З іншого боку у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій міста. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад на чолі з істориком Михайлом Грушевським. 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю ідею підтримали з'їзди українських партій — Товариства українських поступовців (25 (12) — 26 березня (13 квітня); майбутня Української партії соціалістів-федералістів), Української партії соціалістів-революціонерів (4 (17) — 5 (18) квітня), Української соціал-демократичної робітничої партії (4 (17) — 5 (18) квітня). Паралельно з цим, протягом березня — квітня, в регіонах України йшов процес формування Рад.

6 (19) квітня — 8 (21) квітня 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту.

У травні 1917 року була заснована Українська демократично-хліборобська партія, що стояла на позиціях негайного проголошення незалежності України.

І Універсал[ред. • ред. код]

Докладніше: І Універсал та Генеральний секретаріат УЦР—УНР

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:« ...Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори...[1] »

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 року тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, очолюваний Володимиром Винниченком. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

ІІ Універсал[ред. • ред. код]

Докладніше: ІІ Універсал, Виступ полуботківців та Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові

17 серпня 1918:

Українська автономія, визнана Росією.

Претензії Центральної Ради

Межі проживання українців

Російська республіка

Австро-Угорська імперія

Румунське королівство

Сербське королівство

3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів:« Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її... Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання...[2] »

Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства як зрада. 4 (17) липня 1917 року, з метою проголошення незалежності України відбувся збройний виступ українізованих військових частин — 2-го українського полку імені Павла Полуботка. Акція була придушена російськими військовиками на прохання керівництва Центральної Ради.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

8 (21) вересня 1917 — 15 (28) вересня 1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.

ІІІ Універсал[ред. • ред. код]

Докладніше: Жовтневий переворот та ІІІ Універсал

25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді стався переворот. Тимчасовий уряд Росії було повалено більшовиками на чолі з Володимиром Леніним. Вони сформували Раду народних комісарів Росії, що стала новим господарем країни. 26 жовтня (8 листопада) більшовики спробували захопити владу в Києві. В ході боїв між ними та прихильниками Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада встановила свій контроль над містом. 7 (20) листопада 1917 року вона з власної ініціативи прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави:« ...Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України...[3] »

До Української Народної Республіки входили території, населені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму[3]. Приєднання Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів[3]. Універсал проголошував широку програму соціальних реформ і містив обіцянку розпочати мирні переговори про вихід України з Першої світової війни.

12 (25) листопада 1917 року по всій Росії, включаючи Україну, пройшли вибори до Всеросійських установчих зборів. На загальних виборах перемогли есери і більшовики. В українських губерніях до 70% голосів отримали українські есери та національні партії.

Незалежність[ред. • ред. код]

Перша українсько-радянська війна[ред. • ред. код]

Докладніше: Українсько-радянська війна

Плакат УНР: «Чужого не хочу, а свого не віддам!»

Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді — Ради народних комісарів. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року більшовики спробували підняти повстання у Києві проти Центральної Ради, але зазнали поразки. Українізовані частини роззброїли їхні загони і вислали з України. У відповідь 4 (14) грудня 1917 року офіційний Петроград висунув українському уряду ультиматум, вимагаючи припинити роззброєння і, фактично, здати владу. Одночасно з цим більшовики відкрили в Києві Всеукраїнський з'їзд рад, на якому планували заволодіти Центральною Радою шляхом переобрання її складу і керівництва. Незважаючи на тиск, 6 (19) грудня делегати з'їзду висловили підтримку чинній Центральній Раді і її курсу, проголошений ІІІ Універсалом, а 7 (20) грудня сама Центральна Рада відхилила ультиматум. Плани більшовицького керівництва були зруйновані і воно розпочало відкриту агресію проти Української Народної Республіки.

9 (22) грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, надіслані російським урядом, окупували український Харків. 11 (24) грудня року більшовики відкрили у завойованому місті альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад, що проголосив утворення Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові як автономії радянської Росії. 17 (30) грудня 1917 року керівний орган цього утворення — Центральний виконавчий комітет на чолі з Юхимом Медведєвим — видав маніфест про скинення влади Центральної Ради, скасував заборону на вивіз українського хліба до Росії, встановлену українським урядом, і офіційно закликав Раду народних комісарів на допомогу. 25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська більшовицька армія розпочала загальний наступ на Київ.

IV Універсал[ред. • ред. код]

Докладніше: IV Універсал

Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня 1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:« Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української[4]. »

Берестейський мир[ред. • ред. код]

Докладніше: Берестейський мир

27 січня 1918 (9 лютого 1918) року Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови продовольчих поставок Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

УНР за Брест-Литовським договором (лютий 1918):

Межі УНР за договором

Спірні території

Межі проживання українців

Межі просування німців восени 1917

≡≡≡≡≡ Підляшшя, передане УНР

Радянська Росія

Донський крайовий уряд

Кубанський крайовий уряд

Кримсько-татарський уряд

Австро-Угорська Імперія

Польська регентська рада

Румунське королівство

Молдавська народна республіка

Сербія

Січневе повстання 1918

Бій під Крутами

Літківський бій

Взяття Києва військами Муравйова

09.02.1918 — Українська Центральна Рада підписала Берестейський договір, яким Україну як незалежну державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР. Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В порушення домовленностей з РРФСР у березні у Харкові проголошується створення сателітної УСРР. В той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого більшовиками Києва. Німецько-австрійскі окупаційні сили, на введення яких у тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові формування УСРР за кордони, встановлені договором.

Вступ німецької армії до Києва 1918 — Контроль австро-німецьких військ над територією України в 1918

Кримська операція 1918

20.02.1918 — Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР.

29.04.1918 — Гетьманський переворот 1918. За гетьманського уряду назву УНР було замінено назвою Українська Держава, Українську Центральну Раду розпущено.

Реставрація[ред. • ред. код]

Директорія УНР

14.12.1918 — Антигетьманське повстання 1918. За Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні. Після цього розгорнулася друга україно-російська війна між урядами Радянської Росії та Директорією УНР.

18.01.1919—21.01.1920 — Делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференції Антанти, яка вирішує майбутне спірних земель європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції Великобританії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні опасання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково була задіяна проти Української галицької армії.

22.01.1919 — внаслідок договору між керівництво УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР) продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільского (трикутник смерті).

23.1.1919 — розпочав роботу Трудовий конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР.

23.1.1919 — Трудовий конгрес України затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.

28.1.1919 — делегати ТКУ схвалили текст резолюції про владу, внесеної С.Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проект тимчасової конституції України. В цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є.Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал «До українського народу», ноту «До народів світу», в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919-21, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР.

Взяття Києва Червоною Армією 1919

30.08.1919 — українська армія визволила Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча армія генерала Дєнікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої Росії проти більшовиків не вдалася через великодержавницьку шовіністичну позицію білого генералітету та офіцерства[5]. Армія УНР відійшла на захід, а Добровольча армія разгорнула невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та подальшим відступом Добровольчої армії до Криму.

Взимку 1919 війська Червоної армії взяли під контроль переважну частину території Наддніпрянської України.

Під тиском обставин, для того, щоб мати союзника в боротьбі з більшовиками, прагнучи встановити відносини з Річчю Посполитою, 2 грудня 1919 р. через дипмісію у Варшаві уряд УНР на чолі з Андрієм Лівицьким підписав декларацію щодо західних кордонів країни з польським урядом, за яким Східна Галичина тимчасово входила до складу Польщі, остаточне вирішення питання кордону на Волині покладалось на Мирову конференцію в Парижі.[6]

На підконтрольній території відновлено УСРР, що стала формально незалежною державою.

12-31 травня 1920 року провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР. На 1 червня вона нараховувала 955 старшин та 8180 козаків.

Нині представники Росії відверто визнають, що проголошена 22 січня 1918 року незалежна Українська Народна Республіка була завойована Червоною армією у 1920 році.

25.04.1920 — УНР укладає військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка надавала їм фінансову підтримку Уряд в еміграції 1939—40 рр. — уряд УНР переїхав до Франції. 1947—92 рр. — створена і діяла Українська Національна Рада як передпарламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України. 22.08.1992 — Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).

94. Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня 1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:« Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української[4].

95. Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни.На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної держави. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької України.Позиція і участь делегації більшовицької Росії Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.

Хід переговорівПісля відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.